Після сніданку Емілі Брент запросила Віру Клейторн піднятися на вершину острова, подивитися, чи йде човен. Віра не заперечувала.
Вітер свіжішав. На хвилях з'явились білі баранці. Рибальські човни не вийшли в море. Не видно було й моторки. Вирізнявся лише високий пагорб — червона скеля, що виступала далеко в море, затуляючи маленьку бухту Стикльхевена.
— Моряк, що привіз нас учора, справив на мене вельми позитивне враження, — мовила міс Брент. — Дивно, що він так запізнюється сьогодні.
Віра не квапилася відповідати. «Зберігай спокій, — невпинно повторювала собі. — Не панікуй, тримайся. Не втрачай рівноваги. Адже ти завжди відзначалася міцними нервами».
Уголос же Віра сказала:
— Коли б він швидше приїхав! Я не бажаю далі залишатися тут!
— Не тільки ви, — сухо сказала Емілі Брент.
— Усе сталося так несподівано, — поскаржилась Віра… — І так безглуздо.
Міс Брент промовила буркотливо:
— Я собою дуже невдоволена: отак просто спійматися на гачок! Адже, коли поміркувати, лист зовсім дурний, абсолютно непереконливий. Та тоді й крихти сумніву не виникло в мене.
— Авжеж, — механічно погодилася Віра.
— Ми ж бо звикли сприймати все за щиру правду, — продовжила Емілі Брент.
Віра тужно зітхнула.
— А ви справді вірите… тому, що сказали за сніданком? — спитала.
— Висловлюйтесь точніше, моя люба. Що саме маєте на увазі?
— Ви певні, що Роджерс і його дружина порішили оту стареньку? — прошепотіла Віра.
— Особисто я цілком певна, — відповіла міс Брент, задумливо вдивляючись у далечінь. — А ви як вважаєте?
— Не знаю, що й думати.
— Всі обставини підтверджують це звинувачення, — вела далі міс Брент. — Пам'ятаєте, вона зразу ж знепритомніла, а він уронив піднос із кавою. Та й обурення в нього вийшло якесь ненатуральне. Либонь, вони-таки вбили її.
— У мене створилося враження, що вона всього боїться, навіть власної тіні, — сказала Віра, — певно, її картали муки сумління. За все життя не бачила переляканішої людини…
Міс Брент промимрила:
— В моїй дитячій кімнаті висіло речення: «Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою…» Вельми правильне речення. «Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою!»
Віра, яка оце присіла на камінь, враз скочила, мов ужалена:
— Але ж, міс Брент, у такому разі…
— Що, моя люба?
— Як же інші?..
— Я вас не розумію.
— Всі інші обвинувачення — адже вони несправедливі? Якщо ж вважати, що обвинувачення проти Роджерсів справедливі, то… — і не наважилася довершити свою думку.
Обличчя міс Брент, що від здивування почало було збиратися зморшками, одразу проясніло.
— Розумію… — сказала вона. — Але ж містер Ломбард, приміром, сам визнав, що прирік на смерть двадцять чоловік.
— То були якісь чорношкірі тубільці, — відказала Віра.
— Негри або білі, однаково наші брати, — розгнівалася міс Брент.
«Наші чорні брати, наші чорні брати, — повторювала до себе Віра. — Господи, та я зараз дико зарегочу. В мене починається істерика».
А Емілі Брент тим часом задумливо вела далі:
— Певна річ, деякі обвинувачення просто смішні. Наприклад, проти судді — він тільки виконував службовий обов'язок. Та й у моєму випадку… Мені незручно було сказати про це вчора — я не так вихована, щоби про таке розмовляти при чоловіках.
— Он як? — зацікавлено вигукнула Віра.
Міс Брент безтурботно вела далі:
— Беатрис Тейлор згодилася до мене служницею. На жаль, я ошукалася в ній. Чепуруха, працьовита, послужлива — вона відразу мені сподобалась. Та, виявилося, вона вміло прикидалася. Насправді ж була розбещеною дівкою, без сорому й. совісті. Яка бридота! Ба, я навіть не відразу, зрозуміла, коли вона… як то кажуть, уклепалася. — Емілі Брент гидливо зморщила свого худорлявого носа. — Це мене приголомшило. Її батьки — порядні люди — суворо виховували її. І я надто задоволена, що вони відмовилися прикрити її гріх.
Віра втупилася поглядом у міс Брент:
— І що було далі?
— Певна річ, я не схотіла тримати її під своїм дахом. Так що ніхто не скаже, що я сприяю розпусті.
— А з нею, з нею що сталося? — ледь прошепотіла Віра.
— Їй не досить було одного гріха на своїй совісті, — сказала міс Брент. — Коли всі відсахнулися від неї, вчинила новий гріх, ще тяжкіший: позбавила себе життя.
— Вона вбила себе? — жахно прошепотіла Віра.
— Так, утопилася.
Віра здригнулася. Подивившись на незворушно спокійний профіль міс Брент, запитала:
— Що ви відчули, коли дізналися? Не шкодували?.. Не краяли свого серця докорами сумління?
— Я? — випросталася Емілі Брент. — Мені абсолютно нічого картатися.
— А що, коли на цей крайній вчинок її штовхнула ваша… жорстокість? — спитала Віра.
— Власна безсоромна поведінка — ось що примусило її так учинити. Коли б вона поводилася пристойно, такого б з нею не сталося. — Очі Емілі Брент дивилися на Віру жорстоко й праведно. Маленька стара діва більше не здавалася кумедною. Ні, вона наводила жах.
Доктор Армстронг, вийшовши з їдальні, знову опинився на терасі. Суддя сидів у кріслі й безтурботно споглядав море. Ліворуч улаштувалися Блор і Ломбард. Мовчки курили. Як і раніше, доктор якусь мить вагався. Оцінююче глянув на суддю Уоргрейва. Необхідно було з кимось порадитися. Найбільше підходив для цього суддя. Армстронг високо цінував його гострий розум, залізну логіку. Ї все ж його охоплювали сумніви. Містер Уоргрейв, безперечно, дуже розумна людина, та вже в літах. А за такої халепи потрібна скоріше людина дії.
І він зробив вибір.
— Ломбарде, можна вас на хвильку?
Філіп скочив.
— Прошу.
Вони спустилися з тераси схилом до води. Коли були досить далеко, щоб їх не могли почути, Армстронг промовив:
— Я мушу порадитися з вами.
Ломбард підвів брови.
— Але ж я зовсім не розуміюсь на медицині, друже.
— Ні, я хочу радитися про наше становище.
— То інша справа.
— Скажіть відверто, якої ви думки про цю халепу?
Ломбард замислився.
— Складна ситуація. Доводиться розкидати розумом.
— Якої ви гадки про смерть місіс Роджерс? Поділяєте думку Блора?
Філіп випустив кільце диму.
— Цілком імовірно, якщо, звичайно, розглядати цей випадок окремо.
— Авжеж, — полегшено зітхнув Армстронг, тепер він упевнився, що Філіп Ломбард таки не дурень. А Філіп тим часом вів далі:
— Тобто коли виходити з того, що містер і місіс Роджерси свого часу безкарно вбили й вийшли сухими з води. Як ви гадаєте, що саме вони зробили? Отруїли стару?
— Напевно, все було набагато простіше, — задумливо відповів Армстронг. — Я спитав сьогодні вранці Роджерса, на що хворіла міс Брейді. Його відповідь пролила світло на цю подію. Не вдаватимуся до медичних тонкощів, скажу тільки — при деяких серцевих захворюваннях вживають амілнітрит. Коли починається приступ, необхідно розбити ампулу й дати хворому подихати. Якщо не зробити цього вчасно, може настати фатальна хвилина.
— Напрочуд просто, — замислено сказав Ломбард, — але ж і спокуса, либонь, неабияка.
Доктор кивнув:
— Так. Жодних активних дій, не треба хитрувати з миш'яком — роздобувати, досипати в їжу… До того ж, Роджерс таки побіг уночі за лікарем. Звідси цілковита впевненість, що ніхто не дізнається.
— А коли й дізнається, то ніколи не зможе довести їх провину, — додав Філіп Ломбард. — Дійсно, це багато що прояснює, — насупився він.
— Пробачте, про що ви? — висловив подив Армстронг.
— Я маю на увазі — це прояснює обставини нашої появи на Індіанському острові. За деякі злочини винних неможливо притягти до карної відповідальності. Приклад — випадок з Роджерсами. Або дії старого Уоргрейва. Він убив, не переступаючи закону.
— Ви повірили в це обвинувачення? — спитав Армстронг.
— Ще б пак! — посміхнувся Ломбард. — Авжеж, повірив. Він убив Едварда Сетона так само, наче штрикнув його ножем! Але ж у нього достало розуму, щоб зробити це із суддівського крісла, прикрившись париком і мантією. Тепер його звичайним шляхом не притягнеш до карної відповідальності.
В Армстронговому мозку блискавкою майнула думка: «Вбивство в лікарні. На операційному столі. Безпечно й надійно — надійно, як у банку…»
Армстронг глибоко зітхнув:
— Так, але чого нас тут зібрано?
— А ви як вважаєте? — перепитав Ломбард.
— Повернемося на хвильку до смерті місіс Роджерс, — сказав Армстронг. — Які можуть бути припущення? Перше: її вбив Роджерс — страхався, що вона розколеться. Друге: вона не дала собі ради й знайшла такий вихід зі становища.
— Інакше кажучи, це — самогубство?
— Що ви на це скажете?
— Я сказав би, що згодний, коли б не смерть Марстона, — відповів Ломбард. — Два самогубства за дванадцять годин — це вже занадто! Якщо ж ви скажете мені, що Ентоні Марстон, цей здоровезний бугай із залізними нервами й цілковитою відсутністю емоцій, заподіяв собі смерть од розкаяння, усвідомивши свою провину в загибелі двох малюків, яких переїхав, то я зарегочу вам просто у вічі! До того ж, де він міг роздобути отруту? Наскільки я знаю, ціаністий калій не так уже й часто носять у жилетній кишені. Хоч тут я не авторитет — це по вашій лінії.
— Жодна нормальна людина не триматиме при собі ціаністого калію, якщо тільки їй по роду діяльності не доводиться знищувати ос, — сказав Армстронг.
— Тобто якщо вона не садівник чи не фермер? А це робота не для Марстона. Безперечно, наявність у нього ціаністого калію так одразу не поясниш. Або Ентокі Марстон ще перед тим, як їхав сюди, надумав покінчити самогубством й тому прихопив отруту, або…
— Або? — поквапив його Армстронг.
— Ви хочете, щоб я сказав уголос? — осміхнувся Філіп Ломбард. — Адже відповідь у вас на язику?.. Звісно, Ентоні Марстона було вбито!
— А пані Роджерс? — видихнув доктор Армстронг,
— Я, може, повірив би в самогубство Марстона (не без вагань, звичайно), коли б не місіс Роджерс, — повільно відповів Ломбард, наче розмовляючи сам із собою. — І я, може, повірив би в самогубство місіс Роджерс (без будь-яких вагань), коли б не Ентоні Марстон. Нарешті я міг би повірити, що Роджерс схотів позбутися дружини, коли б не ця незрозуміла смерть Ентоні Марстона. Нам насамперед потрібна теорія, яка спроможна була б пояснити обидві ці смерті, що так стрімливо сталися одна по одній.
— Я, либонь, можу де в чому вам допомогти, — мовив Армстронг і виклав Ломбардові розповідь Роджерса про зникнення двох фарфорових фігурок.
— Так, так, індійчата… — замислився Ломбард. — Учора ввечері їх було десять. А тепер, кажете ви, їх вісім?
І Армстронг продекламував:
Чоловіки подивилися один на одного. Філіп Ломбард невесело осміхнувся й відкинув недопалок цигарки.
— Хіба можна вважати все це за простий збіг обставин? Ентоні Марстон, захлинувшися, вмирає після обіду від ядухи, а матінка Роджерс лягає спати й не прокидається.
— Отже? — спитав Армстронг.
— Отже, — підхопив Ломбард, — ми перед новою загадкою. Де закопано собаку? Де отой містер Ікс, містер Оуен, містер А. Н. Оуен, містер невідомий? Або, інакше кажучи, розшалілий псих, котрий підносить нам оці сюрпризи?
— Та… а… ак, — полегшено зітхнув Армстронг, — виходить, ви згодні зі мною. Але чи розумієте, що це означає? Адже Роджерс присягається, що на острові, опріч нас, нікого немає.
— Роджерс помиляється. Якщо не бреше!
Армстронг сумнівно похитав головою:
— Навряд. Він такий переляканий, що нічого не тямить.
— І моторний човен сьогодні не прибув, — сказав Ломбард. — Це кільця одного ланцюга. На всьому позначається передбачливість містера Оуена. Індіанський острів ізольовано від світу, доки містер Оуен не завершить своєї справи.
Армстронг зблід.
— Невже ви не розумієте, що ця людина — найнебезпечніший маніяк?!
— І все ж містер Оуен дечого не передбачив, — одповів Філіп, і в голосі його забриніли загрозливі нотки.
— Чого саме?
— Обшукати острів — невеликий клопіт. Ми в один момент здійснимо цю нескладну операцію й вловимо цього Оуена.
— Він може виявитися небезпечним, — застеріг Армстронг.
— Небезпечним? — щиро зареготав Філіп Ломбард. — Не страшний нам сіроман, сіроман, сіроман! Небезпечним буду я, коли нарешті доберуся до нього. — Щось із хвилину він розмірковував, потім продовжив: — Нам, мабуть, варто заручитися допомогою Блора. У такій халепі він людина не зайва. Жінкам краще нічого не казати. Щодо інших, то генерал, певно, вже схибнув розумом, а старий Уоргрейв до активної діяльності непридатний. Ми втрьох цілком упораємося.