— Все життя волів би подалі від таких санаторіїв…
— Ну, брате, тут уже нічого не вдієш. Який є. Трохи гірший від Кришталевого палацу у Трускавці, та дехто хвалить…
Подивились один одному у вічі і засміялися.
— Що ж, товаришу головний лікар, доведеться приймати ваші умови, — сказав Заремба. — Та давай подивимось, який вилов у нас.
— Хо! — тільки й мовив Дорошенко, коли висипали на стіл все, що було у першому мішку. — Оце так грабіжники!
— Залишки награбованого, — уточнив Заремба. — Основне прилипло до рук.
На столі лежала купа обручок, браслетів, брошок. Простенькі і з дорогоцінним камінням — діамантами, рубінами, топазами.
Заремба розгладив папірець, який лежав поруч.
— Опис. Звіряти з наявним, думаю, не будемо. Коли й недостача, то, прошу панства, скаржитись все одно, нема куди.
У другому мішку були годинники, у третьому — різний лом коштовних металів. Побачивши сплющені у пластини залишки золотих зубів, Дорошенко згріб усе назад до мішка.
— Не можу дивитись, — пояснив. — Лють охоплює, і кипить усе!
Заремба присунувся до нього, обійняв за плечі.
— Нам, Василю, витримки й сили ще, йой, скільки знадобиться! Легше за все роз’ятрити серце, а треба з розумом! За все заплатять!
Богдан набрав жменю обручок, недбало підкинув.
— Витребеньки, — мовив презирливо. — Через такий мотлох люди вар’ятами стають! Тьху!.. — погойдав біля лампи сережкою з великим каменем, що відсвічував дивним блиском. — Коштовна штучка. Напевно, не в робітниці взяли…
— Що ти хочеш сказати? — гаркнув Заремба.
— Нічого, — знизав плечима Богдан. — Так, до слова…
— Дивись мені, розумник… До слова… Буцімто не розуміють його… Може, і справді у якоїсь сволоти взяли — багатих гендлярів у навколишніх містечках до чорта було. І може, коли розібратись, мені цю сволоту зовсім не шкода. Але ж карають і їх, і тих, що світлого дня у житті не бачили. Одним махом тисячі А тисячі — ось що страшно.
— Ви, вуйку, на мене кричите, ніби я вам заперечую…
— Та не на тебе я, — махнув рукою Заремба. — На себе… Сидимо тут, а вони…
— Це вже ти, брате, загнув, — втрутився Дорошенко. — Сьогодні — двадцять есесівців, а сьогодні — не перший день. Розумію тебе, он де вони, за Доном вже, та чи ми в цьому винні? Тут, брате, нашої вини нема, — сказав впевнено. — Не картай себе!
— Не картай… А коли боляче?
— Спати! — вдарив Дорошенко рукою по столу.
— Спати, — погодився Євген Степанович. — Заховай це, — наказав Богданові, кивнувши на коштовності, — завтра візьмемо на облік. Іменем Радянської влади. Це — піт трудящих…
Коли погасили світло, запитав Дорошенка:
— Як ти, Василю, гадаєш: може, ми Богдана з частиною цих… витребеньок раніше у місто відправимо, а я вже потім, коли щока загоїться? Безпечніше буде. Його посадимо на фіру, ніби на базар їде, а я згодом через Злочний залізницею…
— Думаю — правильно, — пробурмотів Дорошенко. — Тільки не розумію, як ви це золото на гроші обернете. Гестапо відразу на слід натрапить.
— То вже нехай тебе не обходить. Є в нас одне діло — перша кляса…
Менцель роздратовано кинув трубку й наказав покликати Харнака. Він завжди радився з гауптштурмфюрером у важливих випадках. У Віллі Харнака розумна голова. Коли 6 не спиртне й жінки, далеко пішов би. І нюх у нього справжнього слідчого. Іноді стільки ниток є, сам чорт голову зламає, а він неодмінно вхопиться за потрібну. “Інтуїція”, — посміхається. Менцель знає, що це — пусте: не інтуїція, а вміння швидко зважити всі можливі варіанти, визначити головне. З такими здібностями інший ліктями прокладав би дорогу, а Віллі…
— Знаєте, штандартенфюрер, — сказав колись, — те, що я собі дозволю, ви вже зробите, вагаючись. Не поїдете ж ви зараз зі мною в бордель? А я не хочу позбавляти себе такої можливості…
Менцель і досі не знає, жартував тоді Харнак чи говорив правду. Начебто усміхається, та очі серйозні. А втім — чорт з ним, головне, що гауптштурмфюрерові можна довіряти.
У Харнака під очима синці, повіки набрякли.
— Ви не пили? — зробив виразний, жест Менцель.
— Що ви, шеф! Ви ж знаєте, я зранку не п’ю.
— В тому й річ, що вже не ранок.
— Майн гот, справді, вже третя. Але ж ви, певно, викликали мене не для того, щоб звірити годинники?
— Ви напрочуд догадливі, Віллі. Знов неприємність…
— Листівки?
— Гірше.
— Когось убили з наших телепнів?
— Гірше, Віллі, гірше…
— Здається, шеф, я стану забобонним. Сьогодні мені снилося…
— Під три чорти сни, Віллі!.. Спалено танкетку, яка везла до міста коштовності!
— Коли?
— Щойно подзвонили.
— Збираєтесь їхати?
— Машина вже чекає на нас.
Танкетка перегородила шосе — погнутий метал смердить обгорілою фарбою. Харнак обійшов навколо неї, для чогось вдарив носком блискучого чобота по розірваній гусениці, зазирнув всередину.
— Двох думок бути не може, — констатував. — Протитанкова граната… — Перестрибнув через кювет. — Кидали ось звідси… Навіть окопчик викопали… Розумно…