— Об’єктивно оцінюю, штандартенфюрер. Коли б їх не було, нас з вами тут не тримали б.
Отак завжди: у цього Віллі дуже гострий язик. Ніколи не знаєш, що він утне. І ніякої поваги до старшого за чином.
— Ох, Віллі, Віллі, — буркнув Менцель. — Ви коли-небудь дограєтесь.
Власне, йому імпонував саме такий тон у їхніх стосунках. Менцель знав, що при сторонніх Харнак ніколи не вдасться до фамільярності. А віч-на-віч нехай базікає: в цьому є навіть приємний присмак, щось майже сімейне і трохи патріархальне, притаманне старій німецькій аристократії.
Харнак лише глянув на машину і трупи солдат, що лежали біля неї. Вийшов на горбок, зарослий травою, покликав Менцеля.
— Отут, шеф, охорона танкетки намагалась організувати оборону? Бачите, скільки гільз? Потім наших солдатів закидали гранатами…
Походив трохи по узліссю, щось підраховуючи, звернув увагу Менцеля на свіжі кінські кізяки і сліди, що вели в глиб лісу.
— Картина, вимальовується, — промимрив. — Засідку добре придумали. Полювали саме на танкетку. Бо не обстріляли ж вони колони, що проходила вранці. Виходить, добре поінформовані. А це, штандартенфюрер, свідчить про те, що діяв місцевий партизанський загін.
— Ви відкрили Америку, Віллі. Це я знаю і без вас…
— Але ж ви не знаєте, що партизанів було близько тридцяти, що в них здібний командир — напевно, колишній військовий, що загін озброєний нашими автоматами, що в них є кілька поранених, можливо, і вбитих.
— Про це також можна було догадуватись…
— Чого ж ви від мене ще хочете?
— Ви самі це знаєте, Віллі.
Харнак розвів руками.
— На жаль, більш нічого не можу… А втім… — придивився до асфальту. — Цікаво…
Менцель зазирнув через його плече. І що там цікавого? Краплі крові, але ж крові навколо — скільки завгодно.
Харнак витяг папірець, щось акуратно загорнув.
— Все, шеф. Нам тут більше нема чого робити.
— А це що? — показав на кишеню, куди Харнак сховав папірець.
— Так… припущення… Потрібні, штандартенфюрер, лабораторні аналізи.
Менцель знав: розпитувати Харнака у таких випадках — безнадійна справа. Все одно відмовчуватиметься. Потім сам доповість.
Харнак подзвонив Менцелю наступного ранку.
— Ви вільні, шеф?
— Чекаю на вас через десять хвилин.
З виразу обличчя Харнака Менцель зрозумів — є щось новеньке.
Гауптштурмфюрер сів у крісло і, не поспішаючи, закурив. Димком сигарети прокреслив у повітрі величезний знак оклику.
— У вчорашньому нальоті брав участь хтось із міста. Чоловік років п’ятдесяти. Поранений у ліву щоку. — Глибоко затягнувся, пустив дим під стелю. — Вас це влаштовує?
— Звідки ці відомості?
— Лабораторна експертиза…
Харнак струсив попіл просто на килим — зараз він міг дозволити собі таку недбалість.
— Точніше.
— Пам’ятаєте — вчора ви ще звернули увагу — на асфальті біля танкетки лежав недокурок. А поруч — кров…
Менцель зрозумів: Віллі хоче трохи похизуватись і тому витягує з нього запитання. Не діждешся, хлопчисько. Сперся підборіддям на переплетені товсті пальці і нічим не виказав свого зацікавлення.
Харнак повільно загасив сигарету.
— То була не кров, а звичайний плювок, плювок з кров’ю. В ньому я знайшов скалки зуба. Решта — вже справа науки. Ви знаєте, у нашому госпіталі працює досвідчений стоматолог. Разом з ним ми просиділи цілу ніч. Довелось-таки пометикувати, та ми домоглися свого. Насамперед встановили, що скалки, коли їх скласти, мають форму чоловічого лівого корінного зуба нижньої щелепи — він називається моляром. Ця стара перечниця — наш зубодер — виявився спостережливою і допитливою людиною. Він твердить, що зуб був здоровий і, щоб роздробити його на скалки, потрібна велика сила. Звідси висновок — в зуб влучила куля. А це означає, що чоловіка поранено в ліву щоку. Далі. Зубодер запевнив мене: залишки зубних бугрів і відповідний слід зубного каменя дають можливість твердити, що зуб належав людині під п’ятдесят років. От і все.
— Скажіть, Віллі, — єхидно запитав Менцель, — а що твердить ваша стара перечниця про те, чим відрізняються зуби жителів цього міста ну, скажімо, від зубів краків’янина? Як він науково обгрунтовує цю проблему?
Харнак звів здивовані очі на Менцеля. Збагнувши, засміявся.
— Ви забули про недокурок, штандартенфюрер. Закривавлений недокурок, що лежав поруч. Його кинув той самий чоловік.
— Встановити це не так уже й важко, Віллі. Звичайний аналіз… Та чому ви гадаєте, що курив чоловік, який прибув з міста?
— Італійська сигарета, шеф. А італійська дивізія прибула до міста п’ять днів тому. Хоча таких спекулянтів, штандартенфюрер, як ці італійці, світ не бачив, гадаю, що за п’ять днів навіть вони не встигли налагодити стосунки з партизанами. Виходить…
— Не треба, Віллі, — підняв руку Менцель. — Все ясно!
— Решта у вашій компетенції, штандартенфюрер. Прикмети є, нехай працюють агенти.
— Якщо ми натрапимо на слід, Віллі, — урочисто сказав Менцель, — я клопотатиму про нагородження вас залізним хрестом!
— Щиро вдячний, штандартенфюрер, та краще звільніть мене завтра. Цей пройдисвіт Сливинський пропонує…
— Зрозуміло, Віллі. Пиятика з дівчатками…
— А що в цьому поганого, шеф?
У Злочному Заремба потинявся з півгодини по ярмарку і попрямував на вокзал. Йшов замислившись і майже не звертав уваги на перехожих. Почувався впевнено — тепер небезпека позаду. Документи ж у нього надійні, як-не-як, а співробітник значної націоналістичної газети.
Трохи непокоїло те, що затримався більше, ніж умовлялись, але головний редактор відпустив його на весілля племінника і, певно, не дуже гніватиметься. Шрам на щоці? Євген Степанович докладно продумав свою розповідь з комічними відступами: як перебрав (хто ж на весіллі не перебирає!), як напав на нього пес, як відбивався від нього дрючком, спіткнувся і впав на іржавий цвях. Все правдоподібно. А перевіряти не стануть. В редакції йому довіряють, а більше це нікого не стосується…
Поїзд запізнювався, і Євген Степанович присів на лавочку у привокзальному сквері. Сидів, обмахуючись газетою: мабуть, насувалась гроза, дихалось важко. Випадково глянувши вбік, Заремба піймав погляд вусатої людини у вишиваній сорочці й потертому коричневому піджаку. Чоловік ліниво жував пиріжок, кидаючи кришки голодним горобцям. Нічого, звичайно, не сталося, та погляд вусатого стривожив Євгена Степановича. Старий конспіратор, за яким ще за Польщі ганялися агенти дефензиви, Заремба хвалився колись, що відчуває шпига за півкілометра. Чоловік у коричневому піджаку вже не дивився на нього, та досить було раз перехопити його погляд — підкреслено уважний, вивчаючий і навіть насмішкуватий, — щоб відчути небезпеку.