— Я йду і не буду заважати. Ти, безперечно, знайдеш тут якусь хибу, без цього ти не можеш. Але увага, Емілю: білі шахують конем і на шістнадцятому ході дають мат!
— Що-о? — здивувався секретар.
— Так, шахують тільки коні. А потім побачиш, що станеться! Я назвав цю штуку «чортове коло». Ну, починай, починай! — Войта тремтячою рукою запалив цигарку і зник за дверима.
Новотний зручно вмостився за шахівницею. Посмикуючи вуса, він уважно вивчав ситуацію. Потім знизав плечима:
— Мат? Шістнадцятим ходом? — він пирснув зі сміху. — І тільки кіньми! Дурне! Хм… ну хай буде так: з «бе» шість на «де» сім… король відступає на «же» сім… потім кінь з «це» сім на «е» вісім, знову шах… — Новотний уже захопився партією.
А Войта тим часом прибіг до своєї кімнати, скинув спортивний костюм, надів вельветові брюки, дістав з чемоданчика фотоапарат у шкіряному футлярі, перевзувся. Тепер ще пачку сигарет у кишеню і… Тут він помітив на столі аркуш паперу. Рукою Курки було написано:
«Дорога моя Боженко,
з нетерпінням лічу дні, коли нарешті знову тебе побачу…»
Войта посміхнувся. Роззява. Тільки не вистачало, щоб сюди зайшла Яна «подивитись книжки»… Яна! В пам'яті виринув яскравий образ дівчини та білий метелик з блакитними крапочками, що злетів у повітря… І тут же згадав: сьогодні він щось негарне зробив по відношенню до неї. Так, так, точно. Але коли і що?
У коридорі назустріч Войті висунулося з сусідніх дверей рум'яне обличчя старшини Міхалека.
— Доброго ранку, товаришу поручик! Сьогодні знову чудовий день, правда ж? Котра година?
— Пів на дванадцяту.
— Ага, так це ж прекрасно, — засяяв Міхалек, — тоді можна до обіду ще годинку полежать… Але до чого ж шикарна тут природа, як ви гадаєте, товаришу поручик?
Далі на веранді назустріч Мареку кинувся Новотний з розчухраними вусами.
— Хлопче, хлопче, — заїкався він од хвилювання, — а воно ж і справді виходить, як ти казав. Кобилки гонять короля шістнадцять ходів — і мат! Такого я ще не бачив…
— «Чортове коло», га? — засміявся Войта.
— Справді! — підтвердив секретар. — Ніколи б не повірив, якби сам не побачив на власні очі.
Войта перекинув фотоапарат через плече.
— Ну, от бачиш, усе можливо. І це на якихось там шістдесяти чотирьох клітинах. А можеш собі уявити, які головоломки виникають у житті. Наприклад, у діловодстві національних комітетів… — І, перестрибнувши через поруччя, Войта пішов.
Новотний закліпав очима і гукнув навздогін:
— А… куди ти пішов? Я думав, що ми зіграємо партію.
— Тільки ввечері, — махнув рукою Войта. — Я піду подивлюся на стародавню розбійницьку вартівню, про яку ти мені розповідав. Може, знайду якісь залишки по панові Бравцеві.
— От шалапут! — посміхнувся секретар у вуса. Потім невесело глянув на шахівницю, де ще стояло «чортове коло». — Але голова, — додав він, — розумна голова.
Звернувши за ріг, Марек встромив голову у кухонне віконце.
— Тітко Вожено, будьте ласкаві, сховайте мій обід у каструльку! Я повернусь аж увечері, він мені ще знадобиться.
Куховарка сплеснула руками.
— Знову не обідатимете, пане капітан? Повинна вам сказати, що тут багато вже відпочивало, але ще не було жодного, щоб так ставився до їжі, як ви. Зразу видно, що ви неодружений, бо жінка такого б не стерпіла.
— Оцього я й побоююся, — мовив Войта непевно. — А… що це я хотів ще… ви не знаєте, де Яна?
Тітка Вожена подивилася на нього уважно.
— У хаті, пакує свої речі. Завтра в неї кінчаються канікули, ви ж знаєте…
— Ага. Ну то я не буду їй заважати, однаково увечері побачимось. — Войта ще раз нерішуче переступив з ноги на ногу. — Хм, шкода, звичайно, що Яна вже їде. Саме встановилася хороша погода.
Куховарка доколотила щось кописткою в глибокому казані, потім сперлася ліктями на підвіконня.
— Шкода, ой шкода. Тим більше, що вона тут непогано відпочила. Ви розумієте, у бідолашної дівчини нікого немає в цілому світі, крім мене. І ні до кого було б навіть поїхати, та спасибі товаришам з міністерства, дозволили пожити їй чотирнадцять днів у мене. Але що ж це я хотіла ще сказати? Ага, от ви, пане капітан, не з тих, не з прикордонників?
— Ні, ні, — запевнив її Войта.
— Ви, напевно, служите десь у міністерстві, в якійсь канцелярії, отже зовсім як цивільний, правда ж?!
— Так, так!
— От за це я вас хвалю, — кивнула заспокоєно тітка Вожена, — це зовсім інше життя, порядне, спокійне; відробили свої години — і до сім'ї, ну, звичайно, якби ви її мали. І з пенсією також… А у вас є в Празі квартира?
— Є, — відповів Марек і помалу почав відступати од вікна.
— Але, ради бога, не будьте таким легковажним, — заволала навздогін тітка Вожена, — зайдіть за Янічкою до моєї кімнати, якщо у вас до неї серйозна справа, бо вона рано лягає спати!
— Дякую, дякую, тітко Вожено, це справа не така вже й спішна, — пояснив на прощання Войта.
За парканом він ще раз оглянувся. Кухонне віконце вже було порожнім. На веранді стовбичив Новотний, а в глибині саду Войта помітив Курку, який ходив з пістолетом, цілячись в уявні мішені.
Глинястою, кам'янистою стежкою зійшов Войта на височину, звідки вранці оглядав околицю. Але тепер він не зупинився, а рушив у напрямку на Піхов. Стежина то круто піднімалася вгору, то, звиваючись по узбіччях горбів, зовсім губилася під густим склепінням лісу.
Це був незайманий ліс, модриновий і смерековий, ліс з папороттю, густими заростями і темним мохом.
Під його зеленню ховалися чудернацькі сплетіння урвищ, вибалків і велетенських валунів, у темні закутки яких ніколи не пробивалося сонце. Волога земля дихала запахом тліну, що і сьогодні був такий, як багато століть тому. На цьому фоні неважко було уявити собі фантастичні постаті середньовічних розбійників; тут вони спускалися в долину на королівський гостинець, коли вартові на сторожових вежах помічали купецьку валку; тут вони видиралися назад до своєї фортеці, обтяжені трофеями; біля потічка обмивали рани, а в цьому урвищі страчували бранців — купців, солдатів, юнаків і дівчат, випивши за них по чарці, роздягши їх і нарешті помолившись за їхні душі…
Через сорок хвилин Войта круто повернув і попрямував лісом навпростець. За хвилину він уже був на травнистій просіці, звідки відкривався чудовий вид на околиці.
Марек зупинився передихнути і раптом скам'янів: на південному заході, закриваючи блакить неба, швидко виростав мур з темних хмар. Сонце наче зблідло, ліс принишк, усе завмерло в передчутті бурі. Войта завагався. Може, піти назад? Повернувшись спиною до грозового виднокола, він глянув на небо. Над самісінькою просікою стримів майже десятиметровий укіс, вкритий чагарником, і стирчали напівзруйновані стіни старої вежі. Який прекрасний краєвид має бути звідти! Войта, поправивши ремінь фотоапарата, почав підніматися вгору.
Це був нелегкий шлях. Марек мусив хапатися за кущики трави, поранені ноги швидко розболілися від незвичайної напруги. Сипкий ріняк осувався. Та Войта крок за кроком видирався все вище і вище, відчуваючи, як на спині стала мокра від поту сорочка.
Зціпивши зуби, він подолав останні метри і нарешті опинився на вузенькій стежці під кам'яним муром. Треба було відпочити. Перед ним розкинувся океан лісу, і Войті здалося, що він жертва, яку викинуто на безлюдний острів серед безмежного моря. Чорна стіна на видноколі вже присунулася впритул до сонця. Марек зробив нашвидкуруч три-чотири знімки і обережно рушив уздовж стіни на протилежний бік урвища.
Огинаючи найближчий ріг, він оступився і мало не зірвався з стрімкої скелі. Ні, Войта не послизнувся, це сталося від несподіванки. За два метри від нього, втиснутий до вузької ніші, лежав чоловік. Чоловік був мертвий.