Я готовий визнати, що Журка — ясновидець. Справді, незабаром сталися дивні випадки.
Я саме був у кімнаті і думав, чи сказати Галінці про результати розтину, коли Мацьошекова, постукавши в двері, повідомила, що обід уже на столі. Я швиденько збіг по сходах. У вестибюлі ще майже нікого не було. В одному кутку дрімав у кріслі Трепка, у другому, біля полиць з книжками, перегортав річні підшивки медичних видань Журка. Ескулапи тільки-но починали сходитись.
Я помітив, що доктор Протоклицька і Йонаш, усміхаючись, показують одне одному на Трепку.
— Комічний цей міліціонер, — стиха промовила Протоклицька.
— Усе це схоже на гротеск, — пробурмотів Йонаш. — Я б ніколи не думав, що обідатиму за святковим столом разом з міліцією.
— Із злочинцем, — додав з в'їдливою посмішкою Заплон, підходячи до них.
Нарешті прийшла Галінка. Вона старанно уникала мого погляду, вдаючи, ніби дуже зайнята, допомагала Мацьошековій розливати в тарілки суп. Але я звернув увагу, що Галінка раз у раз неспокійно зиркає на Журку, який переглядав газети і журнали.
— Киньте вже ті непотрібні папери, — посміхнулася доктор Протоклицька. — Обід стигне.
Журка випростався. Обличчя його було заклопотане.
— Тут не вистачає одного номера «Лікарських вістей».
Протоклицька високо підвела брови.
— Цього не може бути, — заперечила вона. — Були всі.
— Ви здивовані? — Журка уважно приглядався до неї.
— Здивована, признаюсь. У п'ятницю я наводила порядок на полицях, і там нічого не бракувало.
— Може, хтось із вас узяв його? — спитав Журка, грізно вдивляючись в обличчя присутніх. — Це лютневий номер.
Ніхто не одізвався.
— Ну що ж, знайдемо його у Варшаві, — промовив Журка і, похмурий, сів до столу.
— Хіба це так важливо? — занепокоєно спитав Йонаш. — Навіщо вам потрібен цей номер?
— А ви як думаєте? — несподівано запитав Журка.
Йонаш збентежено замовк.
Цей маленький інцидент зіпсував і так уже прикру атмосферу обіду. Ніхто не хотів навіть заради ввічливості починати розмову, всі почували себе зв'язаними. Я пильно стежив за Галінкою. Мені здалося, що вона дуже схвильована. Розсипала сіль, а коли почали їсти другу страву, вона випустила виделку на підлогу.
— Гості їдуть, — пожартував Заплон. Але ніхто навіть не посміхнувся.
Після обіду Мацьошекова подала каву, і всі розійшлися по вестибюлю. Йонаш і Протоклицька розмовляли, сидячи у кріслах біля вікна. Заплон читав газету. Галінка принишкла в кутку біля столика.
Я підійшов до неї з цукром. Дівчина злякано глянула на мене.
— Ви п'єте гірку каву?
— Я навіть не помітила.
— Що з вами, Галінко?
— Нічого.
— Ви щось приховуєте.
— Ні, це вам здається… — вона з жахом глянула на мене: — Чого ви так на мене дивитесь?
— Я хочу, щоб ви пам'ятали про нашу умову.
Галінка кинула неспокійний погляд в сторону Йонаша і Протоклицької.
— Не тут, на нас дивляться! Нічого не кажіть. Відійдіть. Я боюсь…
— Не розумію вас, Галінко… — я здивовано глянув на неї.
— Через півгодини чекайте мене біля гаража, — прошепотіла вона. — Я щось вам скажу. А тепер відійдіть. Благаю вас.
Я вийшов у сад. Дощ уже перестав. Небо прояснялось, а поривистий вітер провіщав зміну погоди. Деякий час я гуляв, блукаючи пустими алеями, і намагався догадатися, що хотіла сказати мені Галінка. Зміна в її поведінці була настільки разюча, що я чекав сенсаційної звістки.
Нарешті в призначений час я пішов до гаража. Одразу ж прибігла й Галінка. Вона була без плаща і неспокійно оглядалася.
— Нас ніхто не бачив? — запитала, важко дихаючи.
— Думаю, що ні, — намагався я заспокоїти її, — усі в будинку. А кого ви так боїтесь, Галінко?
— Боюсь його. Якби він дізнався, що я… — в очах дівчини був страх, — ви думаєте, що він зупинився б перед другим вбивством.
Я мимоволі затремтів.
— Перед другим вбивством? Про кого ви думаєте, Галінко? Ви когось підозріваєте?
— Ні, — зніяковіла дівчина. — Я хотіла тільки сказати вам, що лютневий номер «Лікарських вістей», ну, той, якого шукав пан Журка… Його забрав професор Касіца.
— Ви бачили?
— Я бачила, як у суботу, одразу ж після приїзду, він копався в тих підшивках.
— А ви знаєте, що було в лютневому номері?
— Знаю. Там була стаття про агранулоцитоз. Я й назву пам'ятаю: «Нові дослідження про агранулоцитоз. Етнологія і патогенез».
— Агранулоцитоз? Що це таке?
— Це така хвороба крові. Я знаю, що професор Містраль працював над цим питанням. Він мав навіть опублікувати наукову статтю на цю тему. І це навело мене на думку… — Галінка, вагаючись, глянула на мене, — але, може, це смішно…
— Розповідайте далі, — заохотив я її.
— Це навело мене на думку, що вбивці, можливо, потрібна була та праця.
Я зацікавлено слухав.
— То була зовсім нова, ще невідома праця?
— Так. Ми знали тільки те, що професор має незабаром опублікувати її.
— Хто знав?
Ну, я… І доктор Йонаш.
А крім вас?
— Не знаю, — Галінка злякано глянула на мене.
— А ви не вважаєте, що хтось іще міг знати?
— Напевне, міг…
— Як виглядає рукопис цієї праці?
Він був у жовтій обкладинці з пластмаси.
Передрукований на машинці?
— Ні, писаний від руки. Професор писав на окремих невеличких аркушиках, наче з шкільного зошита, і зберігав їх у жовтих пластмасових обкладинках, таких, як ото продаються для книжок.
— Коли ви востаннє бачили у професора цю його роботу?
— В середу.
— Значить, це ще в Варшаві?
— Так, у Варшаві.
— А тут?
— Тут я вже її не бачила.
— Дякую вам, Галінко, — промовив я тепло і потиснув їй руку. Відчував, що вона тремтить.
— Ох, пане Павле!.. — в очах дівчини заблищали сльози.
Галінка вирвала руку і втекла.
Журка прийняв звістку з цікавістю, але спокійно.
— Я сподівався чогось подібного, — пробурмотів він. — Ще вчора я наказав обшукати «Ізолятор».
— Ну й що?
— Ніяких рукописів не знайдено. Ми не знайшли їх і тут, отже…
— Отже?
— Хто знає, чи не натрапили ми на мотив злочину.
— І я так думаю.
Журка, посміхаючись, закурив цигарку.
— Значить, це Галінка тобі розповіла?
— Галінка.
— Ти радий?
Я закусив губи.
— Везе ж тобі, спритнику, — мовив Журка. — Я б ніколи тебе в цьому не запідозрив!
— Про що ти? — зніяковів я.
— Ну, не прикидайся, ти повинен був чимось закрутити голову цій дівчинці, тільки чим? З твоєю фізіономією? Хай йому чорт, загадкові ці жінки! Сподіваюся, що й у мене є шанси…
Знизу чути було стукіт м'ячика. Зійшовши до вестибюля, ми побачили Йонаша, який грав з доктором Протоклицькою у настільний теніс.
Журка безцеремонно перервав гру.
— Я б хотів трохи поговорити з вами. Ходімо до вашої кімнати, докторе.
— Мене, здається, вже допитували, — незадоволено буркнув Йонаш.
— Мені дуже прикро, але ж тоді ви не сказали нам усього.
— Про що ви говорите?
— Довідаєтесь у кімнаті.
Коли двері за ними зачинилися, Журка сів на стілець і сказав:
— Я маю на увазі наукову працю професора про агранулоцитоз.
Йонаш здригнувся.
— Я не зовсім розумію, — видавив він.
— Хіба ви не чули про цю працю?
— Ні, цього я не сказав, але… — Йонаш завагався.
— У вас є якісь сумніви?
— Признаюся, ви мене спантеличили. Я просто не бачу зв'язку…
— Ця робота пропала, — сказав Журка.
— Пропала! — скрикнув Йонаш не своїм голосом.
— Це вас дивує?
— Надзвичайно. Кому б могла бути потрібна праця «Дзета»?
— Дзета? — Журка витріщив очі.
— У професора Містраля була звичка позначати обкладинки своїх рукописів буквами грецького алфавіту. Працю про анемію, наприклад, він позначив буквою «Дельта», а про агранулоцитоз — «Дзета». У своїх внутрішніх стосунках ми користувалися цими позначеннями.
— Хвилиночку, докторе. Виходить, була ще праця про анемію?
— Так, наукова праця про злоякісну анемію. Так само, як і рукопис «Дзета» досі не опублікована. Погляди, які в ній висловлювалися, ще недавно викликали застереження, і праця була відхилена.
— Розумію, — промимрив Журка, оглядаючи нігті. — Ці праці були написані на окремих аркушиках формату учнівського зошита і зберігалися в жовтих обкладинках з пластмаси, правда ж?
— Так.
— Який був почерк у професора?
— Дрібний, нерозбірливий!
— Оце він? — Журка показав кишеньковий календарик професора, Йонаш ствердно кивнув головою.
— Ви не можете сказати, що означають оці цифри біля окремих дат?
— Цифри?
— Ось, гляньте, — Журка підсунув календарик до Йонаша, — біля дати п'ятнадцятого січня — 258 000, п'ятнадцятого лютого — 30 000, а ще через місяць — 8500 і знак оклику.
Йонаш дивився здивований.
— Не уявляю собі.
— Вам це нічого не говорить?
— Ні, нічого.
Журка зітхнув.
— Ну, гаразд, повернемось до рукописів. Ви їх читали?
— Ні.
— Як так? Ви ж були асистентом професора. Ви разом з ним працювали.
— Це правда, але тільки над спільною темою про органи кровотворення. «Дзета» і «Дельта» були, так би мовити, особистою працею професора.
— Як це зрозуміти?
— Професор працював над ними за дорученням секції Академії наук, але індивідуально. Я, в усякому разі, не брав у цій роботі ніякої участі.
— Але ж як асистент ви. повинні були цікавитися.
— Звичайно, я дуже цікавився, — посміхнувся Йонаш, — але справа в тому, що професор зовсім не квапився хоча б у загальних рисах розкрити передо мною свій секрет. Професор Містраль тримав свої твори в суворій таємниці. Кажуть, ніби колись давно хтось списав його працю і привласнив собі авторство. З того часу професор став хворобливо потайним. Не довіряв нікому.
— Але проте на початку нашої розмови ви висловились про рукопис «Дзета» досить зневажливо. Звідки ж така думка, якщо ви не знали цієї наукової праці?
— Я просто не вірю, щоб можна було ще сказати щось сенсаційне про агранулоцитоз. Є набагато страшніші для людства хвороби.
— І все-таки ця праця пропала безслідно. Чи ви не могли б мені сказати, що з нею сталося?
— Я? А звідки ж я можу знати!
— Коли ви бачили її в професора востаннє?
Йонаш завагався.
— Не знаю… Я повинен пригадати…
— Пригадайте, будь ласка.
Журка якимсь хижим поглядом дивився на асистента. На обличчі Йонаша знову з'явилася тінь страху.
— Я бачив її… мабуть, у суботу ввечері. Так… у суботу ввечері, коли заніс професорові порошок.
— Де?
— На столику біля крісла.
— Ще одне питання. Де звичайно професор Містраль зберігав свої рукописи: у письмовому столі, в шафі чи в сейфі?
— Не знаю… Мене це не цікавило.
— Жаль, — сказав Журка, і ми обидва вийшли з кімнати.
— Може, Галінка відповіла б на це питання, — зауважив я.
— А ми йдемо саме до неї, — мовив Журка.
Галінку ми застали за роботою: вона писала листи.
— Ми перешкодили вам, — Журка посміхнувся з грацією, якої я й не підозрював у ньому. — Насамперед хочу висловити вам свою подяку. Поки що ви єдиний наш союзник у цьому похмурому домі.
Галінка зашарілася.
— Жаль, що тільки тепер ви прийшли до такого висновку.
— А може, ви союзник тільки поручика Дзярмаги?
Галінка похитала головою.
— Ні? Мій теж? Ну, то це чудово! В такому разі, може, ви скажете мені, де професор Містраль завжди тримав свої рукописи?
— У жовтому портфелі з замком-блискавкою, — відповіла вона не задумуючись.
— Доктор Йонаш знав про це?
— Безумовно. Він купив професорові цей портфель.
— Сам купив! — вигукнув Журка.
— Так, професор завжди носив із собою багато різних паперів і нікуди не виходив без портфеля. Взагалі це була дивна людина, — замислено говорила Галінка. — Може, тому, що професор був надзвичайно здібний. Я читала, що в дуже здібних людей завжди є якісь дивацтва. Іноді його поведінка просто приголомшувала. Під час розмови він, траплялося, раптом замовкав і зовсім несподівано для всіх відходив. Пам'ятаю, колись на прийомі в Державній Раді він кудись подівся. Просто зник. Я знайшла його; сидів, замислившись, на лаві в парку. Креслив щось на полях газети. Про нього можна було сказати, що він весь час працював. Завжди був зайнятий своїми думками. «Наукова праця, — говорив професор, — ніколи не буває повністю закінчена». Може, тому він не розлучався з своїми рукописами. Весь час доповнював їх і виправляв. І завжди йому здавалося, що в них є якісь прогалини.
— Ви певні, що професор привіз їх із собою сюди саме в тому жовтому портфелі?
— Цілком певна.
— Дивно, що доктор Йонаш не захотів нам про це сказати, — промимрив Журка.
— Ох, не думайте про нього погано! — поспішила Галінка захистити асистента. — Це дуже порядна людина. Тільки він страшенно вражений усім цим. Боїться, що міліція його підозріває. Ну та й я, певно, боялася б на його місці. З тим порошком йому не пощастило.
— Порядна людина не повинна нічого приховувати, — сказав Журка.
— Не кожен відважний у таких справах, — прошепотіла замислено Галінка, — іноді правда здається дуже підозрілою. Я думаю, доктор Йонаш боїться, щоб його признання не обернулися проти нього самого.
Я подумав, що Галінка більш інтелігентна і досвідчена, ніж це могло б, на перший погляд, здатись, і відчув задоволення.
— А ви бачили рукопис «Дельта» або «Дзета», коли прийшли до професора робити укол? — запитав я.
— Здається, я вже раніше відповіла вам на це запитання, — сказала трохи ображено Галінка, — я бачила тільки портфель. Лежав на письмовому столі.
— Я теж бачив тільки портфель, — промовив Журка, коли ми вийшли з кімнати панни Стор.
Потім ми знову допитали Заплона і доктора Протоклицьку, але ці допити не дали нічого нового. Обоє заявили, що не знають про рукописи професора, не входили до його кімнати і не уявляють собі, куди ці твори могли подітися.
Мацьошекова знала ще менше. Вона й не чула про рукописи в жовтих обкладинках і навіть не пам'ятала, чи лежав на столі якийсь портфель.
Під час розмови з Мацьошековою ми почули шум мотора. То під'їхав до будинку автомобіль Касіци.
— Мене цікавить, що скаже з цього приводу професор Касіца, — пробурмотів Журка.