Виявилося, що ми їдемо не самі. Разом з нами вирушила доктор Протоклицька, асистентка професора Касіци, енергійна худорлява жінка років під сорок. Як повідомила вона сама, її місія у «Пристані» має спеціальний характер і полягає в «організації свят». Ось чому вона взяла з собою багато речей. Через цей багаж подорож була не дуже приємною. Місця в тісній машині не вистачало, і я мусив держати на колінах купу різних коробок та коробочок, а також багатообіцяючі бутлі приємної обтічної форми. Єдиною втіхою було те, що багаж викликав у мене святковий настрій. Як холостяк, що харчувався по міліцейських їдальнях, я мріяв про справжні домашні свята.
На жаль, я з прикрістю відзначив, що в своїх благородних сподіваннях був у цьому товаристві похвальним, але єдиним винятком. Обличчя моїх супутників свідчили, що ці люди охоплені думками, далекими від приємного святкового настрою.
Містраль вів машину похмурий і зосереджений. Трепка сидів замислений праворуч від нього, а пані Протоклицька — на задньому сидінні біля мене, з завзяттям, гідним кращої справи, перегортала якийсь медичний журнал. Я не без подиву зауважив, що за всю дорогу Містраль і Протоклицька не обмінялися жодним словом. Мовчання Містраля ще можна було пояснити — він перебував у гнітючому стані людини, на яку вчинили замах, — але гірко стиснуті губи доктора Протоклицької були для мене загадкою. На вигляд це була товариська жінка. Я чув, як перед виїздом вона жваво розмовляла з доктором Йонашем. Що ж трапилося? Дідько б його взяв!
Хоч у мене й немає великих здібностей у цьому відношенні, але все ж я вважаю, що обов'язок джентльмена — розважати жінку розмовою. Тому після короткої внутрішньої боротьби я зробив спробу зав'язати розмову.
— Свята обіцяють бути досить приємними, — сказав я голосно.
— Ви так думаєте? — доктор Протоклицька байдуже глянула на мене поверх журналу.
Я красномовним рухом любовно погладив бутель, хоч у мене, слово честі, немає особливих нахилів у цьому напрямі, і зробив я це тільки для того, щоб підтримати розмову.
— А, ви он про що! — доктор Протоклицька поблажливо усміхнулася. — Мушу вас розчарувати. У бутелях, які ви тримаєте в себе на колінах, — амінокислоти.
— А… амінокислоти, — повторив я, відчуваючи, що мій святковий настрій лопнув, і з огидою відсунув пляшку.
— Ми веземо трохи готових аптечних ліків. Професор Касіца доручив мені забезпечити нашу лабораторію у «Пристані».
— Ви, здається, згадували про організацію свят, — зауважив я несміливо.
— Так. У відношенні часу для наших лабораторних робіт. Якщо ви маєте на увазі кухонні справи, які, здається, цікавлять вас найбільше, то зверніться, будь ласка, до нашої господині, пані Мацьошекової. Кулінарні здібності — її незаперечна позитивна якість, тільки, боюся, чи не єдина.
На. цьому наша розмова остаточно застряла, і доктор Протоклицька знов уткнула ніс у свій журнал.
На жаль, ні того дня, ні наступного я не мав приємності перевірити думку про єдину і незаперечну позитивну якість пані Мацьошекової. Господиня була особою релігійною і приписала нам суворий піст.
Але не тільки через цю голодовку «Пристань Ескулапа» справила на мене досить прикре враження. Професор Містраль ні слова не перебільшив, характеризуючи «Пристань» як похмурий форт у пустелі. Це й справді була фортеця, справді похмура і справді на пустирі.
Закинутий на далекій околиці Варшави — Пясечному будинок самотньо стояв на піщаному мокрому й безлюдному місці. По сусідству з ним була тільки одна напівзруйнована халупа, де жила, як я встиг помітити, родина, багата лише на потомство.
Колись, напевно, тут був ліс, але тепер від нього зосталося лише кілька жалюгідних сосон та кущі вільшини. Решту ж території займали піщані пустирі, зарослі вересом.
Сама «Пристань Ескулапа» являла собою досить велику садибу площею гектарів зо два. Її оточував високий кам'яний мур, утиканий зверху осколками скла, що відбивало у непроханих гостей будь-яке бажання перелазити через нього. Потрапити за мур можна було через прохідну будку, яку охороняли два сторожі: великий кудлатий пес і маленький лисий чоловічок з хитрими очицями, що, як виявилося, виконував тут ще й обов'язки садівника, Це був Мацьошек, чоловік господині. Частину садиби займав город і сад, а решта являла собою своєрідний дикий парк, порізаний алеями. В кінці головної алеї, у глибині парку, височіла двоповерхова вілла з червоним дахом.
Уночі навіть крізь зачинені вікна ми чули, як надворі виють собаки. Погасивши в кімнаті світло, неважко було помітити рухливі сірі тіні за муром, які ганялись одна за одною при місячному сяйві. Виявилося, що собаки з усього Пясечного облюбували собі цей закуток. В чому справа? Ми запитали про це Мацьошека, і він пояснив, що поблизу вілли багато зіпсованого м'яса. В той час, коли садиба належала управлінню м'ясної промисловості, тут містилася лабораторія. Зіпсоване м'ясо і непридатні для споживання відходи закопували поблизу, причому закопували мілко і неохайно, на втіху собакам з усієї околиці. З тих пір вони щовечора тягнулися зграями сюди на похмурі банкети.
Вранці біганина і виття четвероногих припинялися, зате чути було гавкання садівникової сучки. Це була дуже несимпатична тварина невизначеної породи з налитими кров'ю очима, кудлата і схожа на мавпу. Звали її Реза. Сидячи на прив'язі в будці біля брами, вона всю свою лють виливала на тих, хто стукав у двері прохідної. Ця властивість суки дозволяла Мацьошекові спокійно працювати в саду. Тільки почувши гавкання Рези, він припиняв роботу і прямував до дверей, щоб подивитися крізь дірку, хто прийшов.
Розібравшись у ситуації, я й справді почав сумніватися в необхідності нашого раннього приїзду. В цій фортеці нічого не могло статися, принаймні доти, поки не приїдуть інші товариші, які попередили, що прибудуть у суботу.
Я сказав про це Трепці, але капітан був іншої думки.
— Не біда, друже, — відповів він, — це краще. Є час підготуватися до операції.
Я знизав плечима.
— А що, власне, мені робити?
— Дивитися, слухати, розмовляти.
Немовби тут було на що дивитись чи було що слухати! Хіба, може, тих собак уночі. Розмовляти теж, правду кажучи, не було з ким.
Мацьошек, довідавшись, що ми приїхали з Англії, чомусь одразу замовк. Мацьошекова була повністю зайнята передсвятковими приготуваннями і на всі спроби зав'язати розмову відповідала недомовками. Що ж стосується доктора Протоклицької, то це була особа зовсім неприступна, до того ж вона майже не виходила з лабораторії.
Протягом усіх цих днів нічого особливого не сталося, крім двох незначних фактів, які я записав скоріше тільки для порядку.
Через кілька годин після нашого приїзду, переглядаючи книжки у вестибюлі, я почув збуджені жіночі голоси, які лунали на другому поверсі. Зацікавившись, я пішов сходами нагору. Коли я був на середині сходів, з лабораторії вискочила Мацьошекова з ганчіркою в руках і збігла вниз, щось гнівно бурмочучи під ніс. За нею вийшла схвильована доктор Протоклицька в білому незастебнутому халаті, з незапаленою цигаркою в руці.
— У вас є сірники? — досить безцеремонно спитала вона.
— До ваших послуг! — Я поспіхом поліз до кишені і подав їй вогню.
Доктор Протоклицька глибоко затягнулась і тремтячими руками почала поправляти халат.
— Маленьке непорозуміння? — зважився я несміливо запитати.
Доктор Протоклицька красномовно махнула рукою.
— Це жахлива жінка. Тепер немає чесних служниць. Скільки разів я приїжджаю сюди — завжди помічаю, що вже щось пропало. Важко ж усе держати під замком. Ми працюємо в такій тісноті — п'ять чоловік у цій мікроскопічній лабораторії.
— Але, виїжджаючи звідси, ви можете замикати…
— В тому ж і справа, що не можу. В лабораторії є піддослідні тварини, і їх треба годувати. Спеціальної посади для цього нам не дають, тому доводиться користуватися з послуг Мацьошекової. Ну от і маємо наслідки. Завжди не вистачає спирту, а перед святом — дріжджів. На минулому тижні вона зайшла так далеко, що взяла п'ять грамів миш'яку. Темна жінка. Казала, ніби хотіла винищити щурів. А я підозріваю, що вона зв'язана з браконьєрами, які труять лисиць. Після скандалу Мацьошекова, правда, повернула миш'як, але не весь — близько грама невистачало. Каже, що розсипався. Розсипався, ви розумієте. Можете собі уявити, як я рознервувалася. Цілий тиждень не могла спати. На щастя, нічого не трапилося.
— Це справді небезпечно, — зауважив я. — Ви і ваші колеги повинні краще оберігати такі препарати.
— Після цієї історії я добилася, щоб нам дали спеціальну шафку для отрут, ключі від якої є тільки у професорів, лаборантки і в мене. Та хіба це захист від злодія! Мацьошекова не відзначалася особливою чесністю ще тоді, коли працювала санітаркою в лікарні в Очках. Тоді систематично пропадав морфій.
— І професор прийняв її сюди? — здивувався я.
— Та її ж не піймали на гарячому. Це скритна жінка. А професор Касіца — добра людина. Занадто добра. Крім того, він має якісь моральні зобов'язання щодо Мацьошека. Мацьошек — довоєнний кадровий сержант. Вони разом пережили вересневі події. Кажуть, нібито під Кутном Мацьошек врятував професорові життя. Він і досі називає професора «паном майором». Але навіщо я це все розповідаю?
Доктор Протоклицька кинула недокурок у попільничку і зникла за дверима лабораторії.
Я повернувся до вестибюля. Застав тут Мацьошекову з відром та ганчірками. Вона возилася з вікном, намагаючись відчинити його, щоб помити. Я мовчки підійшов і допоміг їй.
— Не треба так нервувати, добродійко.
— Легко вам говорити, — буркнула вона у відповідь. — Людина з самісінького ранку виведена з рівноваги. Як тільки приїде ця галицька баронеса, то вже нема спокою.
— Ви говорите про доктора Протоклицьку?
— А то про кого ж? Хіба ви не знаєте? Вона ж баронеса з першого шлюбу. Ще до війни була на практиці в лікарні у Львові, зв'язалася там із старим бароном Вестергорном — він лежав у лікарні після операції. То вона, пане, так обплутала барона, що той одружився з нею. Правда, недовго після цього — барон прожив тільки рік, — але баронесою вона була. Потім вийшла заміж за доктора Протоклицького. У них була власна лікарня в Криниці аж до війни. Війна їх знищила. Протоклицький загинув у Освєнцімі, і вона опинилася на мілкому. Але така завжди випливе. Тепер оце причепилася до професора Містраля… ставить тенета на нього…
— Та що це ви кажете? — перебив я, неприємно вражений. — Ми разом їхали машиною, і я нічого не помітив… навіть навпаки.
— То ви погано дивилися! Хіба ви не знаєте, як у тих людей? Проста людина прямо скаже, що в неї на серці, та й годі. А в цих вищих колах завжди справжній театр. Це називається добре виховання. Так, так! Протоклицька думала, що обкрутить професора навколо пальця, говорили вже навіть про їх вінчання, але з того часу, як професор узяв ту малу Стор, усе поплуталося. Через те Протоклицька така зла. Чорт у неї вселився. Ходить люта, мов змія, і мстить усім. Що тут було за той миш'як, який я взяла, щоб щурів винищити, бо вже не можна дати ради з цією поганню…
— Хіба вам обов'язково треба було миш'яком? Адже є спеціальні отрути на щурів, — не міг утриматись я від зауваження.
— Немає, пане. Дають тільки по рецепту. А так — спробуйте купіть. Нема. А найкраще труїти щурів миш'яком, так усі кажуть. Тому що він не має ніякого смаку. А так чого-небудь щур не візьме. Але вона взагалі насілася на мене. Сьогодні, тільки-но приїхала, відразу ж накинулася на мене, що я взяла спирт. А ту пляшку, пане, свинка розбила.
— Свинка?
— Авжеж! Є там в лабораторії таке непосидюще чортеня, волосате, мов пудель. Під час годівлі вона від мене втекла і давай бігати по шафах, аж поки не розбила тієї пляшки з спиртом.
— Хвилиночку, — перебив я, — ви говорите про морську свинку?
— Ну а про що ж?
— Я думав, що в морської свинки немає волосся, а ви кажете, що вона волосата, мов пудель.
— Бо це такий виродок. Потвора. Зовсім не схожа на інших і зла, як чорт, одним словом, у неї такий самий характер, як і в нашої баронеси.
«Ти моя голубко, теж не дуже лагідне створіння», майнула в мене думка. Я чомусь не відчував ні симпатії, ні довір'я до пані Мацьошекової; слухати її плітки, натяки і злорадні розумування було просто гидко, тому я полегшено зітхнув, коли вона закінчила мити вікно і, брязкаючи відром, вибігла з вестибюля, похитуючи, немов качка, стегнами.
Другий випадок мав місце в п'ятницю, назавтра після нашого приїзду. Щоправда, нічого особливого не сталось, і, як уже зазначалося, я записав цей незначний випадок лише для порядку. Отож у той день професор ще вранці, поки ми вилізли з своїх ліжок, десь зник, його не було ні в їдальні, де ми снідали, ні в лабораторії, ні в кабінеті. Ми запитали про це Мацьошека, і той сказав, що професор кудись вийшов. Трепка був дуже занепокоєний. Та поки ми вирішили, що робити, професор несподівано з'явився в чудовому настрої, хоч і в досить жалюгідному стані — весь мокрий, вимазаний якоюсь червоною глиною. Трепка намагався делікатно розпитати про мету такої ранньої прогулянки, але професор ухилився від докладних пояснень, сказавши, що він гуляв і що практикує такі прогулянки вже не один рік.
— Не знаю, чи корисна для здоров'я прогулянка в такий дощ, — зауважив Трепка.
— Дурниці, я не з цукру, — засміявся професор.
— А проте я хотів би, професоре, щоб ви на цей час відмовились від прогулянок на самоті, — сказав з притиском Трепка. — Ми завжди до ваших послуг, і наше товариство аж ніяк не повинно вас утруднювати.
— Це дуже мило з вашого боку, — відповів Містраль, хоч мені здалося, що він чомусь мало захоплений цією пропозицією.
Наступного дня професор не виходив з дому. Вранці ми чули через стіну, як він покашлював і голосно сякався. Під час сніданку Містраль сказав, що почуває себе не дуже добре — простудився трохи і тепер боїться, щоб не загострився ревматизм, на який він хворіє ще з війни. Час до обіду професор провів у лабораторії, а в другій половині дня щось писав у кабінеті. У мене склалося враження, ніби він чомусь уникає нас.