У мене серце спинилося в грудях і мурашки пробігли по спині. У жовтому світлі ліхтарика я помітив металевий блиск дула.
Поки я зорієнтувався в ситуації, темна фігура скочила до нас і зупинилася мов укопана. Світло погасло, потім блиснуло знову, посуваючись по нас від ніг до голови.
— Хай вам грець! Це ви, Дзярмага? — почувся знайомий голос.
Поручик Журка ховав пістолет.
— Що ви за полювання тут влаштовуєте, Журка? — гаркнув сердито Трепка.
— Мене викликали. Я прибув. Побачив дві підозрілі тіні, які снували вздовж стіни. Кинувся до них. — Журка, як завжди, висловлювався точно. Точність у висловленні своїх думок була однією з багатьох похвальних рис поручика Журки.
— Ви самі?
— З сержантом Ройковою і Кайтусем, як ви й хотіли. Ройкова в альтанці. Кайтусь на посту в прохідній будці. Звичайно, тихо, не виявляючи себе.
— Чую, — зітхнув Трепка.
— Як це? Не розумію, що ви чуєте?
— Чую, як лютує та бестія Реза. Вона, здається, не терпить конкуренції.
— Жахлива тварюка. Мало не розірвала мені штанів, — підтвердив поручик.
— Слухайте, Журка, — запитав Трепка, — чи це не ви заглядали через вікно до кухні?
— Через вікно? Ні. А що?
— Та тут хазяйці привиділося. Ви давно тут?
— Щойно приїхав. Саме йшов до вілли, коли сталася ця прикра помилка.
Крім нас, ви нікого в саду не зустріли?
Ні душі. Але що, власне, тут діється?
— І багато чого й мало. Залежно від того, як дивитись.
— Конкретно?
— Боюся нового замаху.
— Є підозрілі? Маєте когось на увазі?
— Занадто багатьох, щоб це вам щось з'ясувало.
— Ну то на дідька ви мене викликали?
— Я відчував, що вести цю справу вдвох нам не під силу. Ви ж знаєте, що ми тут інкогніто.
— Ну його к чорту! Запобігання злочину — це не моя функція.
— Я вважаю, що ваша участь необхідна. Це надзвичайно важлива справа.
Журка підозріливо глянув на Трепку, але, видно, сприйняв його слова за чисту монету, бо спитав у відповідь:
— Чим я можу допомогти?
— Ідіть наверх і представтесь. Поки що, думаю, цього вистачить.
— Вистачить? Для чого? — здивувався Журка.
— Для того, щоб спинити вбивцю.
Журка знову підозріливо глянув на Трепку, — чи не кепкує він бува, — але обличчя капітана було цілком серйозне.
— Розумію, — сказав поручик і пружною ходою рушив по сходах тераси.
Через декілька хвилин, повернувшись до вестибюля, ми застали там дивну сцену. Йонаш, Протоклицька і Мацьошекова стояли під стіною, а Журка сидів перед ними на стільці і розглядав свої нігті. На столі біля нього лежали якісь документи.
— Сідайте ж, панове, прошу ще раз, — грізно говорив поручик, — ви зовсім без потреби загострюєте становище.
— Дуже вибачаюсь, — видавив Йонаш, — але ж ви, пане поручику… Це ж ви, так би мовити, ввірвалися несподівано сюди і не хочете пояснити причини.
— Що це за люди? — замість відповіді Журка показав на нас.
— Наші гості, — відповів Йонаш.
— Прошу документи.
Трепка засопів. Я знав, що він був страшенно лютий. Стиль роботи поручика Журки завжди дратував його. В той час, коли ми пред'являли документи, на сходах почулися кроки, і в кімнату, обтрушуючись після дощу, ввійшов Заплон.
— Значить, уже й мундир є, — промовив він спокійно і, не сказавши більше й слова, попрямував до своєї кімнати.
— Вибачаюсь, а ви? — запитав Журка. — Прошу ваші документи.
Заплон витягнув з кишені паспорт і, кинувши його на столик, зник за дверима.
— Ви теж можете йти відпочивати, — звернувся Журка до тих, що залишились.
Йонаш хотів було про щось запитати, але в останню мить передумав і пішов у свою кімнату. Доктор Протоклицька теж вийшла. Мацьошекова, боязко оглядаючись на Журку, рушила за нею. На сходах вона ще раз оглянулась і пробурмотіла:
— В ім'я отця і сина!.. Що тут діється… в голові не вкладається!..
Коли ми залишились самі, Журка спитав пошепки:
— Ну що, ви задоволені?
— На бісового батька ця перевірка документів! — прошепотів Трепка.
— Міліція мусить вимагати документи, — впевнено відповів Журка, граючись паспортами.
Я з подивом помітив, що було їх два. Один — Заплона, а другий? Я взяв їх у Журки і оглянув. Другим був паспорт професора Містраля.
— Ви вимагали, щоб професор пред'явив паспорт? — видавив я.
— Для порядку, — спокійно промовив Журка. — Старий був трохи вражений. Дозволив собі зробити нечемні зауваження про буцімто екстравагантні методи роботи міліції. Сказав, що в нього лишилося тільки одно бажання, — щоб ми дали йому спокій.
— Журка, ви перебільшили свою владу, — засопів Трепка. — Хто вас уповноважив заходити до кімнати професора?
— Не розумію вашого обурення, — відповів Журка. — Я не вмію працювати наосліп. Якщо ви хотіли мати сліпе знаряддя, то треба було викликати Філіпа. Я мушу знати в обличчя особу, яку охороняю. Скориставшися з нагоди, я перевірив також кімнату.
— Як?
— Повідсовував трохи меблі, оглянув стіни, перевірив, як зачиняється вікно. Під вікном досить широкий карниз, по ньому може пройти людина. Щоб усунути небезпеку для кімнати з цього боку, я зачинив віконниці.
— І що ж професор?
— Звичайно, протестував. Але тепер я принаймні знаю, що йому нічого не загрожує. Я помітив також важливу деталь: у дверях немає ключа. Професор, на жаль, відмовився пояснити, пославши мене під три чорти.
— Тільки заради цього ключа прощаю вам усе, — сказав Трепка. — Я чудово пам'ятаю, що ще вчора ключ був. Це треба з'ясувати.
— У всякому разі для певності треба стерегти під дверима, — сказав Журка. — Я приведу сюди на ніч Ройкову.
— Це зайве. Ми ночуватимемо в цьому вестибюлі на диванах. Ройкова хай пильнує на терасі.
Була одинадцята година, коли повернувся професор Касіца.
— Панове, що тут сталося?
— Це в зв'язку з замахом на професора Містраля, — сказав Журка.
— Не розумію… Як-то? Виходить, ви підозріваєте когось із нас?
— Так.
— Кого?
Журка відмовився пояснювати і попросив професора, щоб він ішов до своєї кімнати:
Через кілька хвилин ми почули легенькі кроки на сходах. До вестибюля, струшуючи з плаща дощ, вбігла Галінка Стор.
— Усе ще ллє? — спитав Трепка.
— Ох! — панна Стор зробила красномовний рух рукою. — Наче з відра. Я бачила людей, які поверталися з костьолу. Щось жахливе! Промокли до рубця. Погані свята. А це хто? — злякано відступила вона, побачивши Журку. — Міліція? Щось трапилось?
— Нічого, — відповів Журка.
— Я мала зробити професорові Містралю укол новокаїну, — промовила Стор, вагаючись.
— Будь ласка, — сказав Трепка.
Панна Стор зникла в лабораторії. За кілька хвилин вона вийшла у білому фартусі з коробкою для шприців і ампулою в руках.
— Хвилиночку, — затримав її Журка, — прошу показати ампулу.
— Та що це ви? Навіщо? — панна Стор злякано глянула на нього.
— Професор Містраль перебуває під суворим наглядам у зв'язку з спробою замаху на його особу, — пояснив Журка. — Прошу відкрити коробку. Все гаразд. Дякую. Ампули? Чудово.
Панна Стор хотіла йти, але Журка затримав її.
— Ні, прошу ще зачекати.
Він збіг униз і незабаром повернувся з сержантом Ройковою.
— Сержанте, обшукайте цю громадянку, — наказав поручик.
— Це нечувано. За кого ви мене вважаєте? — обурено вигукнула лаборантка.
— Дуже прикро. Але це аж ніяк не доказ нашого недовір'я. Це процедура, — гостро сказав Журка. — Ми повинні бути якомога обережніші. Ви самі зацікавлені в тому, щоб відхилити від себе всякі підозріння. Прошу залишити коробку і йти з сержантом Рейковою.
Панна Стор, задихаючись від обурення, в супроводі Ройкової пішла до ванної.
Через дві хвилини вона вийшла звідти аж червона від сорому.
— Нічого, — доповіла сержант Ройкова.
— Прошу! — Журка віддав лаборантці ампулу і коробку.
Принижена і сердита, Галінка зникла за дверима кімнати професора.
— Здається, ми нічого не пропустили, — сказав задоволено Журка, — але пам'ятайте, Трепка, все це я роблю на вашу відповідальність. Ви ж повідомили про загрозливий стан.
— Беру це на себе, — мовив Трепка.
— Мені можна йти? — запитала сержант Ройкова.
— Почекайте, підемо разом, — сказав Журка, надіваючи плащ. — А ви ще довго тут будете? — звернувся він до капітана.
— Завтра заберемо звідси професора, — відповів Трепка. — Незважаючи на всі наші зусилля, тут не можна забезпечити йому необхідну охорону. Зрештою, і його це бентежить, нервує. Наша роль теж не дуже приємна.
— Чомусь мені здається, — пожартував Журка, — що Дзярмазі жаль буде звідси виїжджати.
— Чому? — спитав я, мимоволі червоніючи.
— Ну… ну… — Журка погрозив мені і посміхнувся. — Я, брат, бачив, з яким інтересом ти придивлявся до цієї малої Стор. Дівчина ніби створена для кохання. Ти, мабуть, заздрив Ройковій, га? Як, товаришко Ройкова, правда ж, можна було позаздрити?
Ройкова засміялася.
— Нічого не скажеш, гарна дівчина.
Раптом усі ми здригнулися. Двері з кімнати Містраля різко відчинились, і в них з'явилась біла, як стіна, Галінка. Вона важко дихала, дивлячись на нас круглими від жаху очима.
— Що сталося? — крикнув Журка.
— Професор Містраль мертвий!