Другого дня нас розбудили кроки і тупіт у коридорі. Заспаний Журка виглянув за двері. Я потягнувся за ним. Ми побачили доктора Протоклицьку в шлафроці.
— Ви чули щось подібне, панове? Дев'ять собачих трупів за муром!
Із саду повернувся Заплон у розхристаному домашньому халаті.
— Не дев'ять, а дванадцять, — поправив він і зник на сходах.
Ми квапливо одяглись і пішли подивитися трупи собак на місці. Журка не міг приховати занепокоєння, немовби відчував, що цей випадок ускладнить йому слідство. За муром ми застали Трепку. Капітан оглядав собак.
— Їх, безумовно, отруїли, — сказав він. — Думаю, що треба віддати їх на дослідження.
— Ну, звичайно, капітане, — погодився Журка і одразу ж побіг у прохідну будку допитати Мацьошека.
— Пане Мацьошек, — промовив він суворо, — що ви можете нам сказати?
Мацьошек, як і завжди, коли розмовляв з Журкою, злякався.
— Слово честі, пане поручику, я нічого не знаю. Порпалися псяюхи в падлі. Мабуть, чимось отруїлися.
— Усі зразу? — вигукнув Журка.
Мацьошек безпорадно розвів руками.
— Здається, пані Протоклицька згадувала щось про витруєння собак, — зауважив я.
— Пане Мацьошек, — голос Журки став схожий на сичання вужа, — хто вам наказав отруїти собак?
— Їй-богу, ніхто, пане поручику.
Журка за звичаєм заклав руку за пояс і нервово перебирав пальцями. Очі його звузилися, трикутне обличчя нагадувало своїм виразом лиса.
— Куди ви, Мацьошек, — звернувся він гостро, — вивозите сміття з того ящика, що біля брами?
— За мур, — злякано відповів Мацьошек, — засипаємо сміттям окопи, які залишилися після німців.
— За північний мур?
— Так, пане поручику.
— Собаки подохли від отрути, яка була в ящику для сміття, — зробив висновок Журка. — Сідайте-но, Мацьошек.
Мацьошек сів і витріщив очі.
— Поговоримо тепер відверто, пане Мацьошек, — Журка присунувся до нього. — Коли ви востаннє вичищали ящик?
— Вчора, пане поручику… Тобто у вівторок.
— Чудово. Сміття з вілли виносять до ящика?
— Так, пане поручику. Але виношу не я, це роблять помічниці. Кожного ранку, прибираючи, вони виносять сміття в ящик. Тільки тепер уже не виносять, бо ви ж не впускаєте тих дівчат.
— А ви нічого не забули, Мацьошек? — втрутився Трепка. — Наскільки я пригадую, пані Протоклицька нарікала в суботу на дівчат, що не прибрали на кухні.
— Не розумію, — блимнув Мацьошек очима, — що ви маєте на увазі, пане капітане?
— Відро з кухні. Ви забули, Мацьошек, що дружина казала вам у суботу ввечері винести відро з кухні.
— Це правда, — зніяковів Мацьошек, — зовсім забув.
— Відро! — вигукнув Журка. — Ви, значить, виносили ввечері з кухні відро?
— Виносив, пане поручику.
— О котрій годині.
— О, вже після одинадцятої.
Це була мить, коли хвилювання нашого друга Журки досягло краю, його обличчя набрало на хвилину землистого кольору. Але незабаром він оволодів собою.
— Ну, це, кінець кінцем, не так уже й важливо, — зітхнув Журка полегшено, ніби заспокоєний якоюсь думкою.
— Як це не важливо? — обізвався я. — Це ж змінює характер слідства. І наша стара гіпотеза ще зовсім не відкинута: отрута могла бути в горілці. Тепер у нас є відповідь на запитання, куди вбивця вилив решту отруєної вишнівки. Звичайно, у відро. Мабуть, розраховував вилити отруту в раковину на кухні, але йому не пощастило. На кухні раковина була забита, і вбивця мусив вилити у відро.
— Ні, Павле, — посміхнувся Журка. — Я спочатку теж так думав, але це нісенітниця. Ми ж забули, що в склянці після вишнівки була вода. Коли б ціаністий калій був у горілці, професор не мав би часу наповнити склянку водою. Адже при такій дозі смерть настала б негайно. Це, здається, не викликало у вас ніяких застережень.
— Звичайно, — кивнув головою Трепка, — професор не міг би наповнити склянку водою. У вас залізна логіка, друже, і їй нічого не можна закинути.
— Хвилиночку, — сказав я спантеличено, — а як же ти поясниш те, що отрута опинилася саме в відрі?
— Дуже просто, — сказав Журка. — Вбивця, як ми пам'ятаємо, взяв із скляної баночки чотири грами ціаністого калію. Один грам він домішав у порошок. Більше домішати він не міг, бо це підозріло збільшило б об'єм порошку.
— Навіщо ж тоді він узяв аж чотири грами? — намагався я захищатися.
Журка схвильовано глянув на мене.
— Може, не було часу точно відміряти, може, взяв приблизно, може, хотів ще когось послати на той світ — пояснень багато. Але важливо те, що в момент смерті професора у вбивці ще був ціаністий калій. Довідавшись, що тут міліція, він хотів якнайшвидше позбутися його. Єдине місце, де отрута не викликала б підозріння, це лабораторія. Але потрапити в лабораторію було неможливо, тому він і вкинув отруту в відро.
— А що ж тоді сталося з горілкою у графині?
— Її випив… Мацьошек. У тебе є ще сумніви? — посміхнувся Журка. — Можна зараз перевірити.
Ми повернулись у прохідну будку.
— Пане Мацьошек, — сказав суворо Журка, — ви тільки-но сказали, що в суботу після одинадцятої години виносили сміття з кухні. Це все, що ви тоді робили в кухні?
— Не розумію… — відповів Мацьошек, уникаючи наших поглядів.
— Ви не щирі з нами, Мацьошек, — процідив поручик. — Збрехали нам ще при першому допиті, а тепер брешете й далі. Хіба це розумно з вашого боку, пане Мацьошек?
— Про що ви говорите? — пробубонів садівник.
— Про те, що на графині є сліди ваших пальців, — рискнув Журка. — Ви хильнули тоді, га?
Закусивши губи, Мацьошек мовчав.
— Не бійтеся ж. Дружина не дізнається про це. Даю вам слово! — Журка підморгнув. — Ну то як, Мацьошек, хильнули трохи?
— Якщо казати правду, то ковтнув… — видавив садівник. — Ви ж, пане поручику, розумієте…
— Розумію, — перебив Журка. — Скільки там було?
— Дрібниці… Не було й півграфина.
— У вас чудовий апетит! — засміявся Журка.
Мацьошек вишкірив зуби.
— Можете йти, — сказав Журка і звернувся до нас. — Ну як? Тепер, мабуть, ясно? Горілка в графині не могла бути отруєною. Не шукай, Павелеку, дірки в цілому. Моя теорія перемагає по всіх пунктах. Убив Касіца! Тільки він міг винести рукописи. Тільки він мав можливість домішати чогось у порошок. Тільки у нього була ця можливість, а насамперед у нього був мотив. Такий мотив, панове! — Журка підніс руку — Повторюю: дайте мені один бодай маленький відбиток пальця, і я з'їм Касіцу з кістками!
Я глянув на Трепку — що він про все це думає. Проте обличчя капітана було непроникне.
Виявилося, що з тим «маленьким відбитком пальця» Журка мав деякі труднощі. За кілька хвилин я застав поручика біля телефонного апарата, — рознервований, він саме кинув трубку.
— Ні, це просто неможливо! — вигукнув Журка, побачивши мене. — Дактилоскопічні результати все ще не готові. Завжди так буває, коли не сидиш у них на шиї. Ні, так діла не буде. Їду до Варшави.
Того дня я ще раз міг дивуватись енергії поручика Журки. Він повернувся буквально через дві години. Побачивши машину, яка мчала алеєю, я попрямував до будинку. На моє здивування, Іполита не було дома. Я вийшов знову надвір і тільки тоді помітив Журку. Він сидів біля відчиненого вікна в лабораторії, притискаючи до голови рушник. Побачивши мене, швидко сховав його і відійшов од вікна. Я поспішив нагору. Двері лабораторії були замкнені.
— Іполите, що, в дідька, ти там робиш?
Журка впустив мене всередину і замкнув двері на ключ. Обличчя його аж позеленіло.
— Що з тобою?
— Макітра, Павле, в мене лопається від усього цього. Трепка мав рацію, — я занадто підірвав своє здоров'я. Ти не знаєш, де в цих ескулапів порошки від головного болю?
— Сумніваюся, щоб ти щось тут знайшов… — здивовано глянув я на нього. — Останнім часом у цьому домі в багатьох боліла голова, — навряд чи тобі щось лишилося. Якщо хочеш, попрошу Галінку, то вона щось приготує.
— Ні, облиш, — стримав мене Журка, — це може викликати погане враження. У того, хто провадить слідство, не повинна боліти голова. Так мені здається. Я почав дещо розуміти.
— Іполите, ти не кажеш мені про найважливіше. Що з відбитками?
Немов у відповідь мені, почувся несамовитий писк. То Кайтек виліз із соломи і, побачивши Журку, мов скажений, почав метатися в клітці.
— Чого ця тварюка від мене хоче? — спитав Журка.
— Мабуть, він голодний, і твоя присутність дратує його.
Журка оглянувся. У коробці під кліткою він помітив моркву. Просунув її через грати Кайтекові. Кайтек перестав пищати і недовірливо наблизився. Журка спокусливо помахав морквою. Тварина стала на задні лапи і клацнула різцями.
Поручик засичав од болю і почав оглядати палець.
— Вкусив тебе?
— До крові… — Журка замахнувся морквою й, помітивши, що тварина зовсім не боїться і спокійно поглядає на нього своїми свинячими очицями, вдарив її по носу.
Кайтек пронизливо квакнув, потім рвучко обернувся і почав шкрябати задніми лапами, сиплючи на нас полову, солому, різні нечистоти.
Затуливши очі, ми кинулися до дверей.
— Що тут діється? — на порозі з'явилася доктор Протоклицька.
— Маленьке дружнє непорозуміння, — пояснив я. — Поручик годував Кайтуся.
— Ви знову нишпорите по лабораторії, — докірливо сказала доктор Протоклицька до Журки. — Що у вас з рукою?
— Та… та це Кайтек… — видавив червоний від сорому Журка.
— Треба перев'язати, — Протоклицька відчинила аптечку. — А надалі пам'ятайте і не дратуйте тварини.
— Огидна потвора! Звідки ви взяли цього гризуна? — запитав Журка, кривлячись від болю. Протоклицька не шкодувала йоду.
— Тут допит?
В прочинених дверях блиснули випуклі скельця окулярів Йонаша.
— Мутант укусив поручика, — пояснила лікарка.
— Ви мусите пробачити Кайтека, — глузливо мовив Йонаш, — мутація дуже шкідливо вплинула на його характер.
— Зате дуже корисно на організм, — почувся позад нас веселий голос доктора Заплона.
— Чи не замало ще нас у цій комірчині? — роздратовано сказав раптом Йонаш. — Тільки вас тут і невистачало.
— Ви, колего, виганяєте мене? А я так люблю товариство! З дитинства я горнувся до людей.
— Ви щось почали говорити про організм, — зацікавився Журка.
— Мутант має одну цікаву властивість: він витримує в тридцять шість разів більші дози випромінювання, ніж звичайна свинка.
— Що це за відкриття, колего? Звідкіля це ви взяли? — здивувався Йонаш.
— Так вважає професор Танімото.
— Це японець? — запитав Йонаш.
— Японець з Нагасакі. Саме від нього професор Касіца дістав Кайтека.
— А ви не перевіряли цієї властивості? — запитав Журка.
— Та це ж нісенітниця! — нервував Йонаш. — Японець брехав. Цієї властивості не можна перевірити, не наражаючи тварини на смерть.
— Справді, ми не перевіряли. Єдиний дослід, який професор Касіца провадив з мутантом, це спроба викликати у нього інстинкт розмноження. На жаль, Кайтек зовсім не розуміє, про що йдеться, — посміхнувся Заплон. — Мабуть, він — стопроцентний євнух.
— Що це тобі дасть? — запитав я Журку, коли ми вийшли в сад. — Невже ти думаєш, що мутант має якесь відношення до справи?
— Невідомо, — сказав, скривившись, Журка. — Невідомо, хто і яке відношення може мати до вбивства. Відбитки пальців…
— А що, власне, з відбитками? — підхопив я. Журка тихенько вилаявся і подав мені конверт. Мене охопили погані передчуття.
— Знайшли відбитки пальців Галінки? — спитав я занепокоєно.
Журка махнув рукою.
— Нема ніяких відбитків пальців Галінки.
— А на скляній баночці з отрутою?
— В тому ж то й заковика, брате, — застогнав Журка. — Уяви собі: на скляній баночці з отрутою — відбитки пальців Протоклицької.
Я на мить остовпів.
— Здається, вона рішуче твердила, що не брала баночки в руки, — промовив я.
— Ото ж бо й є!
Я переглянув протокол.
У кімнаті Містраля на крані вмивальника — відбиток пальця Містраля. На столику — ніяких відбитків. На вікні — сліди пальців Журки.
На меблях відбилися пальці Містраля і Мацьошекової.
На склянці з-під горілки — пальці Містраля і Мацьошекової.
На склі письмового стола — відбитки пальців Містраля.
У кухні на графині — тільки пальці Мацьошекової і Мацьошека.
В лабораторії на скляній баночці з ціаністим калієм — пальці Протоклицької. Зате ніде не було відбитків пальців Касіци.
Я глянув на Журку: тепер мені було зрозуміло, чому у нього болить голова.
Трепка з інтересом переглянув результати дактилоскопічних досліджень.
— Дуже шкода, друже, — звернувся він до Журки, — але виходить, що лихий старигань Касіца, мабуть, надівав рукавички.
Журка не відповів.
— А крім того, це дуже цікаві результати, — закашляв Трепка. — Дуже цікаві і повчальні.
— Це все, що ви можете сказати? — скривився Журка.
Трепка похитав головою.
— Ні. Я ще радив би вам вивчати грецький алфавіт. Дуже раджу. Вивчайте, друже, грецький алфавіт.
Журка спідлоба глянув на Трепку і, ображений, відійшов.
Трепка подивився вслід йому і зітхнув.
— Наш друг Журка, на жаль, тільки вовк. А на вовків є вовчі ями. Здається, хоробрий Журка впав у таку яму і, боюся, що вже не вилізе з неї.
— Чи не час вам узяти кермо в свої руки? — запитав я.
— Ні. Наш друг Журка надто честолюбний, і я не хотів би його образити.
— Але ж успіх слідства… — зауважив я.
Трепка перебив мене:
— Слідство розвивається нормально, будь спокійний, хлопче.