— Мені потрібен ваш паспорт, Альбере, — каже Мод наступного ранку.
— Навіщо?
— Вам треба продовжити візу.
— У мене віза закінчується аж через тиждень.
— Ви ж знаєте, що візи видаються не тут, а в Бонні, й це пов'язано з певними формальностями…
— Ви чули, що я сказав: у мене ще тиждень. А Сеймур обіцяв, що все закінчиться за кілька днів.
— Наш спільний приятель — не бог, — кидає дама, яка уникає називати ім'я свого шефа навіть на вулиці. — А я ще меншою мірою богиня. Тільки боги знають наперед, як розвиватимуться події.
З цією жінкою даремно сперечатися. Четвертий день ми з нею в цьому місті, отже, я вивчив її вже досить добре. Вона люб'язна й поступлива в усьому, крім найголовнішого — того, що стосується плану. Того плану, що в неї в голові. Того плану, про який мені й досі нічого не відомо.
Коли бракує відомостей, лишаються тільки здогади. Фразу «кілька днів», мабуть, треба було розуміти як кілька тижнів. Чи тому, що американець мене обманув, чи тому, що змінився плин, чи тому, що виникли непередбачені ускладнення. Як би там не було, нервування не допоможе. «Не знаю, чи вже казав я вам, що одна з моїх професій — очікування. Складна професій. І неприємна.
Коли доводиться чекати, а тобі не терпиться, — найкраще повторювати: все, що діється, — на краще. Припустімо, що Шмітхаген передав моє послання наступного дня, що воно з'явилося на столі у генерала ще через день, а Центр мав під рукою усе потрібне, — тоді можна розраховувати, що в четвер або п'ятницю Шмітхаген одержить іще один товстий конверт з документами і вказівками — тільки цього разу вже не для Петка Земляка, а особисто для мене.
Не раніше, як у четвер чи п'ятницю. А сьогодні вівторок. Отже, треба зачекати. Я ладен чекати до посиніння, аби тільки моїй дамі не спало на думку переїхати з Франкфурта у Дюссельдорф чи Бремен.
— А як же пересуватися без паспорта? — запитую після тривалої паузи.
— Так само, як ви пересуваєтеся тепер. Паспорт — не засіб пересування.
Тепер я пересуваюсь із швидкістю два кілометри на годину. Ми перебуваємо в районі великих магазинів і ліниво пливемо за течією в людському потоці. Обідня перерва — час, коли ковтають бутерброд або стандартну страву в якомусь стандартному ресторані Вімпі чи Макдональда, а потім шпацирують сонячним тротуаром.
Ми ж вийшли не на прогулянку, а купувати якісь косметичні препарати для Мод. Вона не підмальовується, але, певно, вживає всілякі креми й мазі для шкіри. Принаймні купує їх…
Попередні дні ми, згідно з моїми побажаннями, перебули кожний у своїй кімнаті, за винятком спільних походів у ресторан і кав'ярню. Двічі під час таких вилазок Мод зустрічалася із своїми знайомими й обмінювалася з ними кількома словами. Очевидно, випадкові зустрічі з випадковими знайомими, бо я не чув адресованої мені фрази: чи знаєте ви цю людину?
А сьогодні незадовго до обіду вона несподівано зазирнула до мене в кімнату:
— Альбере, мені треба купити крем для обличчя. Чи не будете ви такий ласкавий, щоб супроводити мене?
Ця люб'язна фраза насправді означала: ходи зі мною. Згідно з установленими Мод правилами внутрішнього розпорядку я маю супроводити її скрізь, окрім спальні.
— Навіщо вам крем? — сказав я, аби щось сказати. — У вас чудова шкіра. Якщо ви накажете мені вас поцілувати, не буде нічого дивного, коли я погоджусь.
— Якщо в жінки гарна шкіра — значить, вона старанно доглядає її, — відповіла дама, залишивши мою пропозицію поза увагою.
Отож ми в торговельному центрі, та ще й у час найбільшого пожвавлення. До того ж сонце сьогодні гріє справді по-літньому, а костюм у мене зовсім не літній, що таки дається взнаки.
— Чи не краще відкласти покупки на пізніше, а зараз заскочити кудись підобідати? — пропоную я.
— Зробимо і те й друге, — каже Мод. — Лише на п'ять хвилин забіжимо в «Карлштадт». Якраз за цим магазином є чудовий ресторанчик.
Пропозицію подано, мов чисту імпровізацію. Але в наших колах люди трохи недовірливі, і я підозрюю, що покупки — лише привід для того, щоб затягти мене саме в цей чудовий ресторанчик за «Карлштадтом». Підозра переростає в упевненість, коли за якісь чверть години після того, як ми влаштувалися, до нашого столу підходить низенький червонощокий чоловік з животом наче пивна бочка.
— О, Мод! Куди ви зникли? — радісно вигукує незнайомець.
— Ось я перед вами, Френку, — заспокоює його дама. — Сідайте, якщо не маєте іншої компанії. Це — гер Каре.
Виявляється, що у незнайомця немає іншої компанії, і він дуже-дуже радий познайомитися з гером Каре. Не наважуючись твердити, що мрією його життя було саме познайомитися і гером Каре, він усе-таки дає зрозуміти, що це майже так. Після чого, на якийсь час забувши про мене, звертається до жінки:
— Що ви будете їсти?
— Оце саме вибираємо.
— В такому разі дозвольте порекомендувати вам спеціалітет цього закладу: смажена свиняча нога. Це звучить трохи грубо, але ж…
— Усе, що смачно, для мене не може звучати грубо, — заспокоює його Мод. — Альбере, якої ви думки про свинячу ногу?
— Такої ж, як і ви: найкращої, — бурмочу я, задоволений, що складно питання розв'язалося так швидко.
А втім, не так уже й швидко. Бо незнайомець, якого дама називає то Френком, то Франком, пропонує на закуску ще якусь холодну рибу під майонезом, а також спаржу з пікантним соусом — легкий поетичний додаток до солідної прози з свинячої ноги…
Судячи з того, як розмовляє червонощокий з кельнером, він тут постійний відвідувач, тож добре знає не тільки кухню, а й винні погреби цього закладу. Та, як уже зазначалося, дама не цікавиться напоями, тому Франк знову згадує про моє існування й знаходить у моїй особі чуйного співрозмовника.
Я схвально киваю на його пропозицію покуштувати й білого мозельського, і червоного бордо, щоб не мовчати, мов пень, зауважую:
— Я гадав, що тут найбільше п'ють пиво.
— Маєте на увазі мій живіт? — добродушно запитує гість, перехопивши мій погляд. — Так, пиво. Звичайно ж, пиво. Але пиво п'ють замість води. І погодьтесь, що не можна їсти білу рибу під майонезом і наливатися водою.
Першої поданої страви мені цілком досить, щоб вгамувати голод, тому поява свинячої ноги мене більше лякає, ніж тішить. Та свиняча нога виявляється цілою горою м'яса, добре підсмаженою в електричній печі. Відрізаю для годиться два-три шматочки й механічно жую їх. Потім, побачивши, що дама цілком захоплена їжею, відсовую тарілку й запалюю сигарету. Це не лишається непоміченим.
— Яке варварство, шановний гер Каре! — зауважує Френк з повним ротом. — Ця свиня пожертвувала своїм життям заради нас, людей, а ви відповідає на її самопожертву зневагою.
— У Альбера завжди поганий апетит, — намагається виправдати мене Мод, беручись за другий шматок.
— Це не годиться, — докірливо хитає головою гість, працюючи ножем і виделкою. — За відсутністю апетиту завжди криється щось зле: хвороба, турботи, нечисте сумління…
І, аби довести, що йому особисто все те невластиве, Франк кидає в рот черговий шмат м'яса, щелепи його починають енергійно працювати, після чого товстун додає вже поблажливіше:
— А може, ви просто лірична натура. Буває, чоловіки вашого віку віддають перевагу не свинячій нозі, а жіночій…
— О, Франку, — уриває його дама, — я вже колись вам казала, що ваші жарти іноді бувають досить банальними.
— Можливо, люба, — добродушно погоджується гість. — Але ми сіли тут не для того, щоб справляти враження. — І, звертаючись до мене, пояснює: — Певно, ви скоро збагнете, якщо ще не збагнули, що я людина досить елементарна. І це — не буду приховувати — одна з моїх маленьких чеснот. Хіба так уже соромно бути елементарною людиною в світі, де всі намагаються бути оригінальними, бодай істериками й психопатами? Це не стосується Мод. Вона якоюсь мірою моя учениця.
— Ваша учениця? А я й не знала, — зауважує жінка, відрізаючи собі ще шматок. І, щоб змінити тему розмови, додає: — Можливо, Альбер не має апетиту, але в нього є інші здібності. Він з першого погляду визначає фах і походження людини.
«Ваші жарти також досить банальні», — міг би сказати я, але поступаюсь словом гостю.
— Боюсь що до мене вам доведеться придивлятися значно довше, — скептично хитає головою Франк. — Ну, гаразд, дивіться, скільки хочете й робіть свої висновки.
Він виклично моргає своїми блискучими темними очицями, тоді знову переключає свою увагу на свинячу ногу.
— Мабуть, Мод переоцінила мої можливості, — зауважую я. — Але якщо йдеться про здогади, то ви — американець німецького походження й, певно, торговець.
— Я ж вам казала, що він відгадує! — задоволено всміхається дама.
— А я хіба не казав, що зі мною справа складніша? — заперечує товстун. — Щоб ваша відповідь була точнішою, треба було додати для приправи й дещо італійське.
— Не будьте таким дріб'язковим, — протестує Мод. — Альбер угадав.
— Я зовсім не дріб'язковий, — протестує в свою чергу Франк. — Для мене ця італійська приправа дуже важлива.
Так, італійська приправа. Але й спаржа теж. Упоравшись з прозою головної справи, вони переходять до лірики спаржі, а я — до чергової сигарети. Час обідньої перерви давно скінчився. Відвідувачів у закладі поменшало. Порідшала й вулична юрба. Крізь широкі вікна ресторану видно вітрини магазинів навпроти, миготливі неонові написи яких відчайдушно змагаються з сонячним світлом.
— Ви, певно, — розмірковуєте над тим, як це одну людину можуть сотворити аж троє батьків, — намагається пожвавити розмову Мод.
— Чому? — бурмочу я. — Жарти природи…
— Ніяких жартів! — обриває мене Франк. — Усе це дуже серйозно. Мій приклад, шановний, наочно ілюструє, як великі процеси світової дурості позначаються на долі звичайних людей.
— Не сумніваюсь, — погоджуюсь я, щоб заспокоїти його.
— Мати в мене була італійка, батько — німець, і моє народження пов'язано з утворенням політичної осі Рим — Берлін, смерть батька пов'язана з крахом цієї осі в боротьбі з більшовиками, а наступний шлюб моєї матері — з приходом американців.
— Добре хоч, що ваша мати не побралася з росіянином, — кидає Мод.
— Розташування фронтів виключало таку небезпеку, — зауважує Франк. — Та коли зважити, як розвиваються події, не буде нічого дивного, якщо ваша дочка або навіть ви сама вийдете заміж за китайця.
— Здається, я вже казала вам, Франк, що ці ваші жарти…
— Ніяких жартів, люба, ніяких жартів. Одного чудового дня справді може статися так, що нам доведеться вибирати між китайцями й росіянами…
Офіціантка знову принесла меню, так що замість китайців і росіян довелося вибирати — желе з персиків чи якесь мудре ананасне морозиво.
— Так, ситуація досить серйозна, — веде далі товстун, зробивши замовлення. — Що ви думаєте з цього приводу, шановний Каре?
— Мене більше хвилює фінансовий застій, — бурмочу я.
— Знайома хвороба, — киває Франк.
— Маєте на увазі застій?
— Ні, маю на увазі схильність хвилюватися з приводу того, чого не існує, — каже гість. — Немає ніякого застою. Немає ніякої кризи. Немає інфляції. Невже це так важко зрозуміти?
— Як це «немає»?
— А так: немає!
— Мої рахівничі книги свідчать про інше.
— А чому ви вважаєте, що ваші рахівничі книги — це Біблія нових часів? На цьому світі існують мільйони рахівничих книг, і дані в них зовсім різні. Взагалі фінансові угоди не скоротились, а навпаки.
— А інфляція?
— Яка інфляція? Відколи люди себе пам'ятають, вони тільки й знають, що балакати про інфляцію. Відколи існують банкноти, вони безперестанку знецінюються. І все-таки люди воліють мати банкноти. Ми з вами — теж, чи не так? Не можна, щоб зарплата зростала, а ціни лишалися ті самі. Те, що ви називаєте інфляцією, є, власне, виявом одвічного прагнення людства до самообману. Це зовсім не заважає земному обертанню, а може, навпаки, стимулює його. Небезпека, шановний Каре, в іншому…
Він замовкає, очікуючи, поки офіціантка розставить на столі дві величезні порції желе, а потім, забувши про земне обертання, зосереджує всю увагу на десерті.
— Що ж, Франку, — каже через якийсь час Мод, відсуваючи від себе порожню посудину. — Альбер боїться кризи, ви боїтесь росіян і китайців, взагалі — у кожного свої страхи.
— Ні, люба, я нічого не боюсь, — заперечує товстун. — Думаю, поки китайці заволодіють цим світом, я встигну перебратись на той світ… Римська імперія конала аж два століття. Наша агонія триватиме принаймні кілька десятиліть.
— На вас погано позначилось перебування в Європі, — констатує дама. І, звертаючись до мене, пояснює: — Френк — американець, який дістав європейське виховання.
— В її словах є частка правди, — підтверджує гість. — Матері я завдячую знанням італійської та німецької мов, а батькові — можливістю використати це знання в Європі. Минула вже ціла вічність, відколи я тут живу. Взагалі я втратив американський оптимізм, не встигши набути його. Чи знаєте ви, що у нас, за океаном, дурість називають оптимізмом?
— Якщо ви кажете…
— Так, так. Сп'янені легендами про своє славне минуле й натхнені власним невіглаством, наші патріоти й досі вірять, ніби планета належатиме їм з тої лише причини, що вони самі дуже цього бажають.
— Є й інші причини, — намагається заперечити Мод.
— Були! — поправляє її Франк. — А вже їх немає. Час атомної монополії знову ж таки проспали через власну дурість, пардон, через перебільшений оптимізм. Вирішили, що ми єдині виробляємо собі бомби, а всі інші тільки дивитимуться, загіпнотизовані нашою могутністю. Події, як відомо, розвивались інакше.
Він ще якийсь час розводиться в такому ж дусі, заохочуваний короткими репліками дами, а я, дивлячись крізь вітрину на панораму торгової вулиці, запитую себе — яка справжня мета цієї випадкової зустрічі, якщо така мета взагалі існує.
В діалозі між Мод і Франком за кавою деякі репліки примушують мене насторожитись.
— Ми не порушили ваших планів тим, що забрали вас до себе? — запитує Мод. — Може, ви хотіли сісти десь в іншому місці?
— Так. Чи, власне, ні. Я сподівався зустріти тут одного знайомого, але він не прийшов.
— Дуже погано з його боку, якщо він вам обіцяв.
— Скоріше, це була напівобіцянка. Він дуже зайнятий. Люди, від яких ми залежимо, завжди дуже зайняті.
Дама не заперечує. Вона втратила будь-який інтерес до розмови. Франк також. Тому кличемо офіціантку, щоб розрахуватися. Як завжди, плачу я. Звичайнісінька гра в джентльменство — не більше. Мод завжди повертає мені гроші. «Накладні витрати за мій рахунок», — каже вона. З цього приводу я не сперечаюсь. У мене немає ніякого бажання фінансувати чужі операції. Не такий я багатий. Якщо буде можливість продовжити подорож, гроші мені теж будуть потрібні. Так, якщо буде можливість. Якщо… Зовсім непевна гіпотеза.
— Ви й досі не дали мені свій паспорт, — нагадує жінка.
— Гаразд, візьміть, — кажу я, віддаючи їй паспорт. — Але майте на увазі, що я залишився без документа.
Вона не бере його, а м'яко наказує:
— Покладіть мені в сумку, будь ласка.
Потім додає:
— Документ з продовженою візою одержите найближчим часом.
Швидкий погляд великих карих очей і майже ліричне запитання:
— Скажіть, Альбере: невже нам не можна працювати, довіряючи одне одному трохи більше?
— «Працювати»? Але ж ми нічого не робимо.
— Атож. Тільки стежимо одне за одним. А це стомлює.
— Люба моя, довіра досягається не словами, а справами. Ви мені ніколи нічого не кажете. Я й зараз не знаю, куди це ми полетіли, яку пожежу гаситимемо.
Ми справді летимо. Летимо в зеленому «мерседесі» автострадою, обабіч темніють соснові ліси, сонце сіло, й небо над нами вже охололо.
Дорогою з ресторану в готель Мод двічі заскакувала до телефонних кабін і розмовляла з невідомими особами, а потім, після звичайного пообіднього відпочинку, прийшла до мене сказати, що я можу ховати свою піжаму в валізу: рахунок оплачено, й ми вирушаємо.
— Про яку пожежу ви говорите, Альбере? — кидає дама, втупивши очі в стрічку шосе, що стелиться перед нами. — Здається, розмова з Франком погано вплинула на вас. Терпіти не можу таких спокійних істериків, які тільки й думають про можливі катастрофи й агонії.
— А я не люблю співрозмовників, які ніколи не відповідають на твої запитання. Ви чуєте? Я запитав: куди ми летимо?
— До мети, Альбере. Прямо до мети. Іноді терміни й методи змінюються, а мета залишається та сама.
— Ви мене враз заспокоїли.
— Навіщо вас заспокоювати, коли немає причин для хвилювання!
— Гаразд, годі про це. Скажіть мені назву населеного пункту. Звичайно, якщо ми їдемо в населений пункт.
— Він не дуже населений, міститься зовсім близько й зветься Ідар, якщо це вам про щось говорить.
Назва «Ідар» мені ні про що не говорить, але питання відстані дуже важливе. Зовсім близько… За тутешніми поняттями двісті кілометрів — теж «зовсім близько».
— Бачите, я відверта з вами, Альбере. Нерозумно сподіватись на більшу відвертість з боку службової особи.
— Не бійтесь, — кажу я. — Я не ставитиму вам запитань, на які ви не хочете відповідати. Не буду навіть питати, що ми робитимемо в Ідарі й коли все це скінчиться.
— Дуже добре, що ви не ставите мені запитань, на які я й сама не можу відповісти, — киває головою дама. — Ви знаєте, що в даному випадку всі кінці тримає в своїх руках інший.
— У мене таке відчуття, що ці кінці переплутались.
— Можливо; не буду заперечувати. Нитки іноді плутаються, а потім їх знову виправляють.
Умлайтунг. З'їжджаємо з автостради на асфальтовану дорогу, що перерізає довгий темний ліс. Незайманий сосновий ліс для тих, хто не знає, що там прихована добре спланована система путівців, лав, кошиків для сміття, а також, напевно, й саме сміття, оці атрибути сучасної цивілізації — бляшанки з-під кока-коли и пива, фірмові пластмасові пакети магазинів Вулворта й Кауфхале, зім'яті пачки з-під сигарет «Лорд» і «Пер». І все-таки ліс — безмежний і майже незайманий, якщо дивитися на нього здалеку.
— Я читала, що в таку пору трапляється найбільше катастроф, — каже Мод, вмикаючи фари ближнього світла.
— Катастрофи трапляються в будь-який час доби, — заспокоюю її.
Надворі ще видно, і все ж сутінки вже ось-ось огорнуть усе навкруги, вони наче виповзають з темряви соснового лісу.
— Як, по-вашому, можна уникнути катастроф, Мод?
— Треба пам'ятати, що вони можуть трапитися також і з тобою. Люди мають погану звичку забувати про це.
— Ото і все?
Якийсь час вона мовчить, зайнята машиною. Потім кидає, наче між іншим:
— Колись у недільній школі нам читали Євангеліє, де сказано: якщо в тебе дві сорочки, віддай одну своєму ближньому. Це, звичайно, дурниця.
— Чому ж дурниця, коли так написано в Євангелії!
— Цю історію про дві сорочки ми слухаємо вже дві тисячі років, але я ще не чула, щоб хтось подарував комусь свою другу сорочку.
— При чому тут писання — просто люди несприйнятливі до таких речей.
— Тоді людям треба говорити лиш те, що вони можуть сприйняти. Наприклад: не зазіхай на більшу кількість сорочок, ніж тобі потрібно.
— Вам особисто скільки їх потрібно?
— Якраз стільки, скільки маю. Маленький автомобіль — не такий, в якому ми зараз їдемо, — і затишна квартира — оце і всі мої потреби.
— Але жінка з вашим інтелектом, не кажучи вже про тіло, могла б досягти значно більшого.
— Саме прагнення «більшого» й спричиняє всілякі катастрофи. Одні катастрофи є наслідком любовних невдач, інші, так би мовити, ділових. Ілюзія сімейного щастя й нестримне прагнення до наживи… Перше штовхає вас до шлюбу, а друге — до в'язниці.
— Гадаю, що декотрі добилися не в'язниці, а мільйонів, незалежно від того, як ми їх оцінимо — в сорочках чи в доларах.
— Не морочте собі голову думкою про тих «декотрих», Альбере. Бог допускає винятки, тільки щоб підтвердити основне правило. Кажу вам про це, тому що ви запитали мене про катастрофи.
Вже сутеніє, фари автомобіля вихоплюють придорожню табличку: «Ідар-Оберштейн — 35 км». А звідси до Вісбадена приблизно ще стільки ж. Та й ця дорога з крутими заворотами — це вам не пряма автострада. Не кажучи вже про те, що я без автомашини. В даний момент усе це займає мене значно більше, ніж питання шлюбу чи зажерливості.
У дами, мабуть, теж є свої проблеми, які треба обміркувати, тому в «мерседесі» западає мовчанка. Рух на шосе зовсім млявий, зустрічні машини трапляються лише тоді, коли їх не чекаєш, — вихоплюються з-за поворотів і засліплюють нас фарами. Але з таким водієм, як Мод, можна не хвилюватися, бо вона знає, що катастрофа не є неминучістю, хоч і може спіткати кожного.
Довкола вже давно запала темрява, коли перед нами блиснула табличка: «Ідар-Оберштейн, індустріальний район». Приїхали, кажу сам до себе, та виявляється, я помилився. Від індустріального району до міста ще їхати і їхати, а саме це місто таке довге, наче шланг, нескінченний шланг, протягнутий між рядами темних горбів.
Нарешті ліворуч від шосе з'являється неоновий напис: «Парк-отель». Однак дама минає освітлений фасад, не зменшуючи швидкості. Так само минаємо ще один такий заклад — «Біля Лебедя». Мабуть, отут, думаю я, коли вдалині виникає силует двадцятиповерхового хмарочоса, увінчаний білими літерами: «Готель «Меріан». Але й цього разу помиляюсь.
Ще кілька сотень метрів, ще два-три завороти, і місто-шланг кінчається. «Мерседес» звертає з шосе праворуч на крутий вузький шлях. Не знаю, скільки й куди ми піднімаємось, але, мабуть, тепер рухаємося в протилежному напрямку, бо після чергового завороту бачу знову місто — уже десь далеко внизу під нами. Ще один заворот, машина проїздить під якимись кущами й зупиняється перед маленькою будівлею, схованою серед дерев.
Будівля має вигляд нежилої, принаймні поки Мод не натискає кнопку дзвоника. Чути легкий шум, скрипить засув, і на порозі будиночка з'являється… Сеймур. Мені видно тільки невиразний силует на темному тлі, чале цю людину я впізнаю, навіть якщо зустрінуся з нею в тунелі.
— Заходьте.
Зачинивши за нами двері, господар клацає вимикачем. Тісний, непривітний коридор освітлює гола лампочка. Сеймур веде нас до якоїсь кімнати, трохи пристойнішої на вигляд. Канапа і крісла оббиті сірим, вже трохи витертим оксамитом. На вікнах такі ж оксамитові занавіски. В приміщенні стоїть міцний тютюновий дух. Старомодна люстра з зеленим абажуром освітлює кімнату.
Ця дама, здається, розуміє все без слів. Досить одного погляду Сеймура, і вона вже дістає з шафи віскі, пляшку мінеральної води й склянки. Зробивши це, залишає кімнату.
— Скільки? — питає господар, готуючись налити мені.
— Скільки потрібно для розмови.
— Для розмови вистачить і двох грамів, а може не вистачити й двох пляшок. Усе залежить від вас, Майкле.
— Якщо від мене, то два грами.
Він наливає по чверті склянки нам обом, потім додає собі содової, відпиває й закурює сигарету. Я машинально роблю те саме. Курю й чекаю.
Сеймур виструнчився біля стіни, заклеєної линялими сріблястими шпалерами, тримаючи в одній руці склянку, а в другій — сигарету. Висока постать у бездоганному сірому костюмі кидає темну тінь на шпалери. При світлі лампи обличчя його здається зеленкуватим і стомленим. Американець за давньою звичкою прикушує сигарету й мружиться від диму.
— Вам не щастить, Майкле, — каже він нарешті.
— Я це зрозумів ще тоді, як вас зустрів.
— Нічого ви не зрозуміли. Зустріч зі мною була для вас останнім щасливим шансом. Бо коли б ви зустріли не мене, а Еванса, Уорнера, Бентоиа чи когось іншого з їхнього кодла, наша доля склалася б зовсім інакше.
Я мовчу, тож Сеймур повторює:
— Еванс, Уорнер, Бентон… Ви їх пам'ятаєте, чи не так?
Ще б не пам'ятати!
— А навіщо мені їх зустрічати? Я давно змінив середовище, Уїльяме, і давно вже працюю в торгівлі.
— Знаю, знаю. Ви й раніше працювали в торгівлі, що лише допомагало вам в іншій роботі. Та припустімо, що ви таки працюєте в торгівлі й що ви навіть справжній бельгієць. Це буде незручно для нас обох. Навіть якщо ви ескімос, у вас є минуле, і деякі люди не схильні вам пробачити його. Наприклад, містер Томас. Сподіваюсь, ви не забули Томаса? Прізвище підкинуто ніби навмання, та я знаю, що це не так.
— Ви нічого не кажете про Томаса, — наполягає американець.
— Я не знаю Томаса. І він не знає мене. Гадаю, саме це ви й хотіли почути.
— Навіть не маєте уявлення, хто він такий і який на вигляд… — підказує мені Сеймур.
— Щиро кажучи, я не такий уже незнайко. Але довідався про нього з фотографії і письмових довідок.
— А чи не припускаєте ви, що, може, й Томас знає вас з фотографій і письмових довідок?
— Я певен, що Томас взагалі не підозрює про моє існування.
Сеймур відпиває трохи з чарки, кидає на мене крижаний погляд і зауважує:
— В такому разі, може, і вам пощастить. Адже не може без кінця йти погана карта.
— Я бачу, ви поділяєте думку своєї секретарки. Ми якраз сьогодні говорили з нею про повороти долі.
— Обговорюєте з Мод проблеми буття? — зводить брови Сеймур. — Заздрю вам, Майкле. У вас справді талант розмовляти з усіма про все.
— Яка з цього користь, коли мені не щастить. Хоч я й не знаю, в чому саме й чому.
— Коли б вам щастило, ваше завдання вже закінчилося б і в цей час ви вже їхали б десь між Зальцбургом і Віднем, — пояснює Сеймур, глянувши на свій годинник.
— Коли б мені щастило, я б натрапив на людину, яка виконує свої обіцянки. Ви сказали «кілька днів»…
— За моїм планом саме так і мало бути. Але ж ви знаєте, іноді плани… Той тип виявився надзвичайно підозріливий.
— Який тип?
— Так, надзвичайно підозріливий, — повторює американець, мовби не почувши мого запитання.
— Я розумію ваше становище, — киваю я. — Але що вам треба від мене?
— Дуже шкодую, Майкле, але мені треба довести гру до кінця. А ви — мій найвагоміший козир.
— Ця картярська термінологія мені ні про що не говорить, — кажу я, затоптуючи недокурок у тарілці, що править за попільничку. — Хочете, щоб я з вами співробітничав, і нічогісінько мені не кажете про суть справи.
— Я робив це у ваших же інтересах. Навіщо вам знати те, що вас не цікавить. Але тепер обставини змінилися, тому виникла потреба ознайомити вас з деякими деталями…
— Гадаю, що йдеться про деталі, які не мають ніякого значення, коли ви вирішили довірити їх мені.
— Не обіцяю, що обов'язково розкрию вам всі свої карти, але, повторюю, познайомлю вас із тими, які візьмуть участь у згаданій грі, — уточнює Сеймур.
— Це ваша справа, — знизую плечима. — Але якщо я погано поінформований, не дивно, якщо я погано виконуватиму свою роль.
Американець змірює мене швидким, гострим поглядом, випльовує на підлогу недокурок, затоптує його ногою й закурює нову сигарету.
— Чому ви не п'єте?
— Зберігаю віскі з надією, що мені вистачить його до кінця розмови.
Сеймур і собі знизує плечима й ковтає трохи віскі.
— Невже ви гадаєте, що я, знаючи вашу впертість, викладу вам свій план тільки для того, щоб ви його провалили?
— Так, справді: робити це безглуздо. І все ж ви це робите.
— Але чому? З дурості?
— Я б вжив інше слово.
— Яке?
— Самовпевненість. Ви аж надто впевнені в собі, Уїльяме…
Він байдуже дивиться на мене, сподіваючись почути щось іще, тоді каже:
— Я не дурник, дорогий мій. І кажу це не тому, що надто високої думки про себе, просто я не настільки дурний, щоб не бачити, як ідуть справи. І коли вже я вирішив звернутися до пінних послуг, то причиною тут є не тільки моя дурість. Тож пошукайте її, ту причину.
— Навіщо шукати, коли вона може бути тільки одна.
— А саме?
— Вам здалося, що я прийму беї заперечень ту роль, яку ви мені ми визначили. Вирішили, що гра, погрібна вам з певних причин, могли б сподобатись і мені, хоча й з інших міркувань.
— Саме так, — погоджується Сеймур. — Така — в загальник рисах — схема. І сподіваюсь, ви визнаєте, що вона не зовсім погана.
— Звичайно. Але тільки як абстрактне твердження. А між абстрактним твердженням і конкретними варіантами часто зяють провалля.
— Наприклад?
— Наприклад, ви подаєте мені вашу комбінацію, прибравши її в привабливі шати, під якими криється щось зовсім інше. Звичайний прийом, щоб обманути мене.
— Так, так. Звідси й елементарна недовірливість. Тільки я, на відміну від вас, не маю опонента за дурня. Вистачає й дурнів, але вас я таким не вважаю. І не маю наміру обманювати. Взагалі я міг би вдатися й до такого ходу, якби виникла потреба, та зараз це мені зовсім ні до чого. Навіть більше того: успіх справи вимагає, щоб ми грали чесно. Що ви скажете на це?
— Поки що — нічого. Коли по щирості, то я дивуюсь, як це ми з вами — маючи на увазі нашу професію й погляди — можемо займатися спільною справою?!
— Значить, ви не діалектик. У цьому світі нескінченних суперечностей і невпинних змін аж ніяк не дивно, коли за конкретної ситуації і в якийсь момент дороги двох ворожих індивідів зійдуться. Хіба такого не може бути?
— Тільки в сфері абстрактних тверджень.
— У такому разі перейдемо до конкретних.
Він повільно ступає чотири кроки — підходить до протилежної стіни, потім ще чотири — повертається назад. Випльовує недокурок, розтоптує його і, прихилившись спиною до линялих шпалер, каже:
— Томас, га?
Я мовчу, і він додає:
— Наскільки мені відомо, він не так давно діяв і у вас…
Я не кажу ні «так», ні «ні».
— Він розвинув досить активну діяльність… Чи ви не в курсі?
— Якщо не помиляюсь, його діяльність вичерпується однією-єдиною зухвалою операцією, а в його активі — провал.
Американець киває головою на знак згоди й пильно дивиться на мене.
— Це ви його провалили?
— Якщо людина йде на провал, хтось та допоможе їй у цьому.
— Ця історія мені відома лише в загальних рисах. Справді, геть авантюристична операція й цілком логічний фінал. Не кажучи вже про те, що своїм вчинком він спричинив і провал трьох наших агентів.
Я утримуюсь від коментарів.
— Власне, Томас досить діловий хлопець, тільки не в розвідці, — зауважує Сеймур. І, так само пильно дивлячись на мене, додає: — Певно, ви думаєте, що всі ми банда шахраїв, схожих на Томаса…
Я беру свою чарку, проте пити мені не хочеться, і я ставлю її на місце.
— В даному випадку шахрайство — не головне. Томас став причиною смерті деяких людей, — кидаю я.
— З вами таке теж, мабуть, траплялося, — знизує плечима американець. — Наша професія — груба професія.
— Загинули зовсім молоді люди, Уїльяме. Й загинули безглуздо.
— Мені приємно довідатися, що ви маєте проти нього зуб. Ось бачите: буває, що наші інтереси збігаються.
— Оскільки ви згадали про нашу професію, то я хотів би зауважити, що тут вчинки не визначаються особистими симпатіями чи антипатіями.
— Так. І все ж, гадаю, ви охочіше підключитеся до операції, знаючи, що людина, яку належить перемогти, це саме Томас. Але ви не відповіли на моє запитання: чи вважаєте ви, що всі ми такі, як Томас?
— Припускаю, що є й винятки.
— Йдеться про правило, — наполягає Сеймур.
— Правило краще знаєте ви. Я зустрічав усяких людей. Не скажу, що всі вони однаково корисливі. Бувають відхилення від правила.
— Отже, ви не вважаєте всіх шахраями, — підсумовує американець.
— Це ваш висновок.
— Ну гаразд, — киває Сеймур. — У даному випадку йдеться якраз про двох шахраїв. Один з них вам відомий. Другий нічим не відрізняється від першого. Гадаю, що так ваша совість буде спокійна.
— Ясність завжди заспокоює, Уїльяме.
Я піднімаю чарку, трохи відпиваю й додаю:
— Аби тільки ваші служби не розпочали боротьби з корупцією.
— Хочете сказати — боротьби самих із собою? — ледь посміхається Сеймур. — Я міг би сказати вам «саме так». Але ж це стосується дрібної периферійної операції. Дрібної і периферійної для всіх, крім мене. Не знаю, чи велика ваша антипатія до Томаса, тільки я особисто маю зуб проти того, другого.
— Ви маєте зуб проти всього світу.
— Не можна мати зуб проти чогось абстрактного, Майкле. «Весь світ» — це щось абстрактне. А от згаданий тип…
Не договоривши, він бере нову сигарету й клацає запальничкою.
— Бачите: я з вами відвертий. Кажу прямо, що мене найбільше цікавить не Томас. Ідеться про один брудний дует, Майкле, в якому Томас грає другу скрипку. А мене цікавить перша. Саме її ми й хочемо вам показати. Тільки вона відмовляється виходити на сцену.
— Ви вміло перейшли з картярських термінів на музичні, — зауважую я. — Але ваші пояснення не стали конкретніші.
Американець продовжує говорити, не звертаючи уваги на моє зауваження:
— Отже, ми змушені звернутися до другого варіанта: треба, щоб ви за допомогою Томаса ввійшли в контакт з першою скрипкою. Якщо Томас справді вас не знає, завдання буде зовсім легким. Ваша роль вичерпується однією короткочасною очною ставкою з першою скрипкою.
— А якщо вона відмовиться грати?
— Грати не треба. Концерту не передбачається. Коротка очна ставка, суті якої той дурень навіть не розгадає.
— Ви й досі маєте його за дурня?
— Звичайно. Я знайомий з тим чоловіком. Та й вам також відомо, що саме дурість робить таких людей страшенно недовірливими. Чи ви вважаєте, що недовірливість — це ознака великого розуму?
Звичайно, я так не вважаю. Але й не бачу потреби заглиблюватись у подібні міркування. Чи то від тютюнового духу, чи від присутності цієї людини, яка випромінює небезпечні еманації, але я відчуваю легке запаморочення.
— І все-таки: чи можу я запитати, в які строки вкладається цей ваш новий варіант?
— Тиждень… Десять днів… Хто зна… Я вже не хочу наперед визначати строки, щоб мене не звинувачували в брехні. Важливо, що після очної ставки ви спокійно продовжите свою подорож.
Я не заперечую. Єдине моє бажання в даний момент — якнайшвидше вийти на свіже повітря. Наче вгадавши це, Сеймур бурчить:
— Допивайте своє віскі. Нараду закінчено.
Допиваю. Американець ступає два кроки до дверей, але зупиняється й ніби між іншим запитує:
— Які ваші стосунки з Мод?
— Як із службовою особою. Мод безперестанку повторює мені, що вона службова особа.
— А що ж ви хотіли? Я не можу завжди пропонувати вам таких жінок, як Грейс.
— Хіба ви мені пропонували Грейс?
— Облишимо зараз цю розмову. Тут нема чим дихати. Я б вас охоче провів до бару в готелі, та в інтересах операції нам треба уникати публічних демонстрацій.
І він іде кликати Мод.
У двері до мене стукають — ще і ще, через нерівні інтервали. Та я не звертаю на це уваги, бо стою під душем. Стукання триває. «Вона дістане інфаркт з переляку, що я втік», — думаю я. І, щоб зберегти її серце, виходжу з ванної й трохи прочиняю двері.
— Заходьте, люба.
— Але ж ви голий! — констатує вона.
— Не звик купатися вдягненим. Ви зайдете чи ні?
— Так. Після того, як ви на себе щось накинете.
Обмотую поперек махровим рушником і відчиняю двері:
— Мерщій, бо застуджусь.
— Ви надто безцеремонний, — заявляє дама, сідаючи в крісло. — І дуже забарний.
— Якщо ви хочете прискорити події, можете замовити сніданок сюди.
Щойно я вимовив слово «сніданок», як Мод одразу ж схопилася за телефонну трубку. Так почався той незабутній день в Ідарі.
Незабутній, бо мені й на думку не спадало, що я потраплю в це місто й займатимусь такими дурницями.
— Чи відомо вам, Альбере, що ви перебуваєте в славнозвісному центрі? — сповіщає дама ще під час сніданку.
— В центрі вівчарства?
— Яке вівчарство на цих скелях! Центр коштовного каміння і ювелірної індустрії.
— Цікаво… — бурмочу я, думаючи зовсім про інше.
— Треба обійти підприємства… Дещо вам показати…
— Цікаво… — киваю я.
— Місто невеличке, — не вгаває жінка. — В таких містечках люди допитливі. Якщо нам доведеться тут на кілька днів залишитися, почнуть цікавитись, що ми робимо.
— Хай цікавляться. З такого народжуються всі великі відкриття — спочатку цікавишся, а потім здогадуєшся.
— Але ж навкруги військові табори НАТО. А присутність такого іноземця, як ви…
— Маєте рацію, — відповідаю я. — Краще поїдемо.
— Припиніть, Альбере! Для такого, як ви, торговця цілком логічно відвідати деякі фірми.
— Я не торгую коштовним камінням.
— Можливо, ще будете. В часи такої кризи асортимент швидко змінюється.
Здається, я вже казав, що сперечатися з Мод — марна річ.
За годину ми вже виїжджаємо в «мерседесі» з нашого «Парк-готелю». Дама розробила точний розклад наших відвідувань на підставі туристичної брошури, що валяється в усіх кімнатах готелю; ця брошура детально знайомить вас з усіма знаменитими фірмами міста.
Перша фірма міститься менш як за двісті метрів від нашого тимчасового житла. Але купувати коштовне каміння пішки не ходять, тому Мод паркує машину біля головного входу й ми урочисто входимо в скляні двері підприємства «Рупенталь».
Дама, що виступає в ролі моєї секретарки, з головою поринає в балачки з службовцями фірми, отже, мені лишається тільки нудьгувати. Службовка, що супроводить нас, передусім веде до музею фірми. На вітринах — кристали й оброблені камінці таких незвичних розмірів і кольорів, що привертають навіть мою увагу, але тільки спочатку, поки в мене не розболілася голова від того блиску й неугавного щебетання нашої провідниці.
Проходимо на горішній поверх у торговельний відділ, де Мод не лише ставить запитання і щось записує в своєму блокноті, ай — для більшої переконливості — купує як зразки кілька дешевих камінців.
— Може, на сьогодні досить? — запитую я, коли ми, нарешті, знову сідаємо в «мерседес».
— Треба відвідати ще бодай одну фірму, — відповідає дама. — Але це можна зробити й після обіду. В Оберштейні є чудовий італійський ресторан. Прогуляємось, щоб ви подивилися селище, й підемо обідати.
Ідар і Оберштайн, два квітучих містечка, що з часом об'єдналися в одне, — ідилічні зразки природної краси й спокою. Про це я довідався ще зранку із згаданої вже рекламної брошури. Однак дійсність буває різною. «Швидка гірська річка» насправді виявляється брудним рівчаком, запоганеним всіляким пластмасовим непотребом. Обабіч рівчака пролягають дві головні вулиці — Гауптштрассе й Майнцерштрассе, що являють собою два звичайнісіньких шосе, коли хочете, два жолоби, якими з гуркотом і тріском котиться автомобільний потік від Майнца до Саарбрюккена й назад. Будинки тягнуться вздовж цих шосе, туляться один над одним і на стрімких схилах довколишніх горбів.
Якщо не зважати на гуркіт і жвавий рух, які псують все враження, інші дані рекламного проспекту відповідають дійсності: зелені, вкриті лісом горби — на своєму місці; вгорі, високо над міськими дахами вирізняється силует церкви; магазини біжутерії обступають вас з усіх боків, а ресторани пропонують відпочинок і багатий вибір страв за доступними цінами.
Не знаю, яке місце посідає серед цих закладів ресторан «Ріголетто», але обстановка приваблює, надто ліхтарі над кожним столиком — сідаючи й підводячись, ти неодмінно вдаряєшся об них головою. Зате в просторому прохолодному приміщенні панує тиша.
— Ви певні, що це італійський ресторан?
— Альбере, я вам уже казала, що подібні заклади різняться насамперед кухнею, — нагадує Мод. — А в будні тут завжди порожньо.
Хлопець у винно-червоному жилеті приносить меню.
— Може, ви хоч раз виявите ініціативу у виборі страв? — запитує дама.
— Я вже вибрав… Але маю на увазі не кулінарію.
— Здається, банальні жарти Франка негативно подіяли на вас, — кидає дама, не відриваючи очей від меню.
— А, власне, хто такий Франк?
— Франк — мій шеф, якщо це для вас має якесь значення.
— В якому розумінні «шеф»?
— У розумінні торговельний директор. Я працюю в торговельній фірмі, Альбере.
— Ясно.
Мені ясно не тільки те, що в торговельній фірмі є легальна посада, якою прикривається діяльність Мод, а й ще дещо. Певно, мене взяли в надійні лабети, якщо довіряють такі деталі. Мабуть, вони з Сеймуром уночі перекинулися кількома словами, інакше вона навряд чи сказала б мені це.
Їм нема чого боятись. Я людина без паспорта, без автомобіля, без зв'язку, звинувачувана в убивстві, а може, й приречена бути вбитою якогось із наступних днів.
— Що ви скажете з приводу порції «спагетті міланез», а потім…
— Цілком згоден з вами, — зупиняю її, не дослухавши.
Дама диктує хлопцеві у винному жилеті перелік страв, і той рушає до кухні.
— Тільки спагетті доведеться зачекати, — зловтішно кидаю я.
— Всього треба чекати, Альбере, — зітхає Мод.
— А ваш Франк здатний лише розповідати кажи.
— Не поспішайте судити про нього! Ви ж майже не знаєте його.
— Коли б він влаштував зустріч, я б тепер уже був у Брюсселі.
— Не так давно ви сказали мені про свій вибір, — зауважує жінка. — Мабуть, ви мали на увазі Брюссель?
— Не змішуймо кохання з роботою, — кажу я.
— Не будемо говорити про кохання й працю на голодний шлунок, — парирує Мод.
Отже, відкладаємо розмову до того часу, поки принесуть спагетті, а потім — до того, як з'їмо їх. Мовчанка затягується. Але коли вже подають фрукти, дама робить спробу розрядити атмосферу.
— Я вважала вас за спокійну людину. А ви не такий?
— Саме такий. Але це не означає, що я живу рослинним життям, без будь-яких думок і намірів.
— Знаю, знаю, — співчутливо киває головою Мод. — Робота, сім'я…
— Дружина й четверо дітей.
— Четверо? А чому не п'ятеро?
— Нічого дивного, якщо стане й п'ятеро.
— Ви неодружений, Альбере. Такі речі я вгадую безпомилково.
— А ви?
— В даний момент я неодружена.
— Це мене тішить.
— Я не казала, що я у вашому розпорядженні.
— Про таке не кажуть. Ми вип'ємо кави?
П'ємо й каву, звичайно. В ресторані так само безлюдно, якщо не зважати на велику сімейну компанію аж у протилежному кутку, але то може бути й родина господаря. Молода жінка, вдягнена в чорне, зупиняється біля нашого столу й пропонує якусь релігійну газету. Судячи з чорного солом'яного капелюшка з червоною стрічкою, ми маємо справу с дамським воїном Армії спасіння. Мод опускає в коробку монету, не беручи газети, а коли жінка відходить, запитує:
— Альбере, як ви гадаєте — чи є бог?
— Яке це має значення — є чи немає?
— Як то «яке значення»?
— А так: якщо немає, значить, немає. А якщо є, значить, йому начхати на нас.
— Цікаво. І ви такий же, як я.
— Це мене тішить.
— Я ще в дитинстві втратила віру. Спочатку, звісно, щовечора молилась, як мене привчила мати. Вірила й молилась, поки постраждав Дані. Дані — це був наш собачка. Його переїхав автомобіль, але татко твердив, що собачка одужає, собаки на відміну від людей завжди одужують, і я під час вечірньої молитви просила бога за Дані, молилася так, що мені здавалося, наче я бачу, як господь трохи підводиться з хмаринки й прислухається до моєї молитви. А коли вранці я зайшла до комірчини провідати собачку, то побачила його мертвим…
— І тоді вирішили, що бога немає.
— Це було б блюзнірством. Я припускаю, що бог є, але він мене не любить.
— Чому ж він вас не любить?
— Який автор любить своє невдале творіння! Хіба ви не знаєте, що невдалі твори знищують!
— Однак вас іще не знищили.
— Може, господь і досі сподівається, що тут можна щось підправити… А потім зрозуміє, що це річ безнадійна, і кине своє творіння у вогонь. Або, щоб мати чисту совість, надасть нам можливість самим спопелити себе. Якщо взяти до уваги, які ми дурні, господу не треба бруднити руки. Ми самі готуємо собі знищення.
— Відчувається гарна школа, — зауважую я.
— Яка школа?
— Сеймурова. А може, Франкова.
— Сеймур не збирається давати мені уроки. Так само як я брати уроки у Франка.
Вона дивиться на годинник і вже іншим тоном каже:
— А тепер заскочимо на фірму «Ефген».
— А що там?
— Синтетичне каміння. Модерні дешеві товари. Я б і справді могла включитися у ваше діло.
— На жаль, — зітхаю я, — у сфері торгівлі всі місця давно зайняті.
Мод подає кельнерові знак, той підходить, і ми розраховуємося.
Синтетичне каміння. Щиро кажучи, я не бачу різниці між витворами хімії й витворами природи, окрім ціни. Літній службовець «Ефгена» розкриває один за одним пакетики із зразками, а Мод риється в них своєю білою рукою або записує ціни в блокнот. Тепер я розумію, чому Сеймур віддає перевагу жінкам. Чоловіки не стануть так піклуватися про свій легальний фасад.
— А тепер можемо повернутися в готель і поспати, — кажу я, коли ми, нарешті, виходимо на вулицю.
— Як вам не соромно! У вас попереду ціла ніч. Прогуляємось околицями, подихаємо свіжим повітрям.
— Гуляйте. А мене залиште в готелі.
— У вас не йде з думки жінка з чотирма дітьми, — співчуває мені Мод.
Отже, залишаємося відпочивати кожен у своїй кімнаті. Маленька помста з мого боку за те, що вона цілий день морочила мені голову своїм камінням.
Вечір проводимо в барі готелю. Бар працює далеко за північ, але ми повертаємося близько десятої. Наступного дня — те саме. І ще через день — знову. Скільки не прислухаюсь — не можу вловити жодного звука скрипки, ні першої, ні другої.
Суцільна тиша.
— Ходімо нап'ємося! — пропоную я.
— Що це на вас найшло? — питає Мод.
— А хіба на вас ніколи не находить?
Спокійний вираз її обличчя свідчить про негативне ставлення до моєї пропозиції. Але й вираз обличчя подеколи буває удаваним. Я б хотів побачити того, хто не втратив би самовладання, чекаючи подачки п'ять днів у Франкфурті й ще три в цьому глухому закутку.
Ми щойно засіли в барі при готелі. Вибрали зовсім ранній час — ще немає й восьмої, — бо після десятої вечора тут починається справжнє божевілля. Нічних закладів в Ідарі не так уже й багато.
Підвал «Парк-готелю» такий, як і всі: посередині стойка у формі кола, навкруг неї — високі стільці, решта просторого приміщення заставлена важкими дерев'яними столами під старовину, призначеними для солідніших. А ще й обачливих — наш стіл у найдальшому кутку. Ми — наче закохана пара. Чи швидше — сімейна пара, бо сидимо мовчки й дивимося в різні боки.
Господар, здоровань італійського походження, — у Мод просто якийсь дивовижний нюх на італійську кухню! — вже влаштувався за стойкою й виставляє батарею келихів і пляшок, тим часом троє жінок прибирають столи й пораються в кухні. Незважаючи на те, що він перебуває з тими жінками в найінтимніших стосунках, — а може, саме через це, — італієць з ранку й до пізньої ночі примушує їх важко працювати.
— Рабовласник, — зауважую я, спостерігаючи за тим, як працюють жінки.
— Добре платить, — заперечує дама. І після короткої паузи додає: — Дурні вони.
— Але ж він добре платить?
— Дурні, — повторює Мод. — За десять років вони вже ні на що не будуть здатні.
— Ну, потім вони вийдуть заміж.
— Авжеж. Щоб слугувати іншому чоловікові, який навіть не платитиме.
Розмова припиняється, бо одна з цих дуреп приносить нам на величезній таці все, що замовила моя дама, їсть вона, як і завжди, з апетитом.
— І все-таки ви мене дивуєте, Мод, — кажу я під кінець вечері.
— Тим, що не запросила вас до своєї кімнати?
— Йдеться не про мене. Ви ж не можете бути цілодобово тільки службовою особою.
— А я й не казала, що здатна на такий подвиг.
— Ви мене дивуєте, — повторюю я. — Не уявляю вас в сімейній чи в інтимній обстановці. Дивно, чи не так?
— Нічого дивного. Така обстановка для мене справді незвичайна.
— А ви, часом, не…
— Ні, — заперечливо хитає головою Мод. І, зітхнувши, додає: — Вічна історія. Якщо жінка не звертає на вас уваги, ви вважаєте її лесбіянкою.
— Ясно, — киваю я. — Жінка-холостячка.
— Ви читаєте й такі романи?
— Боюсь, що ви переоцінюєте мою ерудованість.
— Я б замовила морозиво, — змінює тему розмови дама.
— А каву?
— Каву для вас.
Отже, настала черга для десерту, і Мод знову на якийсь час виключається з розмови.
— Може, ви й сильні в риториці, та все-таки ви мене дивуєте, — повторюю я, витримавши паузу.
— Просто я жінка.
— А як же тоді народжуватимуться діти?
— Навіщо їх народжувати? Щоб готувати до атомної смерті? Чи для того, щоб населення планети скоріше становило двадцять мільярдів?
— Я не замислювався над цими питаннями.
— Ще б пак! Адже ви не народжуєте. Приходите, берете, що вам треба, і йдете далі. А біль залишаєте для жінки.
— Ви цього зазнали?
— Ледве не зазнала. Вчасно зрозуміла, що мені треба й чого не треба, під час свого першого і, сподіваюсь, останнього шлюбу.
— Все-таки шлюб вас не обминув.
— Атож, не обминув. Бо ми як мавпи, недарма від них походимо. Інші прагнуть шлюбу — то й ми прагнемо і думаємо, що шлюб — це альфа й омега життя. І навіть зазнавши гіркоти сімейного ярма, все одно вдаємо, наче купаємося в щасті, навіть думаємо, що шлюб — це й справді щастя, тільки нам особисто не пощастило. І не знаємо, що всі інші, так само як і ми, тільки прикидаються щасливими. Наслідуємо одне одного, й. не більше. Так само, як мавпи.
— Це від Сеймура, — констатую я. — І не намагайтеся заперечувати. Це від Сеймура.
— Думаю, що ви даремно згадуєте ім'я цього чоловіка, — майже люб'язно зауважує Мод. — Коли б ви знали його краще, то зрозуміли б, що він ніколи не став би вести зі мною таких розмов.
— Ви по вуха закохані в нього, — знову кидаю я пробну кулю.
— Я поважаю його.
Нарешті хоч одна істота, що любить Сеймура. Він тримався за Грейс, а та показала йому язик. Ця закохана в нього, а він має її за ніщо. Звичайна історія.:
— Яке безглуздя, — каже Мод, немов прочитавши мої думки. — Людям здається, що вони сходяться, а насправді вони розлучаються. Не можуть жити окремо, не можуть існувати одне без одного, і водночас вони нічого не значать одне для одного, ну геть нічого! А взагалі, якщо мені потрібен чоловік, його знайти неважко. Але ж я не можу кожного кретина пускати до себе в ліжко.
— Дякую за комплімент, — кажу я.
— Я не вас мала на увазі. Ви — особливий випадок.
— Особливий не я, особлива ситуація.
— Це одне й те саме. Треба діяти за розкладом. І за вказівками. Ви вже випили каву?
— Майже.
— Тоді розрахуємось.
Видно, що розмова ця її і втомила трохи, і розважила. Розрядила атмосферу цього нудного очікування. Чекати — важка професія.
Виходимо з бару в готель. Дама, як завжди, супроводжує мене до дверей кімнати, щоб я, бува, не загубився в коридорі.
— Гадаю, хоч раз ми могли б порушити і інструкцію, і нашу самотність, — пропоную я, просто аби щось сказати.
— А ви нахабніший, ніж я гадала, — зітхає Мод. І додає: — Тільки порушуватимемо її в моєму номері. Не у вас.
— Хіба у вашому номері немає підслухувальної апаратури? — запитую я.
Знову зітхання:
— Альбере, ви переоцінюєте вагу своєї особи в цій ситуації. Гадаю, що в даний момент вам цілком вистачить мене як апаратури.