Побачивши нас, Йонаш був страшенно вражений. Він здавлено скрикнув, мимоволі подався назад, рукопис випав у нього з рук.
— Ото дивна зустріч, докторе Йонаш, — зітхнув Трепка, не рухаючись з місця. — Чого ж ви не вітаєтесь? А-а… ви остовпіли. Як це називається в медицині? Rigor mortis? А все-таки ви мене здивували. Від вас я цього не сподівався, думав, що наш фініш буде більше стильний, а тимчасом ви не витримали до кінця. Жаль. Finis соronat opus<sup>[5]</sup>.
Йонаш стояв нерухомо, немов загіпнотизований. Я дивився в його перекривлене обличчя, яке маячило в півтемряві, і спочатку ніяк не міг примиритися з думкою, що так виглядає вбивця. Тільки згодом голова почала прояснюватись. Йонаш убивця? Що ж! Хіба докази з самого початку не вказували на нього? Це ж він дав Містралю порошок, йому Містраль довірив ключ від шафи з отрутами, і хто ж краще за нього міг знати про роботу професора? Він же був асистентом Містраля. Я пригадав усю брехню Йонаша, всі ухиляння. То чому ж це мене здивувало? Чому я не хотів погодитися з цим, чому всередині у мене все бунтувало проти такої розв'язки? Я гарячково шукав відповіді і, здалося, знайшов.
Все це було на вигляд занадто просте, щоб скидалося на правду. Я шукав надто далеко! У житті все простіше. Не тепер, а тоді я мав рацію. Тоді, коли говорив Журці про психологію навиворіт, Йонаш застосував цей прийом.
Я відчував себе приниженим, — і мене охопила злість на цього лавандового пана. Я не міг подарувати йому те, що він так легко обманув нас і до останньої хвилини водив за ніс. Може, це пояснить і хоч трохи виправдає мій грубий вчинок, якого я тоді допустився. Не володіючи собою, я зірвався з місця, скочив до Йонаша, вхопив його за груди, струсонув, мов деревину, і крикнув:
— Руки вгору, злочинцю!
В очах Йонаша замиготів жах. Асистент мимоволі підніс руки, а потім зненацька випростався, мов струна, й безсило опустився на підлогу.
Ще не добравши як слід, що сталося, я з жахом помітив, що тримаю в повітрі порожній піджак.
Трепка спокійно засвітив світло, підняв штори і відчинив вікно. Потім з досадою глянув на лежачого.
— Що ти наробив, Павелеку?
Не знаю, не стримався, капітане.
Так не можна. Ти перелякав людину. Перелякав безпідставним звинуваченням.
Я сторопів.
— Як так?! — викрикнув. — То, по-вашому, не Йонаш убив?
— Звичайно, ні… — Трепка нахилився над асистентом, намагаючись привести його до притомності.
— Але ж ваші слова…
— То, друже, був тактичний хід. Будь ласкавий, допоможи мені перенести його.
Я вхопив асистента за плечі, і разом з Трепкою ми поклали його на ліжко.
— Але ж Йонаш… — спробував я заперечити, але Трепка гостро перебив:
— Про Йонаша поговоримо потім. А тепер найважливіше — це рукопис.
І дійсно, в цій справі люди вже відійшли на другий план. Найважливішим був твір. Тремтячою рукою я підняв з підлоги рукопис у пластмасовій обкладинці, на якій була одна буква — епсилон.
Я не маю нахилів до фантазування, але в цю мить моя уява добре-таки розійшлася. В моїх руках епохальний твір! Верстовий стовп на шляху прогресу! Врятування людства! Ключ до біологічного опанування наслідків радіоактивності! І це в моїх руках!.. Моє прізвище з цього часу буде невід'ємне від винаходу Містраля. Мене охопила урочиста, благородна радість — адже я добре послужив людству. Я зрозумів, чому так багато людей палають бажанням врятувати народи навіть помимо їх волі. Це робить людину надзвичайно щасливою! Десь далеко за вікном грало радіо. Виконували Дев'яту симфонію Бетховена. А може, мені тільки так здалося? У всякому разі музика мала бути.
— Що з тобою, друже? — занепокоївся Трепка.
— Радість, капітане. Світова радість!
— Дай же мені той рукопис!
Трепка взяв у мене з рук твір і почав зосереджено переглядати його.
Опам'ятавшись, я оглянувся. Як би вшанувати цю історичну хвилину? Погляд упав на аптечку, з якої підкріплювався Йонаш. Тремтячою рукою я наповнив чарки.
— Капітане, випиймо за перемогу.
Раптом почулося якесь ідіотське хихикання. Здригнувшись, я оглянувся. На ліжку сидів навпочіпки згорблений Йонаш і нервово хихикав. Я перевів погляд на Трепку і, вражений, онімів. Мій начальник виконував гімнастичні вправи — ритмічно присідав. Мені здавалося, що всі збожеволіли.
— Капітане, що, в дідька, ви робите?!
— Спокійно, друже, — засопів Трепка. — Тільки спокій та інтенсивні фізичні вправи можуть нас врятувати.
— Врятувати? Не розумію! Капітане, що сталося?
— Читай рукопис, хлопче, і ти все зрозумієш.
Я схопив твір «Епсилон», і мені одразу все стало ясно. На першій же сторінці я прочитав слово «авітамінози».
Ніде анічогісінько про лейкемію і радіоактивність.
— Що це означає? — промимрив я, заспокоївшись.
— Це означає, що ми стали жертвою помилки.
— Але ж на обкладинці є епсилон!
— І це найжахливіше.
— Ошукали нас! — вигукнув я.
На жаль, ще гірше, — безпорадно буркнув Трепка.
Гірше?
— Вони самих себе ошукали.
— Праці про білокрів'я взагалі не було? — висловив я припущення.
Трепка сумно похитав головою.
— Була, але доля жорстоко пожартувала з нами.
Я відчував, що мене обливає холодним потом.
— Ви ж не хочете сказати… це ж, мабуть, не означає, що рукопис «Епсилон»…
— На жаль, це означає, що рукопис «Епсилон» був у іншій обкладинці.
— Обкладинки були замінені? — простогнав я.
— Так. Рукопис «Епсилон» був у обкладинках «Дзета», і його… Його, друже, спалили.
Я опустився в крісло. Кілька хвилин підлога гойдалася передо мною. Коли я підвівся, в кімнаті не було вже нікого.
У ванній хлюпотіла вода — Трепка приймав душ. Я відчував, як у мене наростає гостра неприязнь до капітана. Він не зумів бути навіть трагічним! Але де ж Йонаш? Я схопився і через відчинені двері влетів у вестибюль. У півтемряві маячила знайома постать. З пляшкою в руках асистент хитався, бурмочучи щось під ніс. Він був зовсім п'яний. У першу мить мені хотілося вдарити його, та як тільки я подумав, що все це вже ні до чого — руки опустилися. Ганебний кінець! Який ганебний кінець! Не буде великої епопеї! Не буде навіть матеріалу для драми! Буде лише гротескна кримінальна повість.
І я з своїм передчасним захопленням та мріями сам собі здавався тепер уже тільки смішним. Нещасний поручик міліції, який заплутався між своїм здичавілим начальником і п'яним ескулапом! Смішний і страшенно незграбний! Доля ще раз насміялася надо мною. Мені завжди не щаститиме. До самої смерті.
І замість того, щоб дати п'яному ляпаса, я вирвав у нього з рук пляшку і наповнив чарку.
Була дев'ята година ранку, коли я злякано схопився. Виявилося, що я одягнутий лежав на дивані у вестибюлі. В роті було гірко, хотілося пити. Дуже боліла голова. Я пам'ятав усе, що сталося вчораїй страшенно сердився. Розумів, що поводився по-дурному, зовсім розклеївся. До того ж я встановив, що свою поведінку я переживаю болючіше, ніж втрату рукопису, і цей висновок; остаточно пригнічував.
Я пішов на кухню, напився води, потім заглянув до кімнати професора. Трепка без сорочки, свіженький, рожевий, як завжди, сидів за столом, а капрал Кайтус у кухонному фартусі подавав йому на підносі рідко зварені яйця і чай.
— А, ось і ти, нарешті, — сказав капітан, побачивши мене. — Твій психічний стан, Павелеку, турбує мене. Правда, ти був свідком сумних сцен, але ж треба вміти й програвати, хлопче. Наша робота — це гра. Трапляється, нашу карту б'ють. Але ж маємо ще втіху: нам лишилося закінчити гру. Треба піймати вбивцю.
— Тобто кого? — я похмуро глянув на нього.
Трепка поперхнувся яйцем.
— На жаль, хлопче, поки що не можу задовольнити твоєї цікавості. Доведеться тобі запастись терпінням.
Я прикусив губу.
— Ви певні, що це не Йонаш?
— Я вже сказав тобі: Йонаш не вбивця, хоч, мабуть, теж не кришталева особа.
— На чому базується ваше твердження?
— На тому, що я знаю прізвище вбивці. Але це ще не виключає участі Йонаша у вбивстві Містраля. Якби ти подумав, хлопче, то сам дійшов би до такого висновку. Адже вчора ти випробував Йонаша. Це слабка людина, психічно нестійка, боягузлива і нервова. Тимчасом спосіб, який застосував убивця, свідчить, що злочинець — людина холоднокровна, відважна і з залізними нервами. Звертаю твою увагу і ще на один, не менш важливий аргумент, Йонаш не знав про трагічну помилку. Навіть не знав, як слід, де шукати рукопис.
— То яка ж у всьому цьому роль Йонаша?
— Просто він хотів скористатися з нагоди. Всупереч своїм брехливим твердженням, Йонаш добре знав про рукопис «Епсилон». Чому асистент приховав перед нами цей важливий факт? Бо хотів заробити на смерті професора Містраля. А може, пощастить? Може, ні вбивця, ні ми не догадаємося, що професор таємно, ховаючись від усього світу, зробив цінний науковий винахід? Є сорт людей, які думають практично і не вважають, що обкрадати покійників — нечесно, — адже ніхто на цьому нічого не втратить, нікому з того не буде кривди, а вони скористаються з нагоди. І Йонаш хотів скористатись. Якби все скінчилося щасливо, ми через рік чи два довідалися б про геніальне відкриття доктора Йонаша в галузі боротьби з білокрів'ям. Але йому не пощастило, Йонаш зазнав подвійної поразки. Він потрапив у нашу пастку, а до того ж виявилося, що в обкладинці, позначеній буквою епсилон, очікуваного рукопису немає, його щастя, що натрапив на нас. Якби Йонаша застукав тут наш хоробрий Журка, то хлопцеві нелегко було б виплутатися з обвинувачення у вбивстві. Думаю, що цей випадок по-справжньому відучить його від злочинів «при нагоді». Власна зухвалість добряче налякала хлопця, тепер він як вогню боїться компрометації. Крім того, Йонаш уже зовсім протверезився і думає про те, як відповісти на мої запитання, тобто готується до генеральної сповіді.
Я приглядався до Трепки, охоплений неприємним подивом. Скільки вже разів капітан вражав мене своєю витримкою, але в даній ситуації його холоднокровність здавалася мені просто цинічною.
— Ви, здається, не дуже засмучені втратою рукопису, капітане, — з гіркотою зауважив я.
Трепка флегматично витирав рот.
— Розумію твій жаль, друже, але що ж, по-твоєму, мені робити? Адже розпач тільки збільшить нещастя. Повір мені, друже, — та мить, коли я зрозумів трагічну помилку вбивці, була найчорнішою хвилиною мого життя. Але я. вже старий, у мене був час навчитися чинити опір зрадливій долі. Програючи, я тільки запитую сам себе, чи з моєї це вини? Якщо відповідь звучить: «Ні», то намагаюся бути спокійним.
— А… значить, у вас чисте сумління, — сказав я з іронією.
— А ти думаєш, якби у мене було нечисте сумління, то я о дев'ятій годині їв би тут рідко зварені яйця? Ні, друже, запобігти нещастю ми не могли. Вже тоді, коли ми дізналися про рукопис «Епсилон», було пізно.
— Невже не можна було дізнатися раніше?
— Чудес не буває, — буркнув Трепка. — Коли б я був ясновидцем, то не працював би за собачі гроші в міліції, а почав би ворожити… Якби ж то професор повірив нам… а я ж просив його про це, Павелеку… Але він приховав від мене справжню причину замаху, хоч, безумовно, догадувався про неї. Це була фатальна обставина і для нього, і для всіх нас. Це трагедія недовір'я, хлопче.
— Капітане, — сказав я, — ви справді не маєте вже надії?.. А може, той рукопис…
— Ні! — перебив мене Трепка. — Обманювати себе з приводу цього — божевілля. Механізм цієї історії дуже простий.
Трепка схилився над письмовим столом і з хвилину щось креслив на папері.
— Глянь на цю табличку. Професор Містраль працює одночасно над трьома творами, позначаючи їх порядковими буквами грецького алфавіту. Ось вони:
праця про авітамінози — «Дельта»;
праця про білокрів'я — «Епсилон»;
праця про агранулоцитоз — «Дзета».
Праці «Дельта» і «Дзета», тобто праці про авітаміноз і агранулоцитоз, не мали для нього великої цінності. Зате праця «Епсилон» була сенсаційним твором неоціненного наукового значення. Містраль мав намір оголосити її на Всесвітньому конгресі гематологів у Токіо. Як ми знаємо, професор не дуже довіряв своєму оточенню, для чого, зрештою, у нього були певні підстави. Він боявся, що хтось може вирвати з його рук твір, який був для нього питанням усього життя. Тому й працював таємно, не допускаючи до цієї справи навіть найближчих своїх співробітників. Останні події ще підсилили його підозри. Щоб бути спокійнішим за безпеку рукопису, професор, виїжджаючи до «Пристані Ескулапа», замінив обкладинку. Глянь, будь ласка, як розміщено твори тепер, — Трепка показав мені таблицю:
праця про авітамінози — в обкладинці з позначенням «Епсилон»;
праця про білокрів'я — в обкладинці «Дзета»;
праця про агранулоцитоз — в обкладинці «Дельта».
— Чекайте, — сказав я, — а на якій підставі ви твердите, що розміщення було саме таке?
— Ти забув про зізнання Мацьошека. Мацьошек сказав, що на обкладинці, яку він знайшов у теплиці, був знак «Дзета». Отже, в ній мала бути праця про агранулоцитоз. Тимчасом, як нам відомо, рукопис роботи про агранулоцитоз був підкинутий Йонашу, і асистент заховав його в шпаківні. А оскільки у знайденій сьогодні третій обкладинці — «Епсилон» — був рукопис про авітамінози, то виходить, що знищений рукопис, який містився в обкладинці «Дзета», був твором про білокрів'я. Зрозуміло?
— Так… — видавив я приголомшений. — Але навіщо вбивця забрав усі три рукописи? Адже його цікавила тільки праця «Епсилон».
— То був злочин, розроблений, так би мовити, науково, — пояснив Трепка, — злочин, де все було передбачене чи, скоріше, мало бути передбачене. Убивцю справді цікавила тільки праця «Епсилон», але два рукописи, які лишилися, теж мали виконати певну функцію. По-перше, крадучи їх, злочинець хотів створити фальшивий мотив злочину. По-друге, підкидаючи їх Йонашу і Мацьошекам, він хотів спрямувати підозру на них.
Якусь мить я мовчав, намагаючись розібратися в своїх думках.
— Одно мені ще здається дивним, — сказав я нарешті. — У професора вкрадено всі три рукописи…
— Правильно.
— У вбивці, напевно, була можливість ознайомитися з їх змістом. А підкинули працю «Епсилон», яка саме й цікавила вбивцю. Чим же пояснити цю катастрофічну помилку?
— На жаль, друже, — зітхнув Трепка, — все відбулося так, що вбивці ніколи було вивчати рукописи. У цьому слабке місце всього задуму злочинця. Вбивця надто довірився обкладинкам. Коли він довідався про помилку, було вже запізно.
— А як, у дідька, той третій рукопис з'явився в «Ізоляторі»?
Трепка кашлянув.
— Ти, друже, занадто багато хочеш знати. Якби я взявся тобі все пояснювати, то мусив би назвати прізвище вбивці, а цього, ти сам знаєш, я не можу зробити.
— Чому? — спитав я ображений.
— Навчись думати сам!
— Тільки тому? Я відчуваю, що тут у вас є якась спеціальна мета.
— Можливо, — обрізав Трепка.
Finis coronat opus(лат.) — кінець — ділу вінець.