166865.fb2 Пристань Ескулапа - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 7

Пристань Ескулапа - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 7

Розділ VI

Якщо коли-небудь мені доводилося бачити Трепку, захопленого зненацька, то це було саме в ту мить. Ми були настільки вражені, що деякий час не могли зрушити з місця. Потім усі разом кинулися до дверей. Панна Стор відступила в кімнату, даючи нам прохід. У першу мить я, не помітив Містраля. Мій погляд спочатку впав на ліжко, заставлене стільцем, на якому висів костюм. Я подумав, що професор лежить у ліжку, і кинувся в той бік. Але ліжко було порожнє. Тільки розглядівшись по кімнаті, я побачив руку, що нерухомо стирчала з глибини м'якого крісла біля вікна. Крісло було повернуте спинкою до дверей і затуляло професора.

Містраль сидів скорчившись, голова його звисала на груди. На ньому був домашній халат і м'які туфлі. Збоку на підлозі лежав розбитий шприц. Трепка підняв його.

— Ви дуже злякалися, дитинко?

— О так! — видавила панна Стор, притискуючи руки до грудей.

— Поклич доктора Заплона, — сказав мені Трепка. — Нехай візьме з собою фонендоскоп і термометр.

Заплон ще не спав. Лежав у костюмі на ліжку і переглядав якісь записи. Коли я сказав, що сталося, він присвиснув і скочив на підлогу.

А за хвилину, дивлячись, як спокійно і діловито Заплон оглядає труп, я подумав: «Цей весельчак на диво холоднокровна людина». Температура тіла професора становила 35 градусів, руки й ноги вже значно охололи. Все це свідчило про те, що смерть настала щонайменше годину тому. Ми глянули на годинник. Було двадцять хвилин на дванадцяту.

— Яка, на вашу думку, причина смерті? — запитав Трепка.

— Я не знав докладно стану здоров'я Містраля, — ухильно відповів Заплон. — Може, Йонаш міг би щось про це сказати.

Я пішов по Йонаша. Той уже спав. Якомога тихше я стягнув його з ліжка і повідомив про смерть професора, Йонаш був невимовно вражений. Коли він надівав домашній халат, руки його тремтіли. Потім він довго не міг знайти окулярів. У вестибюлі загубив фонендоскоп.

— Це неможливо… Боже…. це ж неможливо… — белькотів невиразно всю дорогу.

Йонаш нервово оглядав тіло. Особливу увагу звернув на ротову порожнину. Раз у раз витирав лоб носовою хусткою. Нарешті випростався й безпорадно розвів руками.

— Не розумію, — промимрив, — нічого не розумію… Я вислухував професора сьогодні після вечері… У нього були ревматичні болі, це правда, але ж ніякі ускладнення йому не загрожували… Тиснення було нормальне.

— Інфаркт? — підказав Заплон.

— Це виключається, — Йонаш похитав головою, — серце здорове. Щоправда, певні зміни внаслідок ревматизму у професора були. Кінець кінцем, це завжди позначається на серці. Але зміни ці дуже незначні… — Йонаш знову витер лоб. — Скажу вам одверто: мені здається, що професор помер не своєю смертю.

— Вам так здається тільки тому, що смерть раптова? — запитав Журка.

— Я помітив… — Йонаш завагався, — помітив, що ротова порожнина трохи налита кров'ю, слизиста оболонка рухла. Це може бути наслідком вживання міцного алкоголю… Цей запах… Ви, колего, відчуваєте цей запах? — звернувся він до Заплона.

Заплон ствердно кивнув головою.

— Справді, схоже на те, що професор хильнув перед смертю, хоч такі ознаки можуть бути і в іншому випадку. Мені, наприклад, здається, — Заплон примружив очі, — що професор отруївся ціаністим калієм.

— Або, точніше, його отруїли, — сказав Журка.

Йонаш закусив губу. На хвилину запанувала важка тиша.

— З вашого дозволу, панове, — процідив Журка, втупивши погляд в асистентів, — будемо дотримуватися цієї версії.

— В гарне становище ми потрапили, — пробурмотів Заплон, хоч мені здавалося, що він не дуже засмучений. — Не обійдеться без розтину, протоколів і галасу в пресі. Словом, почнеться слідство, колего Йонаш, а слідство в кар'єрі лікаря — це дуже неприємна історія.

— Так, це неприємна історія, — зітхнув Трепка, — приглядаючись до блідого Йонаша.

— Між нами кажучи, для вас, панове, теж, — Заплон злорадно посміхнувся. — Три дні пильнувати жертву і не вберегти. Ох, запобігання — це надзвичайно важка річ. У нас, лікарів, теж є такі турботи, Йонаш і Галінка здригнулись.

— Як це… Що ви хочете цим сказати, колего Заплон?!

— Я хотів, цим сказати, що бувають іноді святкові гості спеціальних категорій, правда ж, поручику Дзярмаго?

Я безпорадно глянув на Трепку. Капітан був лютий.

— З міліції! — видавила Галінка, дивлячись то на нас, то на Заплона, який злорадно посміхався. Очі панни Стор знову стали круглі.

Трепка закусив губи. Але нам не залишалось нічого іншого, як зробити добру міну при поганій грі. Вимушено посміхнувшись, ми відрекомендувалися.

Йонаш і Галінка були в однаковій мірі налякані.

— Ох, це жахливо!.. — прошепотіла Галінка. — Я ніколи б не подумала… Ви зовсім не схожі на міліціонерів. Ви були такі милі…

— Хіба це змінює становище, дівчинко? — привітно запитав Трепка.

— Ні, ні… але це жахливо. Таємна міліція дома. Боже! Подумати тільки, що ви за нами шпигували!

— Хоч й без особливих наслідків, вірніше, з досить плачевними, — зухвало кепкував Заплон.

— Ви страшенно злі, докторе, — зауважив Трепка.

— Признаюсь, я відчуваю величезне задоволення, коли бачу міліцію в скрутному становищі. Не знаю навіть, звідки це в мене. Може, тому, що колись, ще в дитинстві, ми гралися на своєму улюбленому Таргувку в злодіїв та поліцаїв, і я завжди був злодієм.

Трепка засопів. Неприхований цинізм Заплона явно дратував його.

— Раджу вам прикусити язика, докторе Заплон, бо можете колись потрапити в халепу.

— Невже? — Заплон ущипливо посміхнувся.

— Хто знає, чи не доведеться нам пограти ще раз у ту цікаву гру з Таргувка.

— Ох, я був би невимовно вдячний, якби вам пощастило воскресити спогади мого ангельського дитинства.

— Досить жартів над покійником, панове, — суворо обрізав Трепка. — Поручику Журка, попросіть усіх мешканців нагору.

— Господиню теж?

— Мацьошекову та її чоловіка залиште. Допитаємо їх пізніше. Ройкову поставте у вестибюлі внизу. Щоб ніхто не виходив з будинку.

Коли Журка вийшов, Трепка велів мені подзвонити до Варшави і викликати поручика Пайкерта і його експертів, а також попросити відрядити кількох чоловік до відділення міліції в Пясечному.

* * *

Коли я повернувся до кімнати, Трепка саме починав допитувати Галінку Стор. Перелякана дівчина сиділа навпроти нього, поклавши руки на коліна, немов учениця перед екзаменатором.

— Ну й що ж ви нам скажете, дитинко? — Трепка сумно погладив себе по лисині.

— Що я можу вам сказати? Я ввійшла, хотіла зробити укол, побачила, що професор мертвий, злякалась і вибігла.

— Хвилиночку… хвилиночку… Спокійно, дитинко. Розкажіть по порядку. Минуло, здається, хвилини три, перш ніж ви вибігли. Що ж ви робили протягом цього часу?

— Розумієте… я… не зразу побачила професора Містраля.

— Хіба в кімнаті не горіло світло?

— Горіла тільки нічна лампочка. Я бачила, що на ліжку постелено і костюм лежить на стільці, тому й подумала, що професор уже ліг. Почала готуватись до уколу, знаєте, вставляти голку, потім пиляти ампулу… Нарешті я з шприцом, ватою та ефіром підійшла до ліжка і перелякалась: там не було нікого. Потім дивлюсь, а професор сидить у кріслі. Я думала, що він задрімав, спробувала розбудити, а він і не поворухнувся. Я так злякалася, що й шприц випустила. Але все ще не вірила, що він мертвий. Думала — знепритомнів. Намагалася привести його до притомності. Тільки тоді, коли побачила, що нічого не допомагає, я вибігла.

— Ви щось брали тут… доторкувалися до чогось?

— Ні, я нічого не чіпала.

— Ну що ж, дякую вам. На жаль, вас чекає ще одна неприємна процедура, дитинко. Мені дуже прикро, але сержант Ройкова повинна буде ще раз обшукати вас.

— Ви думаєте, я щось узяла? — почервоніла Галінка.

— Я нічого не думаю, але ви перші побачили труп. Є такі правила, такий міліцейський звичай, проти якого ми нічого не можемо зробити. — Трепка розвів руками. — Та, зрештою, це й для вас краще, — навіщо вам, щоб потім хтось чіплявся?

— Ну добре, нехай ця жінка обшукає, — погодилася Галінка.

Трепка відвів її до дверей і передав до рук сержанта.

— Знову? — здивувалася Ройкова.

* * *

Коли Галінка вийшла, ми провели попередній обшук кімнати, але намагались робити це обережно, щоб до прибуття Пайкерта не затерти слідів, які могли тут бути.

Журка мовчки вказав на пустий папірець з-під порошку і перевернуту склянку на столику біля крісла професора. На дні склянки і на блюдці була вода.

— Отже, все-таки прийняв, — зітхнув я. — А ми ж так його просили…

— Хто приніс порошок? — запитав Журка.

— Йонаш, — відповів я.

Журка кисло всміхнувся:

— На мій погляд, це щось занадто примітивно.

Дальші розшуки дали мало цікавого. У кімнаті був цілковитий порядок. Віконниці зачинені так, як їх залишив Журка. Навіть кошик для сміття — остання соломинка, за яку хапаються всі детективи, — виявився порожнім. У внутрішній кишені професорового піджака ми знайшли тільки бумажник і в ньому — дві тисячі сімсот злотих банкнотами по сто злотих. У нижній зовнішній кишені було трохи дрібних грошей. У білому лабораторному халаті на вішалці біля дверей — кишеньковий календарик і резинові медичні рукавички.

— Ну добре, — промимрив розчарований Журка, — вбивство, хай так, але де ж мотив злочину?

Сержант Ройкова постукала в двері і подала Трепці список предметів, знайдених у Галінки. Капітан переглянув його очима і, не промовивши й слова, віддав мені.

У списку не було нічого вартого уваги. І від цього я відчув таке полегшення, що й сам здивувався. Щождо Трепки і поручика Журки, то вони мали скоріше похмурий вигляд.

— Щось ви тут проґавили, Трепка, — казав Журка, оглядаючи свої нігті.

Трепка не відповів. Тільки нервово потирав лисину. Я знав, що він болісно переживає свою поразку.

— Послухайте, Журка, — обізвався капітан трохи згодом, — а що б ви сказали, якби я запропонував вести цю справу вам?

— Ви, мабуть, жартуєте?

— Ні, цілком серйозно. Зараз ви нічим не зайняті. Хіба що свято…

— Яке там у мене свято, — буркнув Журка.

— Ну то згода? Я ж знаю, що ви давно ганяєтеся за серйознішою роботою.

— Але це ваша справа, — сказав Журка, продовжуючи пильно оглядати нігті.

— Розумію. Але щодо цього будьте спокійні. Я передам усе офіціально. Полковник не заперечуватиме.

— Ви й справді уступили б мені цю роботу? Чому? — Журка насторожився.

— Мене цікавить це питання з експериментальної точки зору, в зв'язку з моїми дослідами, і я хотів би зайнятися швидше науковою стороною проблеми.

— Боїтеся провалу? Але ж у наших руках цілий комплект підозрілих.

— Ото ж бо й воно, Журка. Я давно вишукував саме таку «лабораторну» справу. Аналіз проходження слідства в таких, майже клінічних умовах — ось що мене захоплює.

— Он як, значить, і я маю бути предметом аналізу! — Журка криво посміхнувся. — Дякую вам за щирість, але це мені не підходить. Шукайте собі іншу піддослідну свинку.

— Ні, я хочу, щоб це були тільки ви.

— Я! А чому це?

— Слухайте, Журка, — мовив Трепка, сідаючи навпроти поручика, — давайте поговоримо серйозно. Наші методи і стиль роботи докорінно відрізняються.

— Напевно. То що ж?..

— Ми часто сварилися, докоряли один одному, називали один одного халтурниками.

— Хай йому чорт, до чого ви ведете, Трепка? — занепокоївся Журка.

— Я не раз казав собі: «Цей Журка — халтурник… — спокійно, спокійно, Журка, — не раз казав:… цей Журка — халтурник, але він, так би мовити, геніальний халтурник».

— Дякую за комплімент, — зітхнув Журка.

— Я думав: «Незважаючи ні на що, з усіх наших співробітників Журка подає найбільші надії. Це не ремісник. Це митець! Це точний і проникливий розум, і коли б я, Каєтан Трепка, став жертвою замаху, я б хотів, щоб справу про вбивство Трепки вів Іполіт Журка».

Журка сидів остовпілий. Він не знав, що сказати — чи треба йому гніватися, чи виявити задоволення.

— Друже, візьмися за цю справу, — спокушав тим часом Трепка. — Це незвичайна груба справа. Мій нюх підказує, що тут неабияка афера. Ця справа варта уваги, і я знаю, що вона вас приваблює.

Журка поблажливо усміхнувся:

— Добре, домовились, але попереджаю: ніяких експериментів! Ця справа не для експериментів. Тут потрібна звичайна чесна робота, і я вам її покажу.

— Нічого іншого я й не хочу, друже, — кашлянув Трепка. — Отже, до роботи. На допомогу вам даю Павла.