Академік Яким Нестерович Гнідаш обійшов навколо столу й зустрів Салія посеред довгого й гарно вмебльованого кабінету з килимом на підлозі. Він потиснув Салієві руку міцно, демонструючи якщо не приязнь, то принаймні доброзичливість, втім, дарував таке рукостискання мало не всім відвідувачам, аж до звичайних прохачів. Вважав, з нього корона не спаде, а якийсь нікчемний кандидат чи аспірант ніколи не забуде приязної посмішки й дружнього вітання, цьому аспірантові можна навіть відмовити у проханні, все одно шануватиме академіка й на усіх перехрестях розповідатиме про його прихильність. На громадську ж думку тепер слід зважати: як-не-як, а перебудова та гласність, і голос цього аспіранта колись може знадобитися.
А Володимир Борисович Салій не якийсь собі аспірант чи кандидат— поважний вчений, талановитий, не кажучи вже про те, що обраний секретарем партбюро інституту.
— Радий бачити вас, — шанобливо нахилив голову академік і вказав Салієві на крісло за низьким круглим столиком, де стояли пляшки з “боржомі” та “пепсі-колою”, попільниця та лежали розпечатані пачки сигарет. Усе на смаки різних відвідувачів, щоправда, не всіх — до круглого столика Гнідаш запрошував тільки почесних та високопоставлених гостей, інших обдаровував лише рукостисканням та посмішкою.
Салій втонув у шкіряному кріслі, усім тілом відчувши його пружність та респектабельність.
— Що в інституті? — для годиться запитав Гнідаш, підсунувши Салієві сигарети.
— Перебудовуємось… — відповів, витягнувши сигарету, Салій. — Важко: іде скорочення штатів, і самі розумієте…
Гнідаш розвів руки, стверджуючи, що співчуває, та, на жаль, нічим не може допомогти.
— Надходять скарги, — сказав, — але ми не звертаємо на них уваги. Вам на місці видніше. Прошу тільки: гласність… Адміністрація має погоджувати кожне рішення з партійною та профспілковою організаціями. Ніякого тиску вгори…
Салій слухняно нахилив голову, згадавши, як Гнідаш обставив справу Павлюка. Сам не дзвонив і не втручався, просто передав через довірену особу: Павлюка бажано залишити. І як довелося тоді їм покрутитися: про бездарність та елементарну Павлюкову неосвіченість в інституті розповідали анекдоти. Водночас амбіцій та зарозумілості Павлюкові не позичати. Виступає на всіх зборах, критикує, закликає до звершень. Салій і без Гнідаша знав, що Павлюка звільняти не можна: потрібна людина… Але ж, відчувши керівну підтримку, зумів переконати й голову місцевкому. Удвох вони й відстояли Павлюка: дарма, що не здав планової роботи, але ж пише до стіннівки й виконує громадські доручення. Та й хіба можна звільнити інваліда, заявив голова місцевкому: Павлюк шкандибає й пересувається, спираючись на ціпок, у дитинстві його збила машина. Бачите, життя не колисає людину, а наше суспільство найгуманніше й не може полишити чесного трудівника у біді…
Володимир Борисович, підхопивши цю думку й виступаючи на якомусь засіданні, так і сказав — “чесного трудівника”, бо й сам на той час увірував у Павлюкові чесноти.
— Доведеться зважувати на деякі суб’єктивні погляди та оцінки директора, — почав обережно Салій, скоса зиркнувши на академіка.
Обличчя Гнідаша скам’яніло.
— Ніякого суб’єктивізму, — сказав твердо. — Незважаючи на тиск згори.
— Але ж Некрич завжди має власну думку…
— Ось нехай і лишається при ній.
— Однак авторитет директора…
— Володимире Борисовичу, дорогий, невже мені вас учити? Є партійні рішення, якими й маєте керуватися.
— Згоден, — поштиво нахилив голову Салій. — Ми твердо проводитимемо лінію партії. Але, Якиме Нестеровичу, прошу врахувати: Некрич зараз у відпустці, ми приймемо рішення, а він повернеться, зуміє переконати вас чи когось іншого, й наша робота виявиться марною.
— Цього не станеться, можете твердо розраховувати на мою підтримку.
— Радий, що наші точки зору збігаються, — пожвавішав Салій.
Академік явно розв’язував йому руки, й з цього слід було скористатися.
Володимир Борисович примружив й так вузькі татарські очі, зовсім сховав їх, щоб не виказати свої справжні почуття, й почав здалеку:
— Звичайно, Некрич незаперечний авторитет і людина талановита. Але, вибачте, дехто має особисту думку з приводу його наукової діяльності, зокрема останньої книжки… — побачив, як зацікавлено зблиснули Гнідашеві очі, й вів далі упевненіше: — Я вважаю, що робота про Сковороду не варта тих схвальних відгуків у пресі, якими її буквально закидали.
Академік налив у склянку води, стиснув її сухуватими, зовсім уже старечими пальцями, потримав, але пити не став і поставив склянку на місце.
“Хвилюється, — відзначив Салій, — і я влучив у десятку. Отже, можна трохи й попустити віжки…”
Він уже не раз чув від довірених людей про ставлення академіка до Некрича. Йшлося навіть не про ревнощі, а категоричне неприйняття. Давно, ще по війні, Гнідаш видав свою першу наукову роботу, яка вирізнялася на тодішньому сірому та одноманітному гуманітарному фоні якщо не новизною думки, то більш-менш яскравою формою, але ж тоді навіть це було сприйняте як неабияка сміливість. Після другої книги Гнідаша помітили нагорі: ступені, чини та звання посипалися на нього як з рогу достатку, і Яким Нестерович справді увірував у силу свого розуму й талановитість. Наступні його книжки також розхвалювалися на всіх рівнях, відзначалися преміями, та вже почали залежуватися на магазинних полицях. Але Гнідаш, який встиг стати академіком та лауреатом, уже твердо знав: він має, так би мовити, одноосібно увінчувати складну піраміду науки. Спочатку Яким Нестерович не звернув особливої уваги на праці молодого доктора Некрича, поплескав його по плечі — так тримати, мовляв. Гнідаш не заперечував проти призначення Некрича директором інституту, навіть сприяв висуненню Некричевої кандидатури у члени-кореспонденти Академії. Усе видавалося дитячими іграшками, але Некрич нахабнішав на очах, писав і писав, видавався навіть за кордоном, і одного дня Гнідаш з жахом збагнув, що на науковому небосхилі з’явилося ще одне світило, яке почало засліплювати і його. Це було настільки дивовижно й незвично, що Яким Нестерович спочатку розгубився. Здавалося: час втрачений, і слід примиритися з двовладдям, та Некрич раз у раз почав припускатися непоправних помилок, і не скористатися з цього було просто гріх. Одна з цих, так би мовити, Некричевих помилок в особі Володимира Борисовича Салія сиділа зараз за низеньким круглим столиком, палила ароматну сигарету й дивилася на академіка відданими очима. Щоправда, Гнідаш не міг побачити справжнього виразу цих очей, що ховалися у вузьких щілинах, проте догадувався, був навіть упевнений: перед ним сидить однодумець і спільник, людина, якій можна довіритись (не до кінця, звичайно, до кінця Гнідаш не довіряв навіть власній дружині, хоча та видряпала б очі будь-кому, хто б насмілився піддати сумніву наукову вартість його книжок) і використати у власних інтересах.
— Кажете, маєте власну думку про книжку Некрича? — перепитав начебто неуважно, але напружившись, як кіт перед стрибком на здобич. — І в чому ж полягає вона?
— Якщо коротко: вульгаризація філософської системи Сковороди.
— У цьому, можливо, є сенс…
— Виникла ідея виступити в пресі.
— То що ж заважає вам?
— Боюсь, мій голос виявиться голосом волаючого в пустелі. Крім того, хто надрукує мене після таких схвальних рецензій?
Гнідаш обережно пробіг пучками по бездоганно відполірованій поверхні столу.
— Кожен має право на осібну точку зору. В умовах гласності це дуже важливо. Я подзвоню редакторові. — Назвав поважну газету. — Сподіваюсь, ваша стаття зацікавить пресу.
— Власне, стаття готова, і я можу подати її на наступному тижні.
— Вона не залежиться, — пообіцяв Гнідаш. — Знаючи ваші здібності, упевнений: стаття буде аргументована й викличе читацькі відгуки.
“Що-що, а відгуки ми організуємо, — повеселішав Салій, — нема проблем…”
— Істина має восторжествувати, — зітхнув лицемірно, — всі ми служимо науці, а за великим рахунком — народові!
— Так, і розвиток науки можливий лише за підтримки народу, — ствердив Гнідаш не без пафосу. — Радий, що ми однодумці в цьому питанні. Наша бесіда принесла мені щире задоволення, ще раз переконався: у вашій особі маємо ініціативного громадською діяча й талановитого вченого, таке поєднання зустрічається нечасто. Упевнений: ваші таланти будуть гідно поціновані. Гадаю, у не такому вже й далекому майбутньому…
Вийшовши з Академії, Салій звернув до бульвару Шевченка. Ішов, широко й безглуздо посміхаючись, і перехожі звертали на нього увагу: одразу видно щасливу людину…
А Салієві хотілося випити. Такі дні бувають нечасто. Сам Гнідаш обіцяв підтримку й натякнув на майбутні блага. Цілком імовірно, що на наступних виборах його висунуть у члени-кореспонденти. Цікаво, як поставиться до цього Некрич? Певно, без особливих радощів. Ну й плювати. До того часу Некрича треба знищити, принаймні підірвати його позиції, ізолювати.
Так, зараз би склянку горілки…
Але тепер навіть не в усіх ресторанах подають горілку. Не так давно у кафе на розі бульвару Шевченка й Хрещатика можна було потягнути півсклянки коньяку під маленьку чашечку кави, тепер усюди спиртне зліквідоване, й він сам на різних зборах та засіданнях не раз виголошував полум’яні промови про шкідливість алкоголю. Що не заважало того ж вечора вдома чи в когось з найближчих друзів нахлебтатися горілки.
Уже на інститутських сходах Салій згадав, як минулого місяця обговорювали на бюро кандидата наук Гурова, котрий потрапив до витверезника. З Гуровим йому доводилося чаркувати, зрештою, хто не пив з Гуровим?
Салій згадав погляд Гурова, коли він поставив питання про виключення його з партії, мабуть, згадував, як нещодавно врізали разом дві чи три пляшки. Певно, Гуров по-думки слав Салію не дуже гарні й благозвучні слова…
“А ти не вклепуйся… — подумав тоді Володимир Борисович про Гурова. — А вклепався — одержуй по заслугах!”
Гурова все ж не виключили з партії, обмежилися суворою доганою, та він чомусь почав обминати Салія. Учора, побачивши Володимира Борисовича в коридорі, звернув у перші ж двері — виходить, сердиться, і слід помиритися. У Гурова багато друзів, а кожен голос у нинішній ситуації на вагу золота.
Проминувши довгий інститутський коридор і відповівши на численні вітання, Салій зазирнув до відділу, де працював Павлюк. На нього та ще на Рапака міг покластися. Павлюка врятував від звільнення, Рапака висунув на посаду завідуючого сектором. З ними міг розмовляти відкритим текстом, хоча волів робити це не часто: до кінця не можна розкриватися ні перед ким, он навіть власна дружина кілька разів писала про нього до Президії за пиятики, слава богу, обійшлося: по-перше, жодних доказів, по-друге, помічник віце-президента — своя людина, поклав листи під сукно. До кінця розкриваються лише дурні, сьогодні Павлюк тобі друг, а завтра у нього виникнуть кращі перспективи, хтось поманить його керівним пальцем, а він, падлюка, знає, як слід крутитися в житті, закладе й не поморщиться.
У глибині душі Володимир Борисович не дуже засуджував Павлюка. Що вдієш, се ля ві, один бере талантом, другий енергією й натиском, третій навчився низько кланятися, четвертий вміє вчасно перейти на протилежний бік тротуару, п’ятий негайно вдарить у сонячне сплетіння, лише побачивши, що ти похитнувся.
Таке життя, і кожен хоче прожити його з приємністю для себе…
Павлюк погладив долонею лисий череп і втупився у Салія пронизливими хитрими очима. А Володимир Борисович не поспішав: розташувався за сусіднім столом, сперся на нього ліктями, підмостив руку під підборіддя й лише потому запитав:
— Як ведеться?
Павлюк, спостерігаючи за тим, як улаштовується Салій, думав:
“Щось сталося, отак даремно Вов не прийде. Покликав би, спіймав начебто випадково у коридорі чи на вулиці, а то заявився сам у відділ — отже, щось сталося, і розмова передбачається неординарна”.
Ще раз погладив себе по голові долонею, збираючись з думками, й відповів, не спускаючи з Салія очей:
— Вобще-ка, ведеться нам не дуже… Кожен плеще, що хоче, а наука стоїть.
“Так ти її і зрушиш, — злостиво подумав Володимир Борисович. — Кишка тонка…”
Сказав:
— Про розвиток науки, Ярославе Вікторовичу, поговоримо наступного разу. Зараз давайте про Некрича.
— А я, дурний, гадав: розвиток нашої науки тісно пов’язаний саме з діяльністю Некрича…
— Не виключено, що окремі науковці всерйоз дотримуються такої точки зору. Маємо переконати громадськість у протилежному.
Павлюкові очі зацікавлено зблиснули.
— Відважилися виступити з відкритим забралом? — запитав.
— Час покінчити з Некричевим культом.
— Вобще-ка, давно пора. Але як?
— Щойно мав розмову з Гнідашем, — не став критися Салій. Навпаки, повідомлення про підтримку самого академіка покладе край сумнівам тих, хто хитається, надасть їм упевненості. — Яким Нестерович дав зрозуміти, що поділяє мої погляди.
Павлюк хижо потер руки.
— Надзвичайно цікаво, — сказав, — оце так новина!
Салій перегнувся до нього через стіл.
— С-старик, — вимовив “с-с” так, наче зашурхотів сухий комиш, — с-старик, зараз або ніколи. Днями вийде моя стаття в газеті про Некричеву книгу…
— Де ви доводите її ідейну неспроможність? — поцікавився Павлюк, знову хижо потерши руки.
Салій похитав головою. Павлюк звик тільки до двох фарб: чорної та білої. Переважно чорної. Ще замолоду зробив на цьому кар’єру: звинувачував і викривав, доводив ідейну неспроможність. Але з Некричем цією мовою не побалакаєш. Та й не лише з Некричем — вульгаризаторська критика віджила, тепер потрібні аргументи, аналіз явищ, хоча б якась наукова вірогідність. З тугою подумав: у принципі і йому бракуватиме аргументів. Що ж, доведеться маніпулювати цитатами й підмінити докази емоціями. Вдало висмикнута та обіграна цитата вражає, треба доводити не ідейну незрілість Некрича, у це ніхто не повірить, а недостатнє проникнення у суть проблеми, суб’єктивне сприйняття істини, що, зрештою, призвело до викривлення фактів.
— Сковорода — не та постать, поглядами якої можна жонглювати на власний розсуд, — одповів невизначено.
— Стаття в газеті — це добре, — схвалив Павлюк. — Вобще-ка, ви навіть не уявляєте, якого розголосу набуде ця стаття. Перша чесна спроба оцінити наукову діяльність Некрича. Це можливо тільки в умовах перебудови й гласності…
— Не блазнюй, с-старик, — обірвав його Салій. — Я ці слова й без тебе знаю. Головне: підготувати громадську думку, щоб я не лишився наодинці.
— Як можна? — аж задихнувся від образи Павлюк. — Нам потрібен тільки сигнал. Усі чесні науковці інституту виступлять згуртованими лавами.
Салій ледь помітно поморщився.
— Знаю вас, дай волю — горлянку перегризете. Врахуй, с-старик, без перегинів, усе має бути чин-чинарем. Можна відзначати попередні заслуги директора, але треба довести його переродження. Вловив?.. Головне — нинішня наукова некомпетентність, в результаті якої — прорахунки чисто адміністративні. Ще трохи про поганий характер, зарозумілість… Тут ви й без мене погуляєте…
Павлюк наморщив чоло й застережливо підвів руку.
— Без самодіяльності, — твердо сказав Салій.
— Я не про це… Гадаю, вам не завадить зробити ще один хід конем…
Салій насторожився: Павлюк, хоч і повний нуль у науці, визнаний майстер інтриг — тут йому можна одразу і беззастережно присуджувати докторський ступінь. Запитав:
— Ідея?
— Здається, непогана. Післязавтра вчена рада. Чому б вам не виступити на ній? Відверто та інтелігентно висловити свої думки? Знаєте, скільки очок наберете?
Салій задумався. Чесно кажучи, виступати не хотілось: хтось міг би й спростувати його тези, адже у Некрича сильна підтримка. Щоправда, за нього, Салія, мабуть, більшість, але Павлюкового рівня. А Некричевим прихильникам пальця до рота не клади, розумні й талановиті… Однак, подумав також, роз’єднані і, як усі таланти, незорганізовані й вайлуваті. Поки розкачаються…
Якщо ж обрати правильну тактику… Він, як секретар парторганізації, може виступити останнім. Так би мовити, підбити підсумки. І, підбиваючи, дати Некричеві під дих. Поки оговтаються, закрити засідання. Головне — аби ніхто одразу не гавкнув, а тут вийде стаття в поважному друкованому органі, спробуй заперечити!.. Та й не всі підуть на відкриту конфронтацію з газетою. Хто злякається, хто полінується, а у більшості взагалі своя хата скраю…
Гостро зиркнув на Павлюка й мовив:
— С-старик, твоя пропозиція видається мені не такою вже й безглуздою…
— Геніальна! — Не відвів очі Павлюк. — Ви наносите удар не з-за рогу, а у чесному двобої.
Салій потер тильним боком долоні чоло й сказав:
— Одного мого виступу в газеті буде замало. Статтю мають схвалити трудящі. Не науковці, які можуть бути упереджені, потрібен глас народу, відгуки ветеранів війни і праці, можливо, героїв і взагалі відомих трудівників. Зможеш організувати?
— Важкувато, та зробимо. Листи до редакції підготуємо з Рапаком, а підписи… Маю одного знайомого журналіста, хоче до аспірантури…
— Позбудемося Некрича — нема проблем.
— Так, проблем у нас, вобще-ка, стане значно менше, — погодився Павлюк. Очі в нього потемнішали, додав упевнено й навіть жорстко:
— Чого тільки не зробиш заради прогресу науки!