Той сидів у кріслі за круглим столиком біля вікна. Сонячні промені наче стріли падали через сітчасті фіранки на його волосся. Старшина Коукол був рудий, через що ніколи, навіть у найбільшу спеку, не ходив на людях простоволосим.
У шафі старшини було безліч головних уборів: капелюхи сірі, коричневі й зелені, солідних форм і франтівські плоскодонки, висіли кашкети, берети і шапки. Йдучи з роботи, Коукол не дивлячись і завжди безпомилково брав з цієї колекції потрібне. Але чому, скажімо, сьогодні він надів коричневий велюровий капелюх, а другого дня звичайну шапку, уже кілька років лишалося таємницею для всього відділу…
Капітан зашурхотів паперами. Коукол враз підвів голову. Хвилину тому, коли старшина сидів, схилившись над столом і стиснувши голову руками, здавалося, ніби він куняє. Та ясні і рухомі очі спростовували це. Він вичікуючи стежив за начальником, який, підвівшись з-за столу, підійшов до крісла і вмостився у ньому.
— Сталася помилка, Стандо! — мовив Котрбатий, хитаючи головою. — Піттерман не повинен був зникнути. Чотири тижні минуло відтоді, як він перейшов кордон. Ми висіли на ньому, і раптом Піттерман пропав!
Станіслав Коукол співчутливо зітхнув і знизав плечима.
— З усього видно, Лацина тут не винен, — зауважив поволі. — На віллі у Горачеків, де ховався Піттерман, очевидно, завчасно забезпечили йому можливість непомітно залишити будинок. Ми мусили все передбачити і своєчасно оглянути там. що треба.
— Не про це мова, — заперечив капітан. — Піттерман не мав і гадки, що ми про нього знаємо. І все-таки зник. Значить, він десь діє. І, закінчивши операцію, повернеться до Горачеків, бо надійнішого місця навряд чи знайде. Отут ми знову візьмемо його слід.
— Але цього разу треба вже бути уважнішим! Треба встановити, як він покинув віллу, товаришу начальник.
— Добре. Я пораджуся з товаришами із спецвідділу, — мовив капітан. — А тепер підведемо деякі підсумки.
Хвилину Котрбатий мовчки перебирав якісь папери, потім уголос прочитав:
— «Алоїз Піттерман, тридцяти років, колишній готувач коктейлів нічного бару «Розетта» в Празі, що належав його дядькові Густаву Піттерману. 1949 року нелегально виїхав з республіки. 1951 року в Штуттгарті його прийняли на службу до СІС<sup>[5]</sup>. Пройшов курс спеціальної школи в Мюнстерхаузені, згодом підготовку в Гохберзі. Його керівником був призначений майор СІС, відомий на ім'я Якобс». Ага, давній знайомий!
— «Протягом 1953–1954 років Піттерман тричі переходив кордон, але лишався бездіяльним…» Очевидно, встановлював контакти, як ти гадаєш, Стандо? «25 квітня цього року знову перейшов кордон шумавським «каналом». Спочатку був під наглядом органів Міністерства внутрішніх справ». Хм, тут у нас є детальніші відомості…
— «Шість днів жив у районі міста Пльзень, де встановив контакт з Марією Лебровою, місце проживання»… і таке інше. «Потім виїхав до Праги і оселився у віллі Каміла Горачека, колишнього завідуючого ощадно-позичковою касою, нині пенсіонера. Син Каміла Горачека, Зденек, у 1950 році втік за кордон. Піттерман має документи на ім'я Іржі Гохмана, технічного службовця ОКД». Далі, з будинку виходив майже щодня, тут є детальний опис його прогулянок, але в них нічого цікавого нема. Ходив по Празі, кілька разів відвідав плавальний басейн у Жлутих лазнях, заходив до різних кафе, бував у кіно, театрах, музеях… Систематично, приблизно тричі на тиждень, обідав або вечеряв у ресторані третього розряду на Соколівській вулиці. Ні з ким не зустрічався, не мав ніяких побачень, не зав'язував розмов, не відсилав листів… ні він, ні Каміл Горачек. 22 червня, тобто три дні тому, прийшов додому десь близько дев'ятої вечора; як повідомляє сержант Лацина, хвилин двадцять сидів при світлі, потім вимкнув світло, відчинив вікно і, за всіма ознаками, ліг спати. Проте саме цієї ночі він зник з вілли, і невідомо, де перебуває тепер. Ну, що ти скажеш з цього приводу, Стандо?
Старшина Коукол почухав потилицю.
— Мені здається, товаришу начальник, — почав обережно, — що з цим Піттерманом пов'язана якась дуже серйозна операція. Це не звичайний собі «стукач», що тільки готує грунт для іншого. Уже те, що його вчили в двох місцях на різних курсах і що його взяв до себе сам Якобс, про щось говорить. І ви ж дивіться, як поволеньки, потихеньку він тут розганяється!
— Правильно! — погодився Котрбатий, який сидів, підперши підборіддя руками.
— Мабуть, тут йтиметься про цілу групу, та й чималу, давно підготовлену групу, добре витриману, так би мовити, відстояну, яка ще ніколи не залучалася до операції. І Піттерман приїхав ввести її в дію.
Баштовий годинничок, що стояв на письмовому столі, оглушливо зацокав у тиші кімнати. Котрбатий любив старовинні речі і навіть свій кабінет прикрасив цією дрібничкою, виконаною в стилі ампір.
— Гадаю, що ви маєте рацію, товаришу старшина, — після хвилинної паузи мовив він. — Саме тому я й певен, що Піттерман повернеться, і отоді, по-перше, ми не повинні випустити його з поля зору, а по-друге, мусимо з'ясувати, де він був і що робив протягом цих днів.
— Я б хотів показати вам різний мотлох, що належить Піттерманові. Його назбирали наші хлопці. — Коукол вийняв з кишені піджака коробок і висипав його вміст на стіл.
Це було справжнє сміття, пожмакане і потерте — десятка два дрібних різноколірних папірців — трамвайні квитки, квитки до кінотеатру, шматок якоїсь газети.
На кожному був написаний червоним олівцем номер, а на окремому аркуші Коукол дбайливо занотував, де і коли піднаглядний викинув папірець і хто його підібрав.
Котрбатий хвилину порпався у цьому мотлосі, мигцем оглянув кілька предметів і знизав плечима:
— Нічого цікавого?
— Дещо все-таки є, — простягнув руку старшина, — ось, дивіться, номер чотирнадцять… — Він подав капітанові зім'ятий трамвайний квиток, обгорілий з одного боку.
Капітан уважно оглянув його. Квиток за вісімнадцяте червня, виданий о дев'ятнадцятій тридцять на лінії двадцять першого маршруту.
— Мабуть, з басейну їхав, — буркнув про себе Котрбатий і поглянув до списку. — Ага. Вийшов з двадцять першого номера на першій зупинці за Булгаром, Гуситська вулиця на Жижкові. Там одразу кудись подзвонив з таксофону, що є на зупинці. Розмова тривала не більше хвилини. Потім спустився до Карліна, до свого улюбленого ресторану на Соколівській. Тут затримався півгодини, сидів сам за столиком у кутку, ні з ким не розмовляв. Цей зім'ятий папірець кинув у попільничку на столі. Гм! — Котрбатий дбайливо розгладив квиток, подивився на зворотний бік, і його очі раптом засвітилися. — Цікаво! — вигукнув, схопившись з місця. Він підійшов до вікна і відсунув фіранку. — Цікаво… — повторив знову.
На звороті квитка майже зовсім непомітно були написані олівцем цифри:
9 3 1 3 1 7
— Дев'ять, три, один, три, один, сім, — бурмотів про себе Котрбатий. І, одклавши папірець, звернувся до Коукола.
— Що ти на це скажеш, Стандо?
Старшина скромно знизав плечима.
Капітан сунув руку в кишеню, дістав фруктову карамельку і хвилину смоктав її. Це означало, що капітан напружено думає. Цукерки для нього були те саме, що для завзятого курця сигарети.
— Стривай, стривай, Стандо, — мовив він задумано. — Я вважаю, що це число дуже важливе для нього і Піттерман почув його несподівано! Тому й записав на тому предметі, який трапився під руки, побоюючись забути. Думаєш, це було в трамваї, по дорозі від Жижкова до Карліна або в ресторані? Навряд. Це число він почув у телефонній будці на Гуситській вулиці під час розмови по телефону. Я навіть переконаний, що людина на іншому кінці дроту не сказала нічого, крім цього числа. Тільки заради нього Піттерман і дзвонив. Згадай, як швидко закінчилася розмова! Він поспіхом записав число по дорозі до Карліна, а сидячи в ресторані, закарбував його в пам'яті. І тільки після цього, згідно з правилами, квиток вирішив знищити. Кинувши його у попільничку, він поклав на нього недокурок, але папірець згорів лише на третину… Чи не правдоподібна саме така версія?
— Напевно, — згодився Коукол.
— Знаєш, Стандо, — вигукнув Котрбатий, — це надзвичайно важлива деталь! Дев'яносто три, тринадцять, сімнадцять! Це, мабуть, номер телефону. А що міг дати Піттерману за цих обставин номер телефону? Очевидно, новий контакт.
Рудоволосий старшина закліпав ясно-блакитними очима.
— Так, це справді номер телефону, — підтвердив він серйозно, — але знаєте чий?
— То чий же? — спитав капітан жадливо.
— Ну й сміятиметеся, товаришу начальник. Це номер телефону відділення міліції у Браніку.
Та капітан Котрбатий не сміявся, навпаки, від несподіванки він спохмурнів і вилаявся. А завжди ввічливий Коукол додав:
— Так точно!
— Усе це треба буде обміркувати, — сумно зауважив Котрбатий. — А що, коли?.. Ні, це нісенітниця! Друже, чого б тільки я не дав, аби взнати, чим займається тепер цей чолов'яга! — Капітан рішуче підвівся, показуючи тим самим, що розмову закінчено.
— Товаришу старшина, підготуйте весь матеріал по Піттерману на консультацію! Я доручаю цю частину підпоручику Гомолі, ви будете працювати разом з ним. Найближчі заходи: шукати Піттермана, стежити і надалі за Горачеком, може, саме він готує йому контакти. Я з капітаном Демовичем постараюся встановити, як пощастило Піттерману зникнути з вілли. — Котрбатий знову замислився і зітхнув. — Усім своїм єством відчуваю, що з цією історією матимемо мішок клопоту. Ех, коли б оце зараз з'явився Войта!..
Чоловік був мертвий.
Войта зрозумів це з першого погляду.
В тому, як лежав небіжчик, було щось своєрідне і гнітюче. Мертве тіло якось дивно осіло, сплющилося… Жива людина так лежати не змогла б.
Войта стояв нерухомо, аж поки далеке гримотіння не вивело його із задуми.
— Прокляття! — вигукнув мимоволі Войта.