Войта крутив каламарчик у руках.
— Його викинув туди вбивця Тламіхи, — сказав він, зітхнувши. — А нам він уже нічого не розповість.
Обличчя старшини помітно червонішало.
— Чортзна-що, такого я ще не бачив! =— роздратовано промовив Міхалек. — Пробачте, товаришу поручик! Сподіваюсь, ви не жартуєте, а коли так, скажіть мені, як ви дізналися, що там лежить оця банька і що туди її закинув убивця?
Войта, примружившись і наче вибачаючись, ворухнув плечима.
— Шкода мені, товаришу Міхалек, але я встановив це на підставі чистої дедукції…
Він востаннє схилився над слідом і, почувши, як збентежено ходить Міхалек, посміхнувся. Войта відчував щиру симпатію до цього оригінального старшини, а часом навіть дивувався його мудрим висновкам. Щоправда, в очах Войти Міхалек був представником отого рутинного практицизму в службі безпеки, якого сам Войта не терпів. Скрізь і завжди поручик протиставляв метод творчий, метод пошуків і навіть експериментів. «Співробітник служби безпеки, — це не чиновник, — не раз твердив він своїм колегам, — дійсність, з якою ми маємо справу, настільки різноманітна, що ні в які шаблони її не втиснеш!» Раптом Міхалек закричав:
— Гей, ви там! Егей! Що вам тут потрібно?
Марек підвівся. У глибині саду хтось крався. Коли той підійшов ближче, Войта впізнав помічника Тламіхи Мюллера. Хлопець зупинився, злякано переводячи погляд з одного на другого.
— Що ви тут вештаєтесь? — суворо запитав старшина, також упізнавши хлопця. — Ви щось шукаєте?
Обличчя Мюллера було схоже на лик святого мученика, якому Нерон саме підпалює бороду.
— …'s sind schrekliche Dinge<sup>[11]</sup>, — замурмотів хлопець, сплеснувши руками. — Зник велосипед! Велосипед пана Тламіхи. Я пішов туди, до стодола, він там завжди був, а тепер немає. Я його мушу знайти, він же лишився на мені. Um Gotteswillen, ich bin doch ka Dieb!<sup>[12]</sup>— вигукнув Мюллер у розпачі.
— Що він там белькоче, що він не?.. — звернувся насуплений Міхалек до Войти.
— Що він не злодій, — відповів Войта і почув, як старшина промимрив собі під ніс щось схоже на «аби ж то!»
— З цієї стодоли зник велосипед? — перепитав Войта для певності, а коли Мюллер підтвердив, підійшов до неї ближче.
Це була та сама стодола, на стріху якої виліз убивця, добираючись до вікна Тламіхи. Двері замикались лише на дерев'яний засув. Войта заглянув усередину. Попід стіною побачив стоси дров, стару каністру, жерстяні коробки. На землі виднілися численні борозенки від велосипедних шин.
— Отут воно завжди стояло, — показав Мюллер.
— А отой велосипед, з яким ви йшли вночі селом, був ваш? — гаркнув на нього Міхалек, що стояв позаду. Молодик здригнувся.
— Я? Я ніде не йшов. У мене нема жодний велосипед! Ich war ganze Nacht hier mit Herren!<sup>[13]</sup>
— Гаразд, гаразд, — заспокоїв Мюллера Войта. Він ледве стримав посмішку, побачивши, як Міхалек багатозначно підморгує. — А коли ви бачили велосипед востаннє?
— Вчора опівдні приїхав пан Тламіха з Піхов, поставив його сюди, до стодола, потім… потім надворі умивався без сорочки, біля колонки, — напружено згадував Мюллер. — З того часу вже з ним нічого. А рано, може, година тому, я йшов сюди по дрова, а велосипед, heilige Mutter alles weib<sup>[14]</sup>.
Войта на хвилинку замислився.
— Слухайте! — мовив Марек. — Ідіть на дорогу, а коли я свисну, рушайте помалу до господи так, ніби ведете велосипед. Зрозуміло? Йтимете аж сюди, тою самою стежкою, якою ходив Тламіха, і тут поставите велосипед. Ясно, що я сказав?
Мюллер хвилину лупав очима, а потім, наче мученик, кивнув головою. «Тут він не витримає і зізнається», — можна було прочитати на обличчі старшини.
Войта перебіг дорогу і прудко видряпався на укіс, де було звалище цегли. Знайшов місце, звідки видно пиварню, і, відхиливши гілки, свиснув.
Внизу Міхалек роздивлявся, куди заліз Войта. Стодоли видно не було, але в цей момент Войта вгледів Мюллера, що йшов дорогою.
Хлопець оглядався навкруги, наче турист на подвір'ї старовинного замка. Ліву руку він тримав перед собою, намагаючись якнайсумлінніше вести неіснуючий велосипед. На хвилину Мюллер зник за будівлею, та невдовзі він уже стояв поряд Міхалека і копирсався біля стодоли. Войта його вже не бачив, але раптом з-за стіни господи показалася половина воріт стодоли.
Так, двері відчиняються назовні.
Мюллер зробив рукою рух, удаючи, ніби ставить велосипед у стодолу, зачинив двері і розгублено став, не знаючи, що робити далі. Хлопець скидався на людину, яку виштовхнули на манеж на поталу ілюзіоністові.
Навіть з укосу Войта бачив саркастичну посмішку Міхалека, та це його не бентежило, він був спокійний.
«Усе наче на долоні!» — подумав Марек і заспішив униз.
— Ви бачили мене, товаришу старшина? — Міхалек похмуро хитнув головою й одвернувся. Войта кивнув Мюллерові, який все ще тупцював на місці.
— Дякую. Вийшло у вас все дуже добре! Ви часом не грали коли-небудь у театрі?
— Ні, — жахнувся побожний горянин і, попросивши дозволу, втік. Можливо, побіг до своєї коморки, щоб молитвою випросити захисту божої матері у цій юдолі сліз…
Міхалек занепокоєно прицмокнув.
— Цей богомільний шмаркач щось мені не подобається, — зауважив старшина. — Велосипед у нього на совісті, безсумнівно. Взяв собі у спадщину. І хтозна, чи не він… — натякнув багатозначно.
— Товаришу Міхалек, — сказав Войта з удаваним смутком, — учора «Спарта» програла «Соколові» з рахунком 6:5!..
Старшина зрозумів.
— Кажіть, що хочете, — замахав він рукою, — але отакі, як цей тишко, вміють утинати класні штучки! Ці святенники — справжня банда. Пам'ятаю одну історію: здоровило, побожний, як папа римський, задушив шестирічну дівчинку. А потім пояснював, що зробив це за наказом архангела Гавриїла. Мовляв, в дитину увійшов диявол. — Міхалек плюнув і додав: — Їм тільки такі дурниці і лізуть у голову, це ж відома річ!
Войта запропонував старшині сигарету, запалив сам і, випустивши дим, сказав:
— Ходімо подивимося ще одну річ, це вже востаннє, — Марек попрямував у глиб саду.
— Востаннє! — повторив старшина з помітною іронією. — Чортзна-що, наче нас гонять у шию!
Та Войта вже перелазив через паркан. Старшина завагався. Залишати друга йому здалося нечесним. Але він з побоюванням глянув на сонце, що піднімалося дедалі вище. «Хоч би сніданок не з'їли! — свердлила мозок чорна думка. — Ні, певно, тітка Вожена сховає його. Що не кажи, а вона жінка хазяйновита. А може, цей Кліфтонек буде тут винюхувати аж до обіду, тоді мені дістанеться навіть дві порції!» — ця ідея надихнула Міхалека, і він, покректуючи, подався за Войтою.
Поручик стояв на вузенькій стежці за парканом, придивляючись до стіни з чагарника, що нескінченним пасом тягнувся вздовж струмка. Схований від людського ока цим густим покровом, струмок клекотів і вирував. Здавалося, що вода в ньому без упину кипить.
«І що він тут виглядає?» — міркував старшина, скоса поглядаючи на Войту.
— Товаришу Міхалек, тут ми розійдемось, — сказав офіцер несподівано. — Підемо вздовж цих чагарів, я праворуч, ви ліворуч.
— Так, — не стримався Міхалек, — а що ж я шукатиму?
— Гілочки.
— Гілочки?!