De mortuis aut bene aut nihil[1]
Давньоримський вислів
Він не міг не розуміти, що йому загрожує, але обстоював своє, уперто повторюючи те, що сказав на попередніх допитах, або мовчав. Якось Онопрієнко не витримав:
— Слухайте, Назаров, ви людина доросла, освічена, а поводитесь, як дитина. Інколи я вже навіть думаю, що це перебування в слідчому ізоляторі так вплинуло на вас. Чи не сусіди по камері порадили вам дотримуватися такої, з дозволу сказати, тактики? Зрозумійте ж нарешті, що ви самі підводите себе до найвищої міри!
Все марно. Назаров навіть голови не підвів. Начальник обласного карного розшуку Білякевич, побачивши вперше цього похмурого, до всього байдужого чоловіка, ніяк не міг уявити його іншим — веселим, життєрадісним, охочим до жартів.
«Валерій Назаров був просто чудовий, — сказала про нього одна жінка-свідок. — Завжди елегантний, приємний, дотепний. Як тільки він міг!.. У голові не вкладається…»
У Білякевича теж не вкладалося в голові. Назаров сидів похнюплений, поклавши на коліна великі міцні руки і невидющим поглядом втупившись десь перед собою. Сидів так уже три години. Здавалося, що він перебуває в стані прострації. Коли конвоїр вивів Назарова, Білякевич поділився своїм враженням із слідчим.
Онопрієнко зняв окуляри, поклав їх на стіл, розстебнув піджак, послабив тугий вузол краватки — таку вільність він допускав тільки в хвилини великої втоми, — відкинувся в кріслі, що аж заскрипіло під його важким тілом, і, короткозоро мружачись, подивився у вікно, за яким мрячив набридливий осінній дощ.
— Ясна річ, він пригнічений, приголомшений, одначе лікарі не знаходять якихось серйозних відхилень від норми. А проте я не виключаю, що розгадка криється в його психіці, в якійсь особливій, поки що не зрозумілій мені реакції на те, що відбувається. Якби я вів цю справу з самого початку… Знаєте, Вікторе Михайловичу, нема нічого гіршого, як переробляти чиюсь роботу. Огріхи, допущені твоїм попередником, — то ще не так страшно, біда в тому, що тобі мимоволі доводиться йти по второваній уже стежці.
— А якщо повернутися назад і йти, прокладаючи власну стежку? — пружно підводячись, мовив Білякевич.
— Навряд чи вдасться це. Втрачено час, тепер уже трудно відтворити в усіх деталях тодішню обстановку. Щось, безперечно, пропущено, лишилось непоміченим, визнано несуттєвим. А в такій справі не можна нічого пропускати.
При всій трагічності того, що сталось, попервах здавалося, що справа ця нескладна.
…. Пізно ввечері 19 серпня 198… року сторож бази відпочинку виробничого об'єднання «Транзистор» Кузема почув несамовитий жіночий крик, що долинув десь від озера.
База. міститься над лісовим озером, на лівому березі якого розкинулись основні її споруди — спортивні та ігрові майданчики, спальні будиночки. Звідси три кілометри до Новорусанівського селища, а до міста — обласного центру Сосновського — чотирнадцять. З містом і селищем базу відпочинку з'єднує недавно прокладена асфальтова дорога.
Відпочивальників на базі вже не було, і Кузема ще завидна замкнув ворота, а через хвіртку можна пройти, тільки поминувши сторожку. Правда, потрапити на територію бази можна й від лісу — огорожі там немає, але лісовими стежками чи піщаною дорогою мало хто користується, особливо поночі.
Того вечора в сторожці був, окрім Куземи, його дванадцятирічний онук Ігор — хлопець прийшов, щоб, переночувавши у діда, рано-вранці вирушити вдвох на рибу: по той бік озера, під лісом, добре брали окуні.
Було близько одинадцятої. Кузема з онуком ще не лягали. Дід припасовував до спінінга нову котушку, Ігор дивився телевізор. До того, як пролунав крик, вони нікого ніде поблизу не бачили й були певні, що на базі тільки вони вдвох.
Тож не дивно, що, почувши крик, Кузема здивувався і занепокоївся. Увімкнувши надвірне освітлення — біля кожного будиночка стоїть світильник, — він заспішив до озера. Про всяк випадок узяв із собою рушницю й електричний ліхтар. Ігор теж зібрався було йти з ним, але дід не пустив, і хлопець лишився.
Було досить темно, — місяць саме заховався за хмари, світло від ламп ледве сягало до води, більша частина озера і весь протилежний берег тонули в пітьмі.
Поки Кузема ввімкнув освітлення, взяв рушницю та ліхтар і поговорив з онуком, минуло щонайменше три хвилини — так показав слідчий експеримент. За цей час крик пролунав ще двічі, і Кузема визначив, що жінка кричить десь по той бік озера, на другому березі. Коли він підбіг до води, крики вже стихли. Останній обірвався на півноті, а тоді почувся лункий сплеск, немов щось упало в воду.
Обійшовши озеро — на це Куземі потрібно було сім хвилин, — сторож натрапив на автомобіль «Москвич». Він стояв недалеко від ще недобудованої човнової станції радіатором до центральної частини бази. Праві передні дверцята були розчинені навстіж, мотор і фари вимкнені. Присвітивши ліхтарем, Кузема побачив колір машини та номерний знак, упізнав «Москвич» Назарова і трохи ніби заспокоївся. Виконроб будівельного цеху виробничого об'єднання «Транзистор» Валерій Павлович Назаров часто бував на базі відпочинку, до будівництва якої мав безпосереднє відношення.
Ні в машині, ні поблизу нікого не було. Біля самісінького берега, на залізобетонній плиті, яка мала правити за причал для човнів, лежала зібгана сукня і чималенька поліетиленова сумка. З сумки виглядав, біліючи, рушник.
Купатися тут було небезпечно, і Назаров чудово знав це. Що ж сталося? Кузема знову захвилювався. Світячи ліхтарем, він гукнув Назарова. Раз, вдруге… Ніхто не обізвався. Але через деякий час — скільки точно хвилин минуло, сторож не міг сказати: може, п'ять, а може, десять — почулося хлюпотіння води, Назаров підплив до берега, і Кузема допоміг йому вилізти.
Виконроб був у трусах і верхній сорочці з розірваним коміром; обличчя й руки його були подряпані. Вибравшись на берег, Назаров глухо, наче не своїм голосом сказав, що тут утопилася жінка, його подруга, з якою він півгодини тому приїхав сюди.
«Навіщо?.. — озвався наче сам до себе. — Навіщо?..»
А тоді раптом вихопив у Куземи ліхтар, кинувся до човна, що стояв причалений осторонь, квапливо почав відв'язувати його.
«Треба шукати! Мерщій шукати! — говорив мов y нестямі. — Може, ще не пізно…»
На якусь мить Кузема подумав, що шукати утопленика вночі, при слабенькому світлі ліхтаря, біля уривистого берега, де повно корчів і ям, — марна річ. А проте взявся допомагати Назарову. Приніс пожежний багор, сам сів на весла. Годин зо дві борознили озеро — Кузема веслував, а Назаров шарив багром по дну. Гак раз у раз чіпляв за корчі, Назаров пірнав у воду, але все марно.
Кузема кілька разів заводив мову, що треба було б повідомити міліцію, та приголомшений Назаров, мабуть не чув його. Тільки вже геть вибившись із сил, мовив:
«Що ж, викликай міліцію…»
Тіло Світлани Мелещук знайшли тільки наприкінці наступного дня спортсмени-аквалангісти, які спеціально приїхали з міста, — донна течія затягла його під великий корч. При огляді трупа судовомедична експертиза визначила, що кисть і передпліччя правої руки покійної вивихнуті, а на шиї є сліди стискання. І тоді стало зрозуміло: Світлану вбито, а точніше — утоплено в озері.
Хто вчинив цей жахливий злочин? Точної відповіді ще не було, але всі ниточки вели до Назарова: тільки він був із Світланою при її смерті.
Показання Назарова були плутані й суперечливі. Чому у нього подряпані руки і лице, пояснити не міг. Коли і як порвав сорочку — не казав. Затриманий за підозрою в убивстві, він кілька днів усе відкидав. Та ось надійшов висновок хімічної експертизи: в подряпинах на лиці і руках виконроба знайдено манікюрний лак — такий самий, як і той, що був на нігтях Мелещук. А медики тим часом визначили, що стискання на горлі та шиї покійниці мають прижиттєвий характер. Самі по собі насильницькі дії не були причиною смерті, але вони призвели до того, що Світлана Мелещук захлинулась. Лікарі встановили і ще один важливий факт: Світлана була вагітна. Свідок Надія Мелещук-Кравець, рідна сестра покійної, розповіла, що за три дні до смерті, прилетівши з Києва, де вже понад рік вона жила, Світлана призналася їй, нібито жде дитини від Назарова, з яким час від часу зустрічалась, а Назаров нічого й знати не хоче, бо у нього є інша дівчина, з якою він хоче одружитися. Лікар-акушер міської лікарні Зенкевич посвідчила, що Світлана Мелещук зверталася до неї — хотіла обірвати вагітність, про це просив і Валерій Назаров, небіж лікарки, але оперувати Мелещук було вже пізно, і Зенкевич відмовила їм.
Висновки експертів і показання свідків були такі переконливі й неспростовні, що Назаров перестав опиратись і визнав себе винним у вбивстві двадцятитрьохлітньої акторки республіканської кіностудії Світлани Андріївни Мелещук. Заразом уточнили й мотив злочину.
В Сосновське, своє рідне місто, Світлана приїжджала досить часто — тут живуть її мати, заміжня сестра, подруги, тут міститься інститут декоративного і прикладного мистецтва, на заочне відділення якого вона вступила два роки тому, коли була художником-оформлювачем у кінотеатрі «Сосновське». Її роман з Валерієм Назаровим, що почався торік улітку, досить скоро став обтяжливим для молодого інженера. Одруження з кіноакторкою, кар'єра якої тільки починалась, а всі достоїнства полягали в її звабливості і дуже непевних сподіванках на однокімнатну квартиру в Києві, не входило в його розрахунки. Останні місяці він з усіх сил намагався добитися руки і серця Лізи Кошарної, дочки головного інженера виробничого об'єднання «Транзистор» — одруження з нею відкрило б перед Назаровим дуже привабливі перспективи. І саме в той час, коли, здавалося, Валерій от-от досягне свого — Ліза погодилася вийти за нього, — прилетіла Світлана й ошелешила його нежданою новиною: він має стати батьком. Усі плани, всі надії Назарова повисли на волосинці. По-доброму домовитися з набридлою коханкою він не зміг, отож і надумав позбутись і її, і майбутньої дитини іншим способом.
До такого висновку дійшов слідчий Русанівської райпрокуратури Вигула, який спочатку вів цю справу. Так вважали і Світланині родичі, друзі, товариші, які звертались у відповідні організації, в редакції газет, рішуче вимагаючи провести відкритий судовий процес і суворо покарати вбивцю.
«Ви не уявляєте, якою була Світлана Мелещук, — писали в редакцію обласної газети працівники кінотеатру «Сосновське». — Вона працювала у нас, коли ще навчалася в школі, — допомагала батькові, Андрію Семеновичу Мелещуку, чудовому художникові, який в останні роки свого життя катастрофічно втрачав зір. По суті, Світлана працювала за нього. Вона була дуже здібна, прекрасно малювала, могла при потребі замінити кіномеханіка, касира. Вона все вміла. Мала гарний голос, непогані сценічні дані і незабаром почала співати в нашому естрадному оркестрі. Але роботу художника-оформлювача не покинула. До того ж вона вступила в інститут. Вродлива і весела, Світлана водночас була дуже скромна. Не раз казала, що їй гидко зустрічатися з молодими людьми просто так, задля розваги. Зустрічалася тільки з тим, кого кохала, — Валерієм Назаровим, який став убивцею і її самої, і їхньої спільної дитини…»
Розпалилися пристрасті й у виробничому об'єднанні «Транзистор», де працював Назаров. Правда, тут думки розійшлися: дехто, перебираючи в пам'яті все те, що могло кинути на нього тінь, засуджував Назарова, але люди, які добре знали його, сумнівалися в тому, щоб цей молодик вчинив такий злочин. На загальних зборах колективу будівельного цеху, де затверджували підготовлену на вимогу слідчого виробничу характеристику двадцятидев'ятилітнього виконроба Назарова Валерія Павловича, всі, хто виступав, майже одностайно твердили, що, будучи при здоровому розумі, Валерій не міг такого зробити.
«Я з ним у Тюменській області працював, коли на Сургут ще не було дороги, — сказав майстер Ярослав Пирун. — Кругом на сотні кілометрів — болота, мочарі, гнус, вогню, й того не розкладеш — нема з чого. Взимку з кожухів, ватних штанів і валянок не вилазили і на роботу ходили, і спали в них. У кого характер слабший — за тиждень скисав, тікав не оглядаючись. А ми з ним три роки трубили. Я його краще, ніж себе, вивчив — у тих місцях людину як на рентгені видно… Не міг він жінку вбити. Головою ручаюся — не міг!»
Не всі, звісно, висловлювались так категорично, але характеристику Назарову дали позитивну.
Справа ця набула широкого розголосу, і прокурор області особисто вивчив усі матеріали слідства. Він відзначив ряд недоглядів, допущених районним слідчим Вигулою: недостатньо вивчено попереднє життя і поведінку обвинуваченого та загиблої; не допитано людей, які так чи інакше знали характер відносин Назарова і Світлани — матір Назарова, Лізу Кошарну, скульптора, чоловіка Світланиної сестри і Валерієвого шкільного товариша Миколу Кравця, співробітників Світлани; з деяким порушенням процесуальних норм проведено допити неповнолітнього свідка Ігоря Куземи і Світланиної сестри Надії Мелещук-Кравець, яку слідчий допитував у лікарні; не зроблено трасологічної експертизи…
Справу передали для дальшого ведення старшому слідчому обласної прокуратури Онопрієнку, який незабаром звернувся по допомогу до обласного карного розшуку.
— Бачте, Вікторе Михайловичу, я не вірю, що Назаров заздалегідь задумав убивство, — признався він Білякевичу. — Убити Світлану він міг би значно простіше, хоча б у тому лісі, через який вони їхали. Тим більше, що сили йому не позичати. Тепер друге, не менш важливе. Сторож бази застав Назарова дуже збудженим. Правда, це було вже після її смерті. Але є свідчення того, що трагічному фіналу передував емоційний вибух. Відчинені навстіж дверцята «Москвича», зібгана сукня, крики Світлани. Не крик, а саме крики. А скільки разів може крикнути людина, яку схопили за горло й почали душити?
— А звідки ж у Назарова подряпини на руках і на обличчі, чому розірвана сорочка? Можливо, йому не вдалася перша спроба, Світлана вискочила з машини, а коли він догнав її — захищалася?
— Нащо ж тоді було скидати плаття? Чи брати сумку з купальними речами?
— І то правда, — погодився Білякевич. — Але в такому разі треба думати, що перед убивством був якийсь конфлікт, спалахнув раптово або несподівано став дуже гострий.
— Так, так, — підхопив Онопрієнко. — І в цьому конфлікті Світлана, видно, поводилась далеко не найкраще. Звідси й одірваний комір, і подряпані руки та лице Назарова. Звісно, це не підстава для вбивства, але те, що вона довела його до нестями, здається, не викликає сумніву. Не виключаю і стану патологічного афекту. Цим пояснюється самообмова Назарова: він просто не пам'ятає, що і як було насправді, й тому допускає все.
— А що кажуть психіатри?
— Нічого певного. Картина того, що сталося, для них неясна, і вони не можуть оцінити поведінку Назарова в ту мить. Так що й тут розбиратися доведеться, по суті, нам з вами… Умисний намір чи стан афекту — різниця між ними визначає долю людини. До речі, вчора у мене був скульптор і журналіст Геннадій Ястремський, якого Вигула поспішив ознайомити з матеріалами справи. Ніяк не міг второпати, що мене турбує. «Вбивця є вбивця, — доводив мені. — Хіба не все одно які мотиви ним керували?» То який курс візьмемо, Вікторе Михайловичу?
— Курс? — перепитав Білякевич і стримано всміхнувся: — Курс на істину.
Вона подзвонила йому додому близько дев'ятої години вечора, сказала, що її виселили з готелю, просила допомогти влаштуватися на ніч. Назаров знав, що Світлана, посварившись із сестрою, відмовилась жити у неї, тож це прохання не здивувало його. Домовилися, що вона чекатиме на нього в кафе «Юність». Його «Москвич» стояв на подвір'ї. Назаров недавно повернувся з роботи, прийняв душ, збирався вечеряти. Світлана просила приїхати зараз же, тому він, не вечеряючи, швидко одягнувся, вийшов на подвір'я, сів у машину. До кафе під'їхав о пів на десяту. Вона вже чекала. Речей, окрім поліетиленової сумки, у неї не було — валіза лишилася в готелі.
Валерій не хотів запрошувати її до себе додому, сказав, що влаштує на базі відпочинку. Світлана погодилась, і вони, не затримуючись в кафе, поїхали. Була за чверть десята…
Так твердив Назаров. Це його твердження навіть на початку не викликало сумнівів. Але проведений інспектором Глушицьким хронометраж показав, що Назаров або помилився в часі, або щось плутає. Від кафе «Юність» до бази відпочинку навіть найдальшою дорогою — через Новорусанівське дачне селище — їхати було щонайбільше двадцять — двадцять п'ять хвилин. До уваги взяли все — і час доби, й інтенсивність руху транспорту в місті, на шосе, в селищі, і технічний стан назаровського «Москвича», і навіть кількість атмосферних опадів, що випали в той день і напередодні. Розрахунок показав, що на територію бази Назаров і Світлана мали приїхати приблизно о десятій годині і п'ятнадцять хвилин. Але сторож Кузема та його внук почули крики Світлани близько одинадцятої.
— Ніяк не виходить, — клацаючи хронометром, сказав Женя Глушицький, разом з Білякевичем та інспектором ДАІ за кермом службового «Москвича» знову проїхавши від кафе до бази. — Не вистачає щонайменше півгодини. Мабуть, вони зупинялись або кудись заїжджали.
— Чого вони поїхали через селище? — міркував автоінспектор. — По шосе ближче і їхати зручніше.
Білякевич подумав, що про це найкраще було б замигати самого Назарова, але той навряд чи відповість. На останньому допиті у Білякевича склалося враження, що Назаров щось умовчує.
Був похмурий осінній день. Напередодні пройшов нищ, лісова дорога була вкрита килимом мокрого жовто-червоного листя. Від лісу огорожі не було, і «Москвич» вільно в'їхав на територію бази. На березі озера, що підходив до лісу, автокран вантажив на самоскид великий чорний корч, схожий на закам'янілого спрута з обрубаними щупальцями. Осторонь лежало ще два, трохи менші корчі.
Худорлявий чоловік з горбкуватим носом, одягнений в утеплену болоньєву куртку, насунувши на лоба капелюх, подавав кранівникові команди, супроводячи їх характерними жестами руки. Трос крана аж скрипів, видно, корч був нелегкий. Ось він торкнувся кузова самоскида, важко ліг на дно.
— Майстер Пирун, — показав Глушицький на чоловіка в болоньєвій куртці. — База відпочинку — його об'єкт.
— Хіба не Назаров керував будівництвом бази?
— Назаров очолював виконробську дільницю, у нього було кілька об'єктів, серед них — база.
— Виходить, Пирун — його підлеглий?
— Не тільки підлеглий, а й товариш, так що безсторонності не ждіть.
— Та я й не жду, — невесело всміхнувся Білякевич. — У цій справі навряд чи можуть бути безсторонні свідки.
Він вийшов з машини, підступив до Пируна, привітався.
— Нічого собі пеньок, — киваючи на корч у самоскиді, озвався Білякевич. — Із озера витягли?
Пирун зиркнув на міліцейський «Москвич», потім непривітно скосив око на Білякевича, буркнув:
— Із озера. — І рушив до самоскида, відчинив дверцята кабіни.
— Ярославе Нестеровичу, — гукнув його Білякевич, — заждіть, ви мені потрібні. А шофер сам одвезе корча.
Якусь мить Пирун неприязно дивився на нього, потім, хряснувши дверцятами, крикнув шоферові:
— Їдь! Скинеш у старому кар'єрі.
Засунув руки в кишені, неквапом підійшов до Білякевича, глянув спідлоба:
— Ну, що таке?
Ярослав Пирун, видно, був людиною не вельми смирної вдачі: місяць тому в прокуратурі Русанівського району він нагрубіянив слідчому і начальникові райвідділу, його хотіли притягнути до відповідальності, проте слідчий Вигула, треба віддати йому належне, умовив начальника райвідділу не робити цього — почуття, які охопили свідка, можна було зрозуміти: з обвинуваченим його зв'язувала багатолітня дружба, і Пирун просто не вірив, що Валерій Назаров міг убити свою подругу, вважав, що його другові «пришивають діло».
Ні посади, ні звання Білякевича не справили на Пируна ніякого враження, доброзичливість не пом'якшила його погляду.
— Слухаю вас, товаришу підполковник.
— Ярославе Нестеровичу, офіційно у мене тільки одне запитання до вас: як ви думаєте, чому того вечора Валерій поїхав на базу через селище? По шосе ближче.
Пирун недовірливо подивився на начальника розшуку — чи нема тут якоїсь пастки? Але запитання було зовсім безневинне, і глибока зморшка над переніссям майстра розійшлася.
— Не знаю… — спроквола мовив він. — Звичайно він заїжджав сюди від шосе. Може, йому треба було щось купити в селищі? Ми якось їхали разом з міста, заїхали у крамницю в селище. А звідти вже нема сенсу повертатися на шосе.
— Ум-гу… — в роздумі протяг Білякевич. — У крамницю, кажете? Крамниця вже була закрита, ми дізнавались. О восьмій закривається…
Майстер мовчав.
— Ну що ж, дякую, Ярославе Нестеровичу.
Білякевич подав Пирунові руку. Той здивовано подивився на нього, мабуть, не вірив, що у підполковника міліції нема більше запитань до нього. Потім спохватився, квапливо потис руку, переступив з ноги на ногу, поправив капелюха і нерішуче запитав:
— Як там Валера? У нас тут пройшла чутка, буцімто він усе на себе взяв. Це правда?
На таке запитання, як правило, не відповідають, проте Білякевич відповів:
— Правда.
Глибока зморшка знову з'явилась у майстра над переніссям.
— Не міг він жінку вбити, — похитуючи, немов у роздумі, головою, озвався Пирун. І додав твердо: — Не міг! Якби чоловіка — я б ще, може, й припустив — Валера не з тих, хто дав би себе скривдити. Але все одно він не душив би.
— Ярославе Нестеровичу, ви знали Світлану Мелещук?
— А хто її не знав! — криво посміхнувся Пирун і одразу ж стер посмішку, додав квапливо: — Вона кіноактриса. Слава, що не кажіть!.. Валера мене торік улітку з нею познайомив. Ми ще тільки починали освоювати цей майданчик, дренаж робили. Приїхав він тоді з нею, він — по ділу, вона — покупатися в озері.
— Світлана добре плавала? — спитав Білякевич.
— Добре. Й по-різному — брасом, кролем. Якось навіть мене бралася вчити.
— Які відносини були у неї з Валерієм?
— Зустрічалися.
— Ви бували з ними?
— Двічі був. На Новий рік і на Восьме березня.
— А потім? Вона ж і потім приїжджала?
— Авжеж, приїжджала! — знову посміхнувся Пирун. — Приїде на два-три дні, закрутить Валеру, мов на каруселі, і гайда. Гастроль любові! Це Надя, її сестра, так сказала.
— Ви і з Надею знайомі?
— Восьме березня у неї відзначали. Потанцювали, поговорили. Ну, Надя й виклала тоді сестричці. Вони близнючки, схожі, мов дві краплі води, а характери зовсім різні. Надя — серйозна, розсудлива жінка, а у Світлани, можна сказати, вітер у голові гуляв. Наді не подобалося, що Світлана стала кіноактрисою, переїхала в Київ. Звісно, коли б Світлана по-справжньому знімалася, в серйозних ролях, то воно, може, й варто було б. А вона ж як? То кілька слів скаже, а то мовчки зображає пляжну дівицю, на якій лише назва, а не купальник. Знайшла чим глядачів розважати. От Надя й сказала їй тоді все.
— А згодом ви бували з Валерієм і Світланою?
— В одній компанії не був. Правда, на початку літа — ми саме водогін прокладали — вони приїхали сюди: Валера, Світлана і ще одна пара, якісь Едик і Наталя. Це було надвечір, ми вже закінчили роботу, майже всі розійшлися. Валера сказав, щоб я зостався, він привіз м'ясо і все, що потрібно для шашликів. Словом, запросив мене повечеряти з ними. Я допоміг розкласти вогонь, а більше він нічого мені не довіряв — любить сам кухарювати, сказав, щоб я йшов грати в шахи з Едиком. Я охоче граю в шахи, і Едик, виявилось, теж. Приніс я шахи, сіли грати. Дівчата пішли купатися; нам ніхто не заважав. Зіграли дві чи три партії, а тоді повечеряли. Едик не пив — сказав, що зарікся. Та й Baлера тільки трошки випив. А от Світлана добряче хильнула. Вона щось була не в настрої — вередувала, дулася на Валеру. Я вперше бачив її такою. Але Валеру трудно вивести з терпіння…
— А що, Світлана пробувала?
— Ого! Ще до вечері всякі шпильки говорила, а як випила, то мало не кидалася в бійку — штурхала його, щипала. І не жартома, зі злістю.
— А він що?
— Спочатку заспокоював — він взагалі багато чого дозволяв їй і прощав, — а коли вона вже геть розійшлась, то взяв за руки й силоміць посадив. А вона зразу в сльози, мало не до істерики дійшло. Ну, ясне діло, настрій в усіх пропав. Особливо переживав Едик. Він, як я розумію, був трохи закоханий у неї, а Наталю з собою просто так узяв, задля компанії. Ну, коли таке почалось, то вже не до гулянки стало. Вони зібралися й поїхали, а я зостався — мені вже не було сенсу їхати додому.
— А потім Валерій не казав вам, чого Світлана так нервувала?
— Казав, нібито у неї якісь неприємності на кіностудії. Тільки при чому тут кіностудія? Людина за всіх умов повинна триматись у рамках. Правда, я не дуже й розпитував Валеру, він про такі речі не любить розводитися. Взагалі він ніколи не казав про Світлану нічого поганого і сердився, коли інші казали.
— А що казали інші?
— Та… різне казали. Світлана красива була, а про красивих жінок завжди базікають всячину. Не всьому, ясне діло, можна вірити, Світлана все-таки розумна була і ціну собі знала. Хоч, думаю, вона зустрічалася не тільки з Валерою. Та це моя особиста думка. — Ярославе Нестеровичу, — трохи помовчавши, запитав Білякевич, — а Едик і Наталя — хто вони, не знаєте?
— Я їх тільки один раз бачив, у той день. Едик, здається, музикант, а Наталя — акробатка.
— Акробатка?
— Ну, може, це не спеціальність її, але вона акробатка. Бо тоді, поки ще настрій у всіх був нормальний, вона такі кренделі виробляла — аж не вірилося, що людина може так згинатися. Забавна дівчина! Ми з Едиком лежимо на траві, граємо в шахи. Коли це над самісінькою шахівницею появляється її голова, на землі — зігнуті в ліктях руки. Голова, руки, плечі, а тулуба немає. Раптом із-за плеча опускається до шахівниці нога, бере пальцями ферзя, переставляє. Дивлюся я — Наталя, виявляється, стоїть на руках, загнувши тулуб на голову. Я аж злякався. «Спину, — кажу, — зламаєш!» А вона хоч би що. Стоїть собі й далі так, дивиться на шахівницю, та ще питає: «Я правильно королевою пішла?»
— Отже, вона акробатка, а він — музикант? — перепитав Білякевич.
— Та начебто так.
У школі міліції, де Білякевич викладав спецдисципліну, серед курсантів був такий жарт. Приймаючи від заочника залік, викладач запитав: «Що треба зробити, перш ніж допитати свідка?» Він мав на увазі план допиту, відомості про свідка, технічну підготовку. Відповідь була несподівана: «Щоб допитати свідка, треба насамперед його мати».
Оперативні працівники не всміхаються на цей жарт, вони добре знають, що за ним стоїть.
З цього погляду справа про вбивство Світлани Мелещук начебто не повинна була завдавати слідству особливого клопоту. Правда, свідків, що бачили, як усе сталося, не було, а ті, що чули крики Світлани — сторож бази Кузема та його онук Ігор, — уже дали свої показання. Треба було ще уточнити, який характер мали відносини звинуваченого і загиблої, знати все, що можна, про їхню поведінку в останні дні перед убивством. Але це не становило великих труднощів: для родичів, друзів, сусідів, співробітників, з якими часто зустрічались і Світлана, і Валерій, їхні взаємини не були таємницею. Трагедія на Лісовому озері глибоко вразила цих людей, і вони не тільки охоче ділилися всім, що знали, а й висловлювали свої думки, припущення, висновки, оцінки. Якби допитували їх усіх підряд, то слідство затяглося б надовго. До того ж чимало питань, які треба було з'ясувати, мали делікатний характер, і було б недоцільно задавати їх в офіційній обстановці, а відповіді нотувати в протоколах. Маючи це на думці, Білякевич підібрав до складу оперативно-розшукової групи таких працівників, у тактовності й терпінні яких не сумнівався. І сам він, хоча й без того мав доволі клопоту, не лишився осторонь: після розмови з Пируном надумав дещо уточнити особисто.
Едика він розшукав того ж таки дня. Не мудруючи звернувся до директора кінотеатру «Сосновське» Кушніра, під керівництвом якого свого часу працювала Світлана Мелещук і якого Віктор Михайлович добре знав. У відповідь на запитання про музиканта Едика директор назвав і докладно охарактеризував Едуарда Івановича Гурного: саксофоніст естрадного оркестру їхнього кінотеатру, двадцяти шести років, неодружений, за сумісництвом працює в джазі нічного бару «Висока гора».
— Едик — непоганий хлопець, — сказав Кушнір. — Один час тільки пив, не знаючи міри. А потім узяв себе в руки і тепер навіть не доторкується до чарки. Коли Світлана працювала у нас, вони дружили. Кажуть, що він був закоханий у неї. Але, по-моєму, це перебільшення — ми всі любили Світлану. Гарна дівчина, здібна художниця. Ось подивіться..
Кушнір показав Білякевичу малюнок кольоровими олівцями: семеро гномів дивляться кіно, яке «крутить» Білосніжка. На їхніх кумедних личках відбилась уся гама почуттів — страх, радість, подив, нудьга, захоплення, гнів, досада…
— Таких малюнків було з десяток — варіації на ту саму тему. Лишився тільки цей, решту порозтягували співробітники.
Едуард Гурний був дженджуристий молодик: модні, акуратно підстрижені вуса, бурці, краватка-метелик, піджак, що мінився блискітками, небесно-голубі штани, туфлі на «платформах». А втім, наряд був естрадний — до кабінету директора кінотеатру Гурний прийшов одразу після концерту. Тримався вільно, але не розв'язно.
— Все, що можна сказати про Світлану Мелещук, сказано в листі до редакції. Я теж підписав його. Додати мені нема чого.
Білякевич зрозумів, що ходити околяса в даному разі не слід, сказав прямо:
— Ви добре знали Світлану. Кажуть, вона була нестримана?
— Вона була людина, а не ангел. Ангелів, правда, я не бачив, не траплялося, так що мені трудно судити. Але Світлана була гарна людина, добрий товариш. Ну, а до всього того ще й жінка. Вродлива жінка!
— Ви кажете так, немовби виправдуєте її, — зауважив Білякевич.
— Виправдую? — Гурний нахилився вперед, наліг на стіл. — А в чому її виправдувати? Що полюбила покидька, якому не було діла до її почуттів, думок, надій, до її таланту? Вона ж не винна, що полюбила такого. Це не планується, не обчислюється на електронній машині, не вибирається на виставці-продажу. Це приходить, наче хвороба, і, наче хвороба, кладе тебе на лопатки.
— Едуарде Йвановичу…
— Краще називайте просто Едуардом.
— На початку червня ви, Едуарде, Світлана, Валерій і Наталя були на базі відпочинку. Пам'ятаєте?
— Ні!
Білякевич пильно подивився на нього, але Гурний витримав той погляд.
— Не хочете казати, — докірливо похитав головою підполковник. — Але ж це нечесно, Едуарде.
Гурний пополотнів, стис кулаки.
— А втопити вагітну — чесно? Ту, яка віддала тобі всю себе, яка носила твою дитину, — це чесно? Авжеж, вона була красива, і такі, як Назаров, дивлячись на неї, оцінювали найперше її ноги, спину, груди, говорили про неї так, як говорять про коней. А вона була людиною — розумною, доброю, чуйною. Не шкодувала для інших теплого слова, усмішки, співчуття. Спитайте будь-кого, хто її знав, це кожен скаже.
— Ви любили її? — мимоволі спитав Білякевич. Гурний стиснув зуби, подивився на нього.
— Любив, тільки не так, як ви думаєте. Мені від неї нічого не треба було, лиш знати, що вона є, хай наміть не поруч, але десь на цій землі, на цьому світі. Вірите, я навіть радів, коли вона почала зустрічатися з Назаровим — спочатку мені здавалося, що він порядний чоловік. А вона… Вона аж сяяла, побачивши його. Вже за це я ладен був до ніг уклонитися йому. Е, що казати! Світлана була мені як сестра, як мати. Якби не вона, то я б уже давно врізав дуба в лікарні для хронічних алкашів. Три роки тому запив по-чорному. Сам не знаю, як дійшов до такого. Починав, як і всі: сто — сто п'ятдесят, а потім гальма відмовили, і зрештою я вже по літру в день випивав, не міг інакше. Мене «виховували», переконували, умовляли, пробирали як слід, навіть лікували, а я пив. Очі вже почали сльозитися, руки тремтіли. І це в двадцять три роки! Та ось появилася Світлана. Дізналась про все, сказала: «Ти більше не питимеш. Обіцяю, ти більше не доторкнешся до спиртного» Оце й тільки. Звичайно так сказала, навіть усміхнулась. Та ще в очі подивилась. І мені здалося, немовби я падаю в якусь прірву, де немає дна і взагалі нічого нема. Вона могла так дивитися. Не часто, але могла. Ну та це вам не цікаво…
Віктор Михайлович спробував повернутися до поїздки на озеро, але Гурний не захотів говорити про це. Нічого не сказав і про дівчину, з якою тоді був, навіть прізвища її не назвав.
— Не пам'ятаю. Знаю, що звати Наталя, а хто вона, звідки — не маю уявлення.
Він явно брехав, причому брехав невправно, але Віктор Михайлович вдав, ніби не помітив цього.
В секціях акробатики міських спортивних товариств не було, як виявилося, жодної Наталі.
— Думаю, не там шукаєте, — сказав Жені Глушицькому тренер однієї такої секції. — Те, про що ви розповідаєте, — не акробатика, а пластична гімнастика. Це не спорт — цирковий чи, скоріше, естрадний номер з так званих пластичних етюдів. Колись виконавців таких номерів називали гутаперчевими людьми. Стривайте, хтось мені казав, ніби з таким номером виступає якась дівчина у «Високій горі».
Вона зовсім не була схожа на естрадну диву — звичайна собі дівчина. Із старомодною, чорною, як смола, косою. Досить гарненька — струнка, великі ясні очі, на тугих щоках, які ще не знали косметики, — ямочки. Охайна. Дуже чемна. Геть тобі десятикласниця-відмінниця. І тільки яскраві півтораметрові афіші на стінах тісного передпокою переконали Женю, що він не помилився: перед ним Наталя Літинська, актриса оригінального жанру вар'єте бару «Висока гора».
Глушицький уже дещо знав про неї. Народилась у сім'ї циркових артистів, з шести років почала виступати на манежі, потім — спеціальна школа, училище циркового мистецтва, якого не закінчила. З матір'ю трапився нещасний випадок — зірвалася з трапеції, ушкодила хребет, стала інвалідом. Батько — повітряний гімнаст — через півроку знайшов собі нову партнерку, залишив приковану до ліжка дружину, поїхав з нею на гастролі і… не повернувся. Наталі довелося покинути училище, вона приїхала до матері, взяла все на свої плечі. З пластичним етюдом почала виступати порівняно недавно — кілька місяців тому.
Наталя зустріла Женю привітно. Здивувалися, здавалось, тільки її довгі чорні вії — кліпнули кілька разів підряд, а потім здійнялися до густих чорних брів і завмерли, широко відкривши ясно-сірі очі.
— Нічого, якщо я запрошу вас на кухню? — спитала трохи ніяково. — Кімната у нас одна, і там хвора.
— Так, так, я знаю, — поквапом заспокоїв її Женя. — На кухні навіть краще.
Інспектор не відмовився від склянки чаю. Наталя заварила такий крутий — майже чорний, — що Женя засумнівався, чи то справді чай.
Наталя помітила це.
— Я не отрую вас, — усміхнулася. — Це байховий чай, мама дуже любить його. Покуштуйте. Якщо не сподобається, я заварю звичайний.
— Що ж, ризикну, — весело озвався Женя.
Білякевич не помилився: Едуард Гурний добре знав Наталю Літинську. Свого часу він рекомендував її керівникові вар'єте. Одначе підполковник порадив Глушицькому не зосереджувати на цьому уваги — мотиви, якими керувався Гурний, намагаючись перешкодити зустрічі і розмові з Наталею, мали з'ясуватися самі собою…
Із Світланою Мелещук, її сестрою Надею і Надиним чоловіком Наталя познайомилася взимку в барі «Висока гора». Познайомив їх той же Едик Гурний після Наталиного виступу, що дуже сподобався його друзям. Вони запросили Наталю до свого столика, розпитували, як вона готувала номер, чи багато їй доводиться тренуватись і т. д. Світлана була особливо уважна до неї. Наталі було приємно, що нею зацікавилась актриса київської кіностудії — Гурний багато розповідав їй про Світлану. Вони одразу подружилися. Того вечора у Світлану, далебі, не можна було не закохатися, така чарівна вона була — красива, елегантна, весела. А як танцювала! Всі, хто був у барі — і чоловіки, й жінки, — захоплювались. Вона чудово сприймала музику, ритм і танцювала просто віртуозно. Поряд з нею Наталя відчувала себе такою маленькою і незугарною. Ні, ні, вона не ревнувала, не заздрила Світлані — захоплювалась нею, як і всі.
Валерія Назарова тоді з ними не було. Коло Світлани того вечора упадав її знайомий, французький кінорежисер Клод Руже. Клод приїхав до Радянського Союзу знімати фільм про народну творчість, деякий час жив у Києві, бував на кіностудії, де й познайомився із Світланою. До Сосновського він теж прибув у своїх кіносправах. Дуже цікавий чоловік, непогано розмовляє по-російському. Світлана була з ним чемна, але тримала, так би мовити, на відстані. Це теж свого роду мистецтво, яким володіють далеко не всі дівчата. А Світлана володіла. Був, наприклад, такий випадок. Через кілька місяців Наталя поїхала в Київ — повезла маму до відомого професора. Зустрілась із Світланою, а потім разом, якось увечері, і з Клодом та його дружиною. З ними був іще один француз, Гастон — низенький, товстий, лисий, з колючим поглядом. Якийсь мистецтвознавець чи торговець картинами. Мабуть, торговець, бо до всього й до всіх прицінювався. Цьому Гастонові дуже сподобалась Світлана, і вона була з ним люб'язна, згодилась навіть, щоб він провів її додому, тільки потягла з собою і Наталю. Француз мало не лопнув з досади. Відкликав Наталю, запропонував гроші, аби тільки вона залишила їх удвох. Наталя обурилась, відштовхнула його руку, і гроші полетіли на тротуар. А Світлана тільки сміялася. Певно, збоку це й справді було смішно.
З Назаровим у Світлани були інші відносини, і вона не приховувала цього. Якось навіть призналася Наталі, що про кращого, ніж він, чоловіка і не мріє. Тільки Валерій не хотів, щоб вона знімалася в кіно. Вважав, що у неї для цього мало таланту і вона тільки морочить голову і собі й людям. Валерій помилявся. Звісно, спочатку Світлані не давали великих ролей, їй ніяк було показати себе. А от в останньому фільмі, де вона знімалася, роль у неї хоч і не головна, проте помітна, і Світлана зіграла її чудово. Наталя бачила уривки з цього фільму ще весною, на кіностудії, коли була в Києві, а тепер він уже вийшов на екрани. В їхньому місті демонструватиметься з наступного понеділка, а в неділю буде перегляд. Едик і Микола — Надин чоловік — запросили й Наталю на цей перегляд, тільки вона не піде, бо розреветься при всіх. Це ж просто жахливо, коли близької людини вже немає в живих, а ти бачиш її на екрані, повною життя, енергії.
Справді, вона вважала Світлану близькою, дорогою людиною. Адже Світлана так багато зробила для неї. Взяти хоча б оту поїздку з мамою в Київ, до уславленого хірурга. До нього нелегко потрапити на прийом, а Світлана допомогла, усе владнала — маму поклали в лікарню, зробили операцію, тепер їй значно краще: піднімається, сідає, пробує навіть ходити на милицях, а до того й повернутися сама не могла. А як скрутно було їм тоді з грішми — адже Наталя взяла відпустку за свій рахунок, понад місяць була в Києві, жила в готелі. Світлана н тут допомогла. Спочатку позичила їй грошей, а потім знайшла роботу, так що Наталя незабаром і борг повернула, і навіть дещо купила собі та мамі.
— Що за робота? Бачите, це… — Наталя затнулась, а потім твердо мовила: — Одному скульпторові потрібна була натурниця. Тільки не подумайте чогось поганого. Той скульптор — гарний чоловік, чимось схожий, на лікаря. Та перші дні я все одно соромилась…
Наталя ледь зніяковіла, опустила очі.
— А що ви можете сказати про Валерія Назарова? — Женя перевів розмову на інше.
— Не знаю… — зітхнула дівчина. — Коли я почула — не повірила. Він завжди був такий добрий. Але одного разу до мене в готель прийшла Світлана, розплакалася, сказала, що приїхав Валерій, приревнував її до когось там, і вони посварились. Просила, щоб я поговорила з ним.
— Коли це було?
— У квітні. А якого числа — не пам'ятаю.
— Ви помирили їх?
— Тоді — ні. Але згодом, коли Світлана приїжджала сюди на сесію, вони помирились. Так принаймні казала сама Світлана. Сьогодні сказала, а вже на другий день я прийшла — вона тоді у Наді зупинилась — і очам своїм не повірила. Світлана десь узнала, нібито у Валерія є інша дівчина, і не знаходила собі місця. Не просто переживала — шаленіла. Доти я ніколи її такою не бачила. Гасала по квартирі мов несамовита, кричала, жбурляла, що попадало під руку. Потім знайшла в Миколиному столі сигарети, почала курити — одну, другу… Добре, що нагодився Едик — нагримав на неї, відібрав сигарети. А тоді приїхав Валерій своєю машиною, запросив нас на озеро, сказав, що будуть шашлики. Світлана забрала його в другу кімнату, вони довго про щось там гучно говорили, видно, з'ясовували стосунки. По дорозі на озеро вона напоказ лащилася до Едика, а Валерієві казала всякі пакості. Не розумію, як так можна! Тим більше, що перед тим призналася мені, буцімто до неї залицяється ще один чоловік. Я була страшенно здивована і прямо сказала про це Світлані. Вона спочатку викручувалась, а потім розсердилась і кинула, що я нічого не тямлю в житті, що коли хочеш чогось досягнути, то не треба ні перед чим зупинятися.
— Йшлося про відносини з чоловіком, з яким вона зустрічалася в Києві?
— Так, — потвердила Наталя. — Це до нього весною приревнував її Валерій. — І ніяково додала: — Не хочу називати його, він кінорежисер, одружений, у нього можуть бути неприємності, особливо тепер, коли таке сталося… Будь ласка, не наполягайте…
— Я не наполягаю, — заспокоїв її Глушицький, подумавши, що встановити особу кінорежисера буде нескладно.
Білякевича у відділі Женя не застав. Не встиг обміркувати, що і як написати в рапорті, коли прийшли капітан Ляшенко і Галина Юрко, почали розпитувати.
— Ну, як тебе приймала красуня з кабаре?
— Утримався перед спокусою?
— Перестаньте, — насупився Женя. — Наталя гарна, порядна дівчина.
Він розповів товаришам про свою розмову з Літинською.
— Думаєш, вона виклала все, що знає? — висловив сумнів Ляшенко.
— Думаю, все.
— Якому скульптору вона позувала? — запитала Галина.
— Хочеш запропонувати свої послуги? — кинув Женя ущипливо, бо питання видалося йому нетактовним.
— Не думаю, щоб його надихнули мої мощі, — зовсім не образилась худа й тоненька Галина. — Але, як я розумію, ти з делікатності не поцікавився ні його іменем, ні адресою.
— Це так важливо? — насторожився Глушицький.
— У всякім разі важливіше, ніж рецепт чаю, яким тебе пригощала Наталя, — сказала Галина повчальним тоном, який появився у неї після закінчення вечірнього відділення юрфаку, коли її із секретаріату перевели в інспекцію у справах неповнолітніх, та ще присвоїли офіцерське звання.
— Ну, досить, — примирливо мовив Ляшенко. — Краще розберімося в тому, що ми зараз маємо. Що нового повідомила Літинська?
— Вона потвердила, що Світлана була людина неврівноважена, збудлива, — почав Женя.
— Коротше кажучи, істеричка, — додала Галина.
— Ну, це вже ти занадто, — заперечив Ляшенко. — Вчинити істерику може будь-яка жінка.
Галина обурено хмикнула.
— Не треба обурюватись, товаришу молодший лейтенант, — повагом зауважив Ляшенко. — По-перше, про присутніх, як ви знаєте, не говорять. А по-друге, не забувайте у свої двадцять три, що у вас іще все попереду. Ну, а щодо Світлани Мелещук, то багато які вчинки її, здається, справді були дуже суперечливі.
— По-моєму, вона сама не знала, чого хотіла, — додала Галина.
— Авжеж, — підхопив Ляшенко. — Тільки ж це не індивідуальна риса, а, так би мовити, загальножіноча.
— Ну, може, досить теревенити? — перебила Юрко. — Нам же треба ще в «Народний».
— Перш ніж іти в «Народний», треба з'ясувати, чому Гурний не хотів, щоб ми зустрілися з Літинською, — вже серйозно сказав Ляшенко.
— Може, не хотів, щоб узнали про знайомство Світлани з іноземцями Клодом і Гастоном? — висловив припущення Глушицький.
— Не бачу в цьому нічого особливого, — заперечив Ляшенко. — Вона була актрисою, художницею, вони теж мають відношення до мистецтва.
— А чи не роман Світлани з кінорежисером він мав на увазі, з тим, якого не назвала Літинська? — сказала Галина.
— Навряд, щоб Світлана була така відверта з Гурним, — похитав головою Ляшенко. — Чоловікам, а тим більше залицяльникам, про це, як правило, не розповідають. Давайте проаналізуємо розповідь Літинської з погляду криміналістики. Чого не хотів розголошувати Гурний, дбаючи про репутацію Світлани? Чогось такого, що могло її скомпрометувати. Може, це якийсь епізод. Гурний про нього добре знав. І Літинська знала. Але в очах Літинської цей епізод не був чимось надзвичайним, інакше вона звернула б на нього увагу, чого, до речі, й боявся Гурний. Можна припустити, що Літинська за недосвідченістю — дівчисько ще! — не зрозуміла справжнього значення цього епізоду. Не заперечуєте проти такої гіпотези? Чудово. Тоді подивімося, скільки разів у розповіді Наталі згадується Гурний і що відбувається в його присутності.
Женя з повагою глянув на Ляшенка. Три роки тому коли Глушицький прийшов у відділ, його ставлення до Валентина Ляшенка не вирізнялось особливою симпатією. Молодого інспектора дратували часті і, здавалося не завжди доречні його жарти, багатослівність, франтуватість. Але згодом він упевнився, що за цими чисто зовнішніми рисами стоять гострота розуму, енергійність характеру, глибокі знання права, прийомів і методів оперативної роботи, здатність швидко і рішуче діяти. Правда, рішення Ляшенка не завжди були безпомилкові. Але оперативна робота це оперативна робота, тут інколи краще помилитись, аніж прогаяти час…
Женя погортав свої нотатки.
— Нічний бар «Висока гора». Січень цього року. Гурний знайомить Наталю із Світланою, її сестрою, сестриним чоловіком. Там же був французький кінорежисер Клод. Світлана танцювала шейк.
— Галинко, це не дуже жахливо — шейк?
— Товаришу капітан, прибережіть свої дотепи для неслужбового користування, — насупилась Юрко.
— Виходить, не дуже жахливо, — кивнув Ляшенко. — їдьмо далі.
— Гурний запросив Літинську на перегляд фільму, останнього, в якому знімалася Світлана. Це було недавно, буквально на днях.
— Не те, явно не те!
— Восьмого червня. Квартира Світланиної сестри — Надії Мелещук-Кравець. Господарів немає дома. Світлана в поганому настрої, збуджена. Метушиться по квартирі, розкидає речі. Знаходить у письмовому столі свояка сигарети. Приходить Гурний, заспокоює її, відбирає сигарети…
— Стоп! — Ляшенко підняв руку, немов зупиняючи автомобіль. — Відклади свої нотатки. Згадай, як розповідала про це Наталя. Ось до кімнати заходить Гурний і… Що перше він робить — заспокоює Світлану чи відбирає сигарети?
— Спочатку відібрав сигарети і нагримав на неї за те, що курила. Наталя ще сказала — добре, що прийшов Едик і відібрав у Світлани ті сигарети.
— Сигарети?! — зненацька вигукнув Ляшенко. — Стривай, стривай! — Він підійшов до телефону, зняв трубку, набрав номер. — Будь ласка, майора Якобчука… Капітан Ляшенко з карного розшуку. Привіт, Романе Капітоновичу! Одне запитання із серії «для службового користування». Недавно у тебе проходила справа про контрабанду наркотиків… Тільки окрема вимога? Вели справу кияни? Ну, це байдуже. А хто там притягувався, не пам'ятаєш? Так, а ще? Французький підданий, кажеш? Підходить. Записую… Гастон Лагран, тридцять сім років, комерсант, посередницька контора по організації вернісажів, Париж, Монмартр… Які наркотики були? Марихуана в сигаретах? Зрозуміло…
Адміністратор готелю «Народний» Розалія Яківна Храпаль, невисока, тілиста блондинка років п'ятдесяти, на посвідчення Ляшенка та Глушицького навіть не глянула.
— Я й так вірю: карний розшук, значить, карний розшук. Ви по ділу чи вам потрібен номер? Який номер? У нас є спільні, є одинарні без ванни, одинарні з ванною, навіть один люкс є. Ну, по ділу, значить, по ділу, я на всякий випадок запитала. Буває, приходять, показують червоні книжечки, розпитують про пожежну безпеку або про санітарний стан, а потім просять номер для приїжджих колег. Ну, якщо ми по ділу, то тут, як я розумію, потрібна конфіденційна розмова. Віро Йванівно, побудьте за мене й, будь ласка, пам'ятайте, що вільних номерів немає. Прошу вас, товариші, сюди, тут нам ніхто не заважатиме. Між іншим, товаришу Ляшенко, я вас знаю. Не так, власне, вас, як вашу маму. Вона один час на телебаченні працювала. Я не помилилася? От бачите! Кого тільки я не знаю в цьому місті! Я навіть догадуюсь, про кого ви будете питати. Про Світлану Мелещук, правда ж? Чому я так думаю? Про неї зараз усі розпитують, я більше не маю клопоту, як тільки давати інтерв'ю. Ні, ні, будь ласка, у мене саме перерва, і я можу один раз не пообідати, на моїй статурі це не відіб'ється. То що ж конкретно вас цікавить?.. Я не тільки пам'ятаю Світлану Мелещук, а навіть знаю, чому вона цього разу не зупинилась у Наді, а попросила мене влаштувати її в готелі. Я маю на увазі її сестру і мою сусідку Надію Meлещук-Кравець… Ясно, вони посварилися. Хтось комусь щось сказав чи хотів сказати, а далі слово по слову, як то буває між своїми, і вийшов сімейний скандал. Вам дуже треба знати, що вони при цьому казали одна одній?.. Ціню вашу делікатність! Вибачайте, ваші імена, по батькові?.. Дуже приємно! Я так вам скажу, молоді люди: сімейне життя — все одно що море: буває штиль, а частіше хвилювання, інколи й бурі бушують… Ну, це інша тема… Світлану й Надю я ще отакесенькими пам'ятаю. В один садочок з моєю Аллочкою ходили, я водила Аллочку, а покійний Андрій Семенович Мелещук — Світланку й Надю. Андрій Семенович був чарівний чоловік — інтелігентний, вихований, дочок своїх до нестями любив, доглядав їх, мов та нянька. Їхня маман, Віолета Максимівна, знала тільки свій театр. Вона великий театральний діяч — гример, і, як ви самі розумієте, на дочок у неї не лишалося часу. Андрій Семенович готував, прав, прибирав, купав дівчаток. На них просто не можна було дивитися, не захоплюючись. Як дві ягідки, дві вишеньки на одній гілочці. Однаковісінькі, схожі мов викапані. Зате характерами — два полюси. Надя дуже спокійна: поставиш — стоїть, посадиш — сидить; а Світланка, було, ніяк на місці не всидить. Вона й любила все яскраве, що впадало в очі, стала актрисою. А Надя — тренером. Закінчила інститут фізкультури і тепер — тренер. Теж мені спеціальність! Я ще розумію — художня гімнастика або танці на льоду. Та й це, між нами кажучи, не професія. Моя Аллочка мала перший розряд з художньої гімнастики, але це не зашкодило їй стати лікарем. А Надя тільки й знала, що біг з бар'єром, біг без бар'єра, крос на п'ять кілометрів, крос на десять кілометрів… Та це ще нічого. Потім вона стала альпіністкою і, звісно ж, упала з якоїсь там гори. Тепер накульгує… Вибачайте, мене кличуть до телефону. Мабуть, із облплану, я обіцяла на завтра номер…
Коли Храпаль вийшла з кабінету, Ляшенко співчутливо подивився на Женю:
— Голова не запаморочилась? Ну, тоді відпочинь. Піднімись на третій поверх і допоможи Галині розговорити покоївку і чергову на поверсі. Треба з'ясувати, хто приходив у 341-й номер, коли його займала Світлана.
Поки Розалії Яківни не було, Ляшенко встиг ознайомитися з графіком відпусток працівників готелю «Народний», переглянув таблицю ігор футбольного чемпіонату, що лежала під склом на столі адміністратора.
— Вибачайте, це справді з облплану, — входячи і щільно причиняючи за собою двері, сказала Розалія Яківна — А де ваш товариш? Розумію. То ми не чекатимем? Я казала про Світланку чи про Надю?.. Ага! Трохи більше, як рік тому, Надя вийшла за Миколу Кравця. А до того — тільки це строго між нами — Микола залицявся до Світлани. Він скульптор, а Світлана позувала йому. Ні, ні, по-моєму, між ними нічого не було. Світлана — дочка художника, на такі речі дивилась просто. Ви, звісно, бачили в парку Шевченка фонтан «Купальниця»? Так ото Світланка. Миколина робота. За той фонтан його спочатку лаяли, а потім почали хвалити і навіть якусь премію дали. Знаєте, як воно буває в світі мистецтв: сьогодні ти нездара, завтра — геній. Словом, із скульптурою у нього вийшло, а з Світланою, здається, ні. Ви його знаєте? Зовні вельми статечний мужчина: високий, дебелий, з бородою, говорить басом. Але ніякого характеру: може розплакатись, мов дитина, вередує, подібно до своєї тещі — і те йому не так, і се… Його тільки Надя, якій до всього байдуже, окрім альпінізму, може терпіти. А Світланці не такий — справжній мужчина потрібен… Господи, кажу про неї як про живу. Просто не віриться, що її вже немає. На днях зайшла я до Віолети Максимівни. Посиділи, поплакали. Вона не може собі простити, що саме на той час поїхала з чоловіком у Кисловодськ. У неї другий чоловік — підполковник у відставці. Торік розписались, і вона зразу переїхала до нього. Дуже порядний чоловік, не п'є, тільки що хворий на шлунок…
— Розаліє Яківно, — Ляшенко спробував перевести розмову в потрібне русло, — я хотів би…
— Розумію: ви хочете знати про відносини Світлани з Валерієм, — перебила його Храпаль. — Вам відомо, що вона була вагітна від нього? То що ж більше говорити? Я все можу зрозуміти: полюбив — розлюбив. Але нащо ж убивати? Коли вона приїздила минулого разу — це було десь на початку літа, — я поцікавилась її сердечними справами. Не просто так — Надя попросила мене побалакати з нею. Вона вважала, що Світлана тільки марнує час, бо кінозірки з неї не вийде. Надя хотіла, щоб Світлана вийшла за Валерія, тоді все владналося б само собою. Щиро кажучи, Валерій спочатку мені теж подобався: гарний, моторний, самостійний. Хто ж знав, що у нього на думці! Правда, я й раніше помічала, що він кидав оком на гарненьких жінок. А як він дивився на мою Аллочку! Та нащо мені говорити щось погане, гірше про нього вже не скажеш. Словом, почала я тоді розмовляти із Світланою, але вона зразу перебила мене. «Тьотю Розо, — каже, — я заручена з мистецтвом». Я намагалась переконати її, що одне одному не заважає, та все марно. Вона сказала, що коли й одружиться, то тільки з чоловіком, геть схожим на її покійного батька. Я розумію, вона жартувала — таких чоловіків уже немає.
Женя і Галина ждали Ляшенка в кафе-кондитерській…
— Покоївка запам'ятала двох, що в різний час приходили в 341-й номер, — підсовуючи Ляшенкові чашечку з кавою, почав доповідати Глушицький. — Один — літній, добре вдягнений чоловік, досить високий, худорлявий, сивий, волосся гладенько зачесане, на правій руці золотий перстень, розмовляє з польським акцентом. У Світлани пробув десь близько години. Покоївка вважає, що то був діловий візит. Незадовго до того вона бачила, що Світлана перебирала якісь малюнки на аркушах цупкого паперу. Малюнки були у Світлани в темно-зеленій коленкоровій папці з кнопочними застібками. Коли сивий вийшов з номера, в руках у нього була та папка. Це перший відвідувач. Другий був бородатий. Але про нього краще розповість Галина — вона розмовляла і з покоївкою, і з черговою, зібрала більше відомостей.
— То був Микола Кравець, чоловік Світланиної сестри, — впевнено сказала Галина. — Чергова його знає — торік він реставрував барельєф у вестибюлі готелю, вона розмовляла з ним. Чергова твердить, що Кравець був у номері хвилини дві-три і вийшов звідти дуже схвильований, збуджений.
Відрядження в Київ було дуже доречне: Білякевич сподівався, залагодивши всі справи в міністерстві, з'їздити на кіностудію, розшукати Любарського і поговорити з ним. Сергій Любарський був режисером-постановником фільмів, у яких знімалася Світлана. На перший погляд здавалося, що особливої потреби в такій розмові нема — Любарський виклав свою думку про Світлану в підписаній ним характеристиці, яка була в слідчій справі. Але, ознайомившись із показаннями Літинської, Білякевич дійшов висновку, що київський період життя Світлани в характеристиці висвітлено однобоко. Певна річ, режисер міг не знати, чим, як то кажуть, дихає актриса, зайнята на другорядних ролях. Однак, якщо вірити тій же Літинській, Світлана була в близьких стосунках з якимось режисером, що, власне, й призвело до конфлікту з Назаровим. Судячи з усього, Наталя казала про Любарського. Якщо це справді так, то сподіватися на відвертість Любарського не доводилось: кому хочеться признаватися в причетності — хай навіть мимовільній — до трагедії, до смерті людини! І все-таки підполковник вважав, що розмова з Любарський не зашкодить.
Білякевичу не пощастило: Любарського в Києві не було — поїхав у відрядження. Полковник Тупчій із штабу МВС республіки, про якого Вікторові Михайловичу сказали, що він консультант фільмів про міліцію і на кіностудії «своя людина», з'ясував це по телефону, зі свого кабінету.
— Що ж вам порадити? — дивлячись на Білякевича, мовив Тупчій. — Може, варто поговорити з кимось із найближчих помічників Любарського? Ну хоча б з оператором-постановником або директором картини. Як правило, в кінознімальних групах усе знають одне про одного.
Полковник знову зв'язався з кіностудією, поговорив з одним, з другим. Причому в розмові з тим другим назвав Світлану Мелещук, а також прізвище, посаду і знання Білякевича.
— Так ось, — поклавши телефонну трубку, звернувся він до Віктора Михайловича, — найкраще було б вам зустрітися з Ігорем Павляком, другим режисером. Павляк — товариш Любарського, отже, ваша розмова не дійде до сторонніх вух, а в даному разі це має неабияке значення. Крім того, Мелещук деякий час жила у Павляків. Вона була якоюсь родичкою дружини Павляка, котра, до речі, теж працює на кіностудії — чи то асистент, чи лаборант. Звати її Марина. Так ось ця Марина зустріне вас біля прохідної і проведе до чоловіка — без провідника ви його не знайдете.
Тупчій дав Білякевичу машину, і за двадцять хвилин той був на місці.
Марина — жінка років двадцяти п'яти, невисока, крижаста, з чорними бровами, що сходилися на переніссі, надаючи її обличчю якоїсь суворості, вже чекала. Діловито потисла йому руку і так само діловито, мовчки повела за собою по алеях і переходах кіномістечка. За всю дорогу тільки й промовила:
— Ігор на зйомці у павільйоні.
Зовні павільйон скидався на заводський цех. Довгий, тьмяно освітлений, без вікон. Коридор, по стінах якого в'юнились електрокабелі, а внизу поблискували прокладені в бетонованій підлозі рейки, був схожий на тунель, по якому от-от мав пройти поїзд. Сам павільйон, куди невпевнено ступаючи за Мариною, увійшов Білякевич, вразив його величезними розмірами. Високо в сутінках видніли незрозумілі йому конструкції, на підлозі лежали складені штабелями дошки, витягнувся розрізаний фюзеляж літака, стояли якісь триноги, ящики, помости. Освітлювалось приміщення нерівномірно: в глибині прямо перед ним горіло з півдесятка прожекторів, спрямувавши своє проміння на невеликий брукований майданчик біля паркану, а решта павільйону тонула в півтемряві. На помостах стукотіли молотки, вищала пилка. На майданчику парубок у розхристаній сорочці витанцьовував чечітку. Хтось хрипко гукав йому:
— Толю, більше злості! Тобі намилили шию, і ти танцюєш від злості й на зло своїм кривдникам.
— Почекайте тут, — кинула Марина і зникла, мовби розтанула.
Білякевич тупцяв між фюзеляжем літака і металевою триногою, мало не попав під електрокар, який несподівано виринув з півтемряви. Потім хтось гучним голосом сказав у мегафон:
— Припиніть роботи! Увага! Зйомка.
В павільйоні стихло. Парубок, який танцював чечітку, пішов з майданчика. Знову пролунав хрипкий голос:
— Мотор!
Застрекотав апарат. Парубок у розхристаній сорочці головою вперед вилетів із-за паркану, впав на бруківку, застогнав, а потім засміявся і враз схопився, почав вибивати чечітку. Танцював, доки той самий хрипкий голос не зупинив його:
— Досить. Цей дубль більш вдалий. Спасибі, Толю. Все. Перерва.
Невисокий, кремезний, якраз до пари Марині, тільки проворніший, Ігор Павляк сподобався Білякевичу своєю невдаваною простотою — трудно було й подумати, що цій людині у щоденній роботі доводиться вживатися в образи різних персонажів.
— Ходімо на вулицю, тут протяги, — запропонував він.
Вони вийшли з павільйону, сіли на лавочці під деревами, з яких уже опало листя. Білякевич сказав, що його цікавить.
— Давайте говорити примо, Вікторе Михайловичу, по-мужському. Про те, як і чого загинула Світлана, я знаю.
— Хотів би і я це знати, — зітхнув Білякевич.
Павляк зацікавлено глянув на нього, всміхнувся:
— І ви вважаєте, що Сергій Любарський…
— Ні, не вважаю, — перебив його Віктор Михайлович. — Формальних претензій до Любарського я не маю: того дня, коли загинула Світлана, він був у Києві, це нам відомо. Але є ряд обставин, які я хотів би уточнити.
— Вона не була його коханкою! — запально сказав Павляк і знову закашлявся.
— А чому ви вважаєте, що я так думаю? — почекавши, поки він відкашляється, запитав Білякевич.
— Ну як же! Вродлива молода жінка, яка прагне стати кінозіркою, і всемогутній режисер-постановник, який знімає її, непрофесійну актрису, у своїх фільмах. Ясно, що тут до чого, правда ж? Кожен обиватель скаже!
— Та я начебто не обиватель — офіцер міліції.
— Даруйте. Але ви не перший, хто заводить зі мною розмову про відносини Сергія і Світлани. Після її смерті на студії тільки й теревенять про це. Одначе, повірте, нічого інтимного між ними не було. У Сергія є свої принципи. Не скажу, що він святий. Проте він надто любить свою роботу, щоб ставити її в залежність під будь-чиїх домагань. Сергій вірив, що Світлана буде справжньою актрисою, вважав, що талант її ще не розкрився і що до нього треба знайти ключ.
— Ви теж такої думки?
— Про талант Світлани Мелещук? Що ж, вона була по-своєму талановита.
— А успіху не добилась?
— Що таке успіх? Справжній успіх — це робота, тривала, наполеглива робота. У актора — глибока вдумлива робота над ролями, над собою. В цьому Світлана успіху не добилась. Та, правду кажучи, не дуже й добивалася.
— Кажуть, в останньому фільмі вона вдало зіграла?
— Вона грала саму себе, а це кожен зможе, для цього не треба бути актором. Можливо, я був надто суворий до неї. Свого часу я порекомендував її Сергієві на роль, для якої ми довго не могли знайти актриси. Роль була епізодична, майже без слів, але важлива для фільму. Молода жінка, дружина моряка, проводжає чоловіка в плавання, передчуваючи, що він не повернеться. Вона старається приховати від нього це передчуття, не показує своєї тривоги. Тут усе всередині, все стиснуто до краю. А лице спокійне. Та це тільки здається, що воно спокійне — десь у глибині очей, у кутиках губів прозирає відчай… Так от, у Світлани це не вийшло. Скільки ми билися з нею, а нічого не могли вдіяти. Розумієте, є такі ролі, де людина — саме людина, а не актор! — має звернути погляд всередину, заглянути в саму себе. Світлані це не вдавалося. Ні тоді, ні згодом. Вона не могла не думати про інші погляди — звернені в дану мить до неї. Грубо кажучи, вона працювала не на роль, а на глядача, на публіку.
— Це що — самомилування?
— Не те слово! Вона робила ставку на ефект, на емоції без осмислення того, що їх породжує. Словом, не вийшло. Довелося давати інше трактування епізоду, бо шукати заміну було вже ніколи.
— Чому ж тоді ви взяли саме її? Адже, наскільки я знаю, актори проходять попередні проби?
— На пробах перевіряють фотогенічність, фактуру, вміння триматися перед камерою. Творчих можливостей кандидата проба не розкриє. А тут іще так трапилось, просто як в анекдоті. Світлана і її сестра Надя — двоюрідні сестри моєї жінки. Доти я бачив їх тільки раз, вони ще в школу ходили. І ось торік весною приїхав я у ваше місто у відрядження. Зайшов до Мелещуків — родичі все-таки. Ввійшов до кімнати й отетерів: біля вікна, кутаючись у шаль, стояла та сама жінка моряка, яку ми кілька місяців шукали по всіх театрах республіки.
— Світлана?
— Тож-бо, що ні! Надя. Вона була чимось схвильована, але старалася не показувати цього. Словом, те що треба! Знаю, звучить дивно: у людини якісь прикрощі, а я радію. Та, думаю, ви розумієте. Надя відмовилася зніматись. Категорично! Певно, тому, що накульгує. Запропонувала взяти Світлану, вони близнючки. От і взяли. А потім з'ясувалося, що у Світлани дуже своєрідний погляд на акторську гру… Не те що наївний, ні, скоріше наче звихнёний, як і її малюнки.
— Що за малюнки?
— Та це не має значення, — зам'явся Павляк, але одразу ж додав: — не думайте, я не вважав, що Світлана безперспективна, вона мала чудову фактуру, непогану пластику, талант наслідування — могла скопіювати кого завгодно. Підкреслюю — скопіювати, не зіграти! В ній було щось від Мерилін Монро, і, хоч амплуа Монро не для нашого екрана, на цій базі можна було б дещо зробити.
— Любарський не поділяв вашої думки?
— Він, як я вже казав, вважав, що Світлана здатна па більше. Хоч останнім часом остерігався її.
— Чому?
— Можу тільки догадуватись. Наші погляди на можливості Світлани розбігались, і він не хотів про це говорити. Правда, одного разу сказав: «Знаєш, я боюся Світлани, вона ні перед чим не зупиняється. З нею можна гори перевернути, а можна й брязнути так, що потім кісток не позбираєш». Це було після того, як вона умовила Сергія змінити обсяг і трактування її останньої ролі. Роль вийшла, тільки Сергій багато пережив: на худраді його мало не з'їли, і тоді у них відбулася серйозна розмова, мало приємна для Світлани.
— Любарський відмовився далі працювати з нею?
— Так питання не стояло. Сергій не втрачав надії, що вона зміниться. Але тоді він говорив з нею досить гостро.
Мить помовчали, потім Білякевич запитав:
— Ви знаєте Назарова?
— Знаю. Він приїжджав кілька разів, коли Світлана у нас жила, заходив.
— Що ви думаєте про нього?
— Хороший чолов'яга, симпатичний, добрий. Одначе не тютя! Такому на ногу не наступай. Мені здається, Вікторе Михайловичу, що він просто вибухнув. Звісно, це не виправдання, але, по щирості, вибухнути може будь-хто. Тим більше, що Світлана була дівчина з перцем: якщо заведеться — тікай з дороги! А він не захотів. І в цьому його помилка. Посварилися, він ударив її.
— Стривайте, а чому ви думаєте, що вдарив?
— Я ж знаю його. Є такі люди: здається, нічим не дошкулиш їм, і раптом вони вибухають, неначе фугас. Така риса є в багатьох спортсменів, і зокрема у борців.
— Назаров — спортсмен? Борець?
— А ви не знали? Борець, і непоганий. Я теж колись боровся, та куди мені до нього! Якось було, жартуючи, помірялися силами, так що я відчув.
— І тому ви вважаєте, що він ударив Світлану?
— Не тому. Це Микола приїжджав по Світланині речі і розповідав, як у Валерія все вийшло.
— Який Микола?
— Микола Кравець, Надин чоловік.
— А що саме він розповідав?
— Ну, що Валерій і Світлана поїхали до якогось озера, посварилися там. Вона подряпала йому обличчя, тоді він ударив її, Світлана впала у воду і втопилась.
Для Білякевича це була несподіванка. Далебі, дивно: Кравець мав знати, як загинула Світлана — висновки судовомедичної експертизи слідчий Вигула не тримав у секреті…
— Що ще розповідав Кравець?
— А-а, молов дурниці. Він любить підхоплювати всякі плітки і роздувати їх. Але ми з Мариною остудили його. Тоді він розказав, як було насправді.
… Дивно, дуже дивно повівся Микола Кравець. Що примусило його збрехати? Обурення людей, які не повірили офіційній версії? З погляду логіки, він мав би захищати цю версію, бо тим захищав би і правоту своїх слів. А Кравець сказав те, що від нього хотіли почути, що узгоджувалося з уявленням подружжя Павляків про Валерія Назарова. Чому ж він спасував? Незрозуміло…
— Микола забрав Світланині речі?
— Забрав усе, до носовичків. У нього список був. Такий дріб'язковий чоловік, далі нікуди. Відверто кажучи, ми хотіли, щоб по речі приїхала Надя. Але вона лежала в лікарні, і Віолета Максимівна — Марина розмовляла з нею по телефону — попросила, щоб усе віддали Миколі.
— У Світлани були гарні речі?
— Поганих вона не купувала. Дублянка, шкіряне пальто і ще одне — мохерове, з півдюжини чобіт, ну, і різні сукні, черевички…
— Це чималі гроші, а зарплата початкуючої актриси…
— Ну, щодо цього, то Світлана вміла крутитися. Допомагала — не задарма, звісно, — нашим художникам, декораторам, щось іще десь малювала. Мала справи з антикварами.
— Що за справи?
Павляк помовчав, мовби шкодував, що сказав це, а потім відповів:
— Здавала на комісію статуетки на давньоримські сюжети. По-моєму, їх доставляв Микола. Він же скульптор. Але чи його роботи, чи ні — не знаю, незручно було допитуватись.
— Микола часто приїздив у Київ?
— Частенько.
— А як ставилась до нього Світлана?
— Трудне питання.
— І все-таки?
— Коли вони сварилися, то Світлана казала, що він тютя, а Микола — що вона зрадниця. Та це тільки у сварці.
— А чого вони сварилися?
— З будь-яких причин.
— Що ж тоді, на вашу думку, зв'язувало їх?
— У минулому, очевидно, інтим, а останнім часом — статуетки. Так мені здається.
— Ви знаєте французького кінорежисера Руже?
— Клода? Аякже, знаю. Непоганий документаліст, цікавиться переважно темами народного мистецтва — вокалу, хореографії. Товариський, простий. І жінка у нього симпатична — Сюзанна. Вони з Світланою навіть подружилися. Сюзанна ні по-російському, ні по-українському нічого не тямить, а Світлана знала французьку мову. Вони разом бігали по магазинах, музеях — Світлана була не дуже зайнята на студії. Зближувало їх і те, що Сюзанна — художниця. Правда, я не бачив жодної її роботи, але на живопису вона розумілася. Захоплювалась малюнками Світлани, казала, що на Заході вони мали б великий успіх. Обіцяла познайомити її зі своїм другом, теж французом, добре обізнаним у цих питаннях, — він мав приїхати в Київ.
— І вони познайомились?
— Познайомились. Але я не бачив його. А Світлана казала, що познайомилась із французьким мистецтвознавцем, який цікавиться староукраїнськими іконами, питав, де можна придбати їх.
— Як звати цього любителя ікон, Світлана казала?
— Гарсон чи щось таке.
— Може, Гастон?
— Так, так, Гастон! — потвердив Павляк. — А що, може, й ви знаєте його?
— Та ні, я з ним не знайомий, — усміхнувся Білякевич.
Зніяковівши від свого запитання, Павляк трохи помовчав, а тоді додав, ніби виправдуючись:
— Я знаю, що просто так ви про нього не питали б. Згадалася мені одна історія, до якої він міг мати відношення.
Підполковник глянув на нього:
— Що за історія?
— У Мелещуків була папка з малюнками покійного Андрія Семеновича, берегли як пам'ять. Він був художник і нібито не без таланту. Так от, минулої весни ці малюнки десь пропали. Надя чомусь одразу запідозрила сестру, подзвонила нам. Я підняв трубку, Світлани якраз не було вдома, і Надя, хвилюючись, розповіла мені все. Веліла передати Світлані, що коли вона не поверне малюнків, то матиме великі неприємності. Я сказав Світлані, а вона відмахнулася — не лізь, мовляв, не в своє діло…
— Ви подумали, що Світлана передала малюнки французові?
— Признатися — подумав. Передала чи продала. Бо сама Світлана казала, що Гастон за все розплачується зовнішньоторговими чеками, а вона просто марила тими чеками. Але Світлана запевняла, що не продавала малюнків.
— Так вони й не знайшлися?
— Не маю уявлення.
— Світлана з Надею помирилися?
— Помирились і знову посварилися. Надто різні вони були і вдачею, і своїм світоглядом, чи що…
— Світоглядом? Що ви маєте на увазі?
— Підхід до життя. При всій різноманітності життєвих позицій, люди поділяються, по суті, на дві категорії: одні вважають, що вони зобов'язані перед суспільством, а другі — що суспільство зобов'язане перед ними.
— Світлана, ви думаєте, належала до другої категорії?
Павляк мовчки розвів руками. Що ж, його можна зрозуміти: про мертвих або говорити добре, або не говорити нічого.
Вони вже були біля прохідної, коли Білякевич, одірвавшись від своїх думок, зненацька запитав:
— А ви не знаєте, Світлана вживала наркотики?
— Наркотики?! — здивовано перепитав Павляк. — Ні, такого я за нею не помічав. Чарку випити могла, а щодо наркотиків… Не знаю.
— А Микола Кравець?
— Кравець? Чорт його знає! Він останнім часом майже завжди був наче п'яний, а від горілки чи від чогось іншого — не скажу.
Робочий день уже закінчився, проте полковник Тупчій ждав Білякевича. Вислухав його, сказав з полегкістю:
— Ну й добре, що обійшлись без Любарського! Павляк знав Світлану не гірше, ніж він. А втім, усього про людину взнати не можна. Тим більше про таку людину, яка ще сама себе не пізнала.
З кабінету Тупчія Білякевич подзвонив у Сосновське, розшукав Ляшенка.
— Валентине Георгійовичу, з'ясуйте, будь ласка, до мого приїзду, яким видом спорту захоплювався Назаров і чи виготовляє скульптор Микола Кравець статуетки під античність. Буду завтра.
Дощ ішов уже другу добу, то монотонно сіючись по тротуарах, тарабанячи по автомобілях, трамваях, по розкритих парасольках, а то переходячи в справжню зливу. Десь від Новорусанівки по небу пливли без кінця-краю низькі хмари. Дув рвучкий холодний вітер. Але в кабінеті старшого слідчого Онопрієнка було тепло: подвійні рами вікон щільно закрито, в кутку горів електрокамін.
Білякевич застав господаря кабінету за незвичним заняттям: той розмальовував кольоровими олівцями якусь схему.
— Бачили Любарського? — щойно привітавшись, запитав Онопрієнко.
Підполковник розповів, з ким зустрічався в Києві, про що говорили.
— Я не певен, що відносини Світлани і Любарського були суто ділові, як твердить Павляк, — зауважив Онопрієнко. — Та це, зрештою, їхнє особисте діло. Мене як слідчого більше цікавить другий київський знайомий Світлани.
— Гастон Лагран?
— Угу. Цікава постать. Солідна ділова людина — саме так охарактеризувала його туристська фірма, — постачає всім знайомим контрабандні наркотики. Навіть з погляду моралі капіталістичного світу це брудний бізнес.
— Можливо, бізнес тут не головне?
— Можливо. Але запитати про це Лаграна, ми не можемо — його виставили з Радянського Союзу. А Мелещук загинула. От і спробуй докопатися!
— Якщо вірити Латинській, Світлана брала сигарети у Миколи Кравця.
— А як, по-вашому, вони попали до Кравця?
— Чи не Світлана була посередником?
— Не тільки посередником, а, видно, й споживачем. Ось полюбуйтесь.
Онопрієнко висунув шухляду столу, поклав перед Білякевичем почату пачку сигарет «БТ»
— Ці сигарети були у Світланиній сумці. Добре, що Вигула зберіг їх. Коли виникло припущення, що Світлана курила наркотики, я велів зробити експертизу.
— Маріхуана?
— Не всі. Тільки дві крайні. Оці, без фільтру. Але ж невідомо, скільки їх було спочатку. Зараз тут, як бачите, сигарет нема й півпачки.
— А якщо допитати Кравця?
— Пробував. Марна трата часу. Обурюється, кричить, погрожує, що скаржитиметься генеральному прокуророві. Видатний скульптор, якого заздрісники, використовуючи нещастя в його сім'ї, намагаються скомпрометувати, а я допомагаю їм.
— Нерозумна людина! — потис плечима Білякевич.
— Це від бога, тут він не винен, — усміхнувся Онопрієнко і вже серйозно додав: — З такими, як Кравець, можна говорити, тільки спираючись на неспростовні факти. А які у нас факти?
— Він досить дивно поводився, коли востаннє приїздив до Павляків. Не все там зрозуміло: приїхав по речі жінчиної сестри з докладним списком її нарядів. Не кожен чоловік пам'ятає всі плаття своєї дружини, а тут — своячка!
— Є дещо незрозуміле і в поведінці його дружини Наді. Вона, здається, уникає зустрічі зі мною — знову лягла в лікарню. А її і Світланина мати — Віолета Максимівна, схоже, налякана чимось, а може, кимось. Учора я розмовляв з нею. Спочатку вона повторювала те, що казала раніше Вигулі, — в усьому звинувачувала Назарова, а Світлану малювала як наївну дівчинку. А коли я ознайомив її із свідченнями Літинської, Пируна, Храпаль, — розгубилася, заплакала. І зненацька заявила, що Світлана була дуже легковажна, та й із психікою у неї нібито не все гаразд було.
— Запасна версія про всяк випадок, як у Кравця?
— Напевне. Тільки без «як», бо версія це, по суті, одна й та сама. І автор її — один.
— Кравець?
— Можливо. Але поки що це тільки припущення. Тому давайте повернемося до Назарова й до подій, що сталися ввечері дев'ятнадцятого серпня. Ось гляньте… — І він показав Білякевичу розмальовану кольоровими олівцями схему, над якою працював до приходу підполковника. — Це дорога Назарова і Світлани від кафе «Юність» до бази відпочинку. Синім олівцем позначено ділянку до залізничного переїзду. На цьому відтинку Назаров пам'ятає мало не кожний пройдений того вечора поворот. А далі — від переїзду до бази — значно гірше. І про те, чого посварились із Світланою, нічого толком сказати не може… Хоч тепер уже й старається згадати.
— Що ж йому перешкоджає? — недовірливо запитав Білякевич.
Онопрієнко взяв пачку з сигаретами, яка все ще лежала на столі, покрутив у руці.
— Я спитав, чи курив він, коли їхали на базу. Каже, курив, а сигарети брав у Світлани.
Для Білякевича це була така несподіванка, що він аж розгубився й запитав про те, що вже стало ясним:
— Думаєте, він теж курив ці сигарети?
— Схоже. Але в кожному разі потрібен слідчий експеримент.
Галина Юрко дуже хвилювалася, хоч і намагалась не показати цього. Подумаєш, участь у слідчому експерименті! За шість років роботи у відділі карного розшуку бачила й не таке. Правда, п'ять з половиною років із тих шести вона була секретарем відділу, але оперативні працівники ставилися до неї як до свого товариша — ділилися клопотами, тривогами, та й у радощах не забували про неї. Що й казати, секретар — не остання людина у відділі. Галина могла умовити інспектора взяти її на впізнання, обшук, на той же слідчий експеримент.
Після закінчення юрфаку Галині запропонували на вибір — відділ віз або інспекцію у справах неповнолітніх. Галина вибрала інспекцію, і не тільки через те, що тут цікавіша робота, а й тому, що інспекція була структурним підрозділом відділу карного розшуку, який став уже для неї своїм.
Коли підполковник Білякевич включив її в оперативно-слідчу групу по розслідуванню вбивства на базі відпочинку «Транзистор», Галина дуже пишалася. Вона вивчила оперативні матеріали і склала свою думку про трагедію на Лісовому озері. Юрко зовсім не виправдувала Назарова, але й не вважала, що за Світланою нема ніякої провини. Після розмови з Пируном, Гурним, Літинською, працівниками кінотеатру «Сосновське», готелю «Народний», офіціанткою з кафе «Юність» багато що стало яснішим, набуло чітких обрисів. Тепер уже ніхто не сумнівався, що ввечері 19 серпня Назаров був дуже збуджений; до такого стану його довела потерпіла Світлана Мелещук, психіка якої, на думку Галини Юрко, мала цікавити не юристів, а лікарів. Одначе пропозиція взяти участь у слідчому експерименті, задуманому Онопрієнком та Білякевичем, схвилювала і збентежила її.
— Ви можете відмовитись, я не наполягаю, — сказав Білякевич.
— Ні, чого ж… — квапливо відповіла Галина. — Я згодна! А як же він. Назаров?
— Його ми теж не примушували. Та ви не турбуйтесь, Галино Архипівно, з вами в «Москвичі», крім понятих, буде Глушицький, а позаду йтимуть машини супроводу з досвідченими водіями-оперативниками, буду я, буде Ляшенко. Так що будь-які ексцеси практично виключено.
Дорогу від кафе «Юність» до залізничного переїзду він пам'ятав добре. З проспекту Космонавтів виїхав на Садову і за обчислювальним центром повернув на вулицю Богдана Хмельницького. Дощу того дня не було, асфальт був сухий, і Назаров їхав з швидкістю в середньому п'ятдесят кілометрів. Біля металургійного заводу збавив до тридцяти — попереду йшов ЗІЛ з причепом, на якому був негабаритний вантаж. Назаров обігнав його тільки на Рогатці. Не доїжджаючи до Окружної, Світлана попросила зупинитися, зайшла в гастроном, купила пляшку кефіру і пачку печива на сніданок. У гастрономі вона була щонайбільше п'ять хвилин. Потім довелося зупинитись коло залізничного переїзду — проходив пасажирський поїзд. Метрів за триста після переїзду, вже на Русанівському шосе, назустріч їм ішла колона автофургонів «Союзтрансавто» — чотири чи п'ять машин. Далі зустрічних автомобілів уже не було. А втім, ручатися він не може… По шосе їхали з швидкістю до сімдесяти кілометрів. На тринадцятому кілометрі повернули в дачне селище…Справді, по шосе до бази відпочинку дорога коротша. Але вони поїхали через селище. Чому? Назаров не пам'ятає. Певно, причина була не дуже важлива — забулось. Та й гак невеликий — кілометрів зо три, не більше. Якщо й зупинялися, то ненадовго. Річ у тому, що він трохи збився з дороги. Вулиці — якщо можна сказати, що то вулиці, — в селищі прокладено без чіткого плану, плутано, а місцевість там нерівна: горби, долини, яри, поле й ліс. Дуже мальовничий краєвид, але орієнтуватися, сидячи за кермом, трудно. Скільки часу витратили на дорогу від кафе до бази? Хвилин тридцять. Понад годину? Цього не може бути! Як почував себе того вечора? Нормально, був здоровий. Не тільки не пив, а й майже не їв у той день. Вранці перекусив похапцем, потім закрутився — не пообідав, а зразу після роботи подзвонила Світлана, просила якнайскоріше приїхати, і він не встиг попоїсти… Ні, його не нудило — в голові трошки паморочилось — накурився. Загалом то він не курив, ще в Сургуті перестав. А того вечора потягнуло… По дорозі була не дуже приємна розмова з Світланою. Не купував, у Світлани були сигарети…
… Вечір був напрочуд теплий як для жовтня і ясний. Місяць зійшов ще завидна і на двадцять першу годину повис над будинком обчислювального центру, немов зачепившись за горішній — шістнадцятий поверх його. Потік людей і автомобілів став помітно рідший, хоча на проспекті Космонавтів було ще досить людно: жваво розмовляючи, гуляли групками юнаки і дівчата, поважно походжали літні пари, біля каси кінотеатру, в якому демонструвалась нова кінокомедія, стояла черга, крізь прочинені вікна кафе на тротуари вихлюпувались модні мелодії, у скверах стиха бринькали гітари.
Ясно-сірий «Москвич» стояв біля скверу недалеко від кафе «Юність», поміж двома оперативними «Волгами».
Галина уявляла собі Назарова іншим, їй чомусь здавалося, що він такий собі дженджуристий красунь-мужчина, самовпевнений, розв'язний і доволі нахабний. А виявилося, звичайний собі молодий чоловік — здоровий, широкоплечий, з чіткими, наче вирізьбленими рисами вилицюватого обличчя. Волосся темне, коротко підстрижене. На підборідді — родимка завбільшки як дві копійки. Під очима — тіні. Губи щільно стиснуті. Трошки горбиться. Очей не відводить, дивиться прямо, але наче крізь тебе. Правда, цей погляд, і тіні під очима, й бліді худорляві щоки, і навіть коротка стрижка, яка зовсім не прикрашала його, могли бути пов'язані з двомісячним перебуванням у слідчому ізоляторі. Назаров був у наглухо застебнутому плащі і раз у раз засовував руки в кишені, наче не знав, куди їх подіти… Перехожі не звертали ніякої уваги ні на нього, ні на інспекторів Ляшенка та Глушицького, що спокійно стояли поряд — ніхто й не подумав би, що то працівники карного розшуку, здавалося, зустрілись добрі знайомі, стоять собі, курять, думають, куди піти — в кіно, в кафе чи просто неквапом пройтися по проспекту, балакаючи про се, про те, обмінюючись поглядами з зустрічними дівчатами.
А тим часом то була напружена робота. Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко підійшли до Галини.
— Будемо починати, — сказав Онопрієнко. Він підвів її до Назарова, познайомив їх.
— Валерію Павловичу, це молодший лейтенант Галина Архипівна Юрко. Вона поїде з вами, як домовлялися.
Онопрієнко подав Назарову ключ запалювання на коротенькому золотистому ланцюжку з брелоком. Той мовчки кивнув, узяв ключ, машинально сунув його в кишеню, ступив до свого «Москвича». Білякевич підбадьорливо стиснув Галині лікоть.
— Все буде гаразд, Галино Архипівно.
І все ж вона сіла в «Москвич» не без внутрішнього тремтіння. Хоч як бадьорилася, хоч як умовляла себе, що все передбачено, враховано, а перші кілька хвилин не могла позбутися думки, що «Москвич» от-от може рвонути вбік, спробувати втекти від машин, які його супроводять. До того ж за два місяці попереднього ув'язнення Назаров міг озлобитися на всіх.
Правда, позаду сидів Женя Глушицький. Але, поглядаючи на великі сильні руки Назарова, які лежали на бублику керма, Галина думала про те, що коли б він замислив щось лихе, то Глушицький не встиг би втрутитися. Одначе Назаров сидів спокійно, без того напруження, яке могло б у нього бути в даній ситуації. Машину вів чудово — він мав права шофера 2-го класу. Галини, здавалося, не помічав, хоча вона сиділа поряд. На одному з перехресть із-за рогу несподівано вискочила ясно-зелена «Лада», і Назаров, щоб уникнути зіткнення, круто повернув кермо. Галину хитнуло й кинуло на Назарова. Вона одразу ж відхилилася й трохи ніяково буркнула:
— Вибачте.
Назаров усміхнувся і сказав несподівано м'яко:
— Нічого. Тримайтесь ось за цю дужку. — І, враз погасивши усмішку, докінчив померхлим голосом: — Громадянине молодший лейтенант…
Неждана усмішка, яка на мить осяяла його лице і одразу зникла, вразила Галину. Юрко мимоволі подумала, що людині, певно, дуже нелегко, коли її вдруге посилають на ту дорогу, яку можна пройти тільки раз… Їй раптом захотілося зрозуміти до найменших подробиць, як і чому сталося все тоді, увечері 19 серпня. Про що вони, Світлана Мелещук і Назаров, говорили, що думали й відчували при тому? Незлагоди між ними почалися ще в квітні, згодом, коли Світлана приїздила на сесію, вже були розставлені всі крапки. А потім, у серпні, опинившись у скрутному становищі, вона звернулася не до когось іншого, а до нього, колишнього свого коханого. І він зустрівся з нею, намагався якось допомогти. Хоча нібито й знав про її роман з якимось кінорежисером. Видно, він іще любив Світлану. Інакше навряд чи так одразу кинувся б на зустріч з нею. А вона? На що сподівалась вона, звертаючись до нього?
Скажімо, до лікаря Зенкевич — тітки Назарова — їй було зручніше звернутися через нього. Це ще можна зрозуміти. Але вимагати, щоб негайно приїхав по неї в кафе і влаштував на ніч — це вже примха. Адже у неї в місті було багато знайомих, подруг, які не відмовилися б дати притулок. Та й з готелю її ніхто не виселяв — запропонували тільки перейти в спільний номер, бо окремий був заброньований для якоїсь делегації. Певно, вона просто не могла примиритися з самою думкою про будь-яку втрату. Світлана, безперечно, знала, що Назаров усе ще любить її, і не пропустила нагоди зайвий раз упевнитися в цьому, а точніше — в силі свого впливу. Навіщо? А просто так…
«Москвич» під'їхав до самого тротуару, зупинився. Галина здивовано глянула на Назарова.
— Гастроном, — кивнувши на яскраво освітлену вітрину магазину, коротко пояснив той.
Вона вийшла з машини, рушила в магазин — усе мало бути так, як було тоді. В молочному відділі купила пляшку кефіру, в кондитерському — пачку печива. Вже йдучи до виходу, згадала про Назарова: їхали вдвох — Світлана й він, але Світлана купила кефір і печиво тільки собі, про Назарова не подумала, хоч він і не повечеряв через неї…
— Перед тим, як зайти в гастроном, Світлана комусь дзвонила. — Назаров показав на телефонну будку біля магазину. — Говорила недовго, може, з хвилину.
Галина й це врахувала.
До залізничного переїзду вони під'їхали саме в ту мить, коли закрився шлагбаум — ішов пасажирський поїзд. За дві хвилини десята. З «Волги», що їхала за ними, вийшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко. Підполковник кивнув Галині, вона теж вийшла.
— Ну як він?
— Усе гаразд, — відповіла Галина таким тоном, ніби іншої відповіді й бути не могло, ніби вона не допускала й думки, що Назаров міг повестися якось інакше.
— Курить? — запитав Онопрієнко.
— Ні.
— А ви запропонуйте, — порадив слідчий і подав їй пачку сигарет «БТ». — На шосе, Галино Архипівно, будьте особливо уважні. Ті півгодини, які ми шукаємо, він втратив десь за переїздом — на шосе або в дачному селищі. Хай постарається згадати.
Є у людини пам'ять руху, вона часом незалежно від свідомості проявляється в таких ситуаціях. На це й сподівалися…
Назаров курив неквапливо, глибоко затягуючись. Дим скоро заповнив кабіну. Ось так курив він і того вечора. Тільки не такі сигарети. Галина подумала, що сигарету з наркотиком Світлана дала Назарову помилково — адже в пачці були й інші, звичайні сигарети. Але в тому, що Назаров курив тоді маріхуану, вона не сумнівалась.
Галина опустила скло.
— Глядіть, не простудіться, — застеріг її Назаров.
— Світлана не відчиняла вікна? — поцікавилась Юрко.
Назаров мовчав. Кілька разів затягнувся, відкрив попільничку, погасив недокурок і аж тоді сказав глухувато:
— Вона боялася застудитись.
Праворуч за низькорослими кущами розлитим сріблом заблищало Біле озеро — найменше з чотирьох русанівських озер. Колись, іще школяркою, Галина з подругами ходила сюди по ожину — озеро півколом оточував ожинник. А купалися вони не в цьому, а в Комсомольському озері, трохи далі від шосе, он за тим березнячком. Біле озеро надто мілке, в ньому тільки жаби водяться.
Вони вже минули березовий гайок, коли Назаров зупинив «Москвич».
— Що таке? — спитав Глушицький. Підійшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко.
— Ми зупинялися коло Білого озера… — Назаров нахилив голову, проте одразу ж випрямився, дістав нову сигарету. — Коли виїхали на шосе, Світлана захотіла пити. Відкрила пляшку з кефіром, але невдало — забризкала обличчя, плаття. Попросила зупинитися біля озера, пішла вмиватися, чистити плаття, — пояснив він.
— Поставте машину там, де тоді зупинялися, — велів Онопрієнко.
«Москвич» відкотився трохи назад і з'їхав на узбіччя. Назаров вийшов з машини, огледівся, немовби чогось шукаючи, потім ступив на невисокий пагорбок:
— Я сидів отут, а вона пішла до води.
— Сядьте так, як сиділи тоді.
Назаров, не розуміючи, здвигнув плечима й сів на пагорку. Потім, видно, згадав щось, повернувся лицем до озера.
Галина, глянувши на Білякевича, рушила прямо до озера. Хотіла скинути пальто — Світлана була тоді в платті, — та передумала: її постать навряд чи викликала б у Назарова відповідні асоціації. Юрко не знала Світлани, але в парку Шевченка бачила скульптуру купальниці, для якої Мелещук позувала. Що й казати, ніяких асоціацій тут вона, Галина Юрко, викликати не могла! І раптом чомусь подумала, що кефірні бризки на обличчі, на платті, так само, як і прохання зупинитися біля озера, могли бути не випадкові. Того вечора, як оце й сьогодні, світив повний місяць, а у Світлани були пишні коси, і вона, певно ж, розпустила їх по плечах, по спині. На сріблястому тлі води при світлі місяця вона, безперечно, була дуже гарна. Художниця і актриса, вона чудово розуміла це. Може, мстила йому так?
Коли Галина повернулася на шосе, Назаров стояв поряд з Білякевичем, Ляшенком, Онопрієнком і понятими.
— Перед очима плив якийсь туман, — розповідав він. — Точніше, не туман, а такий прозорий жовтуватий серпанок. Пам'ятаю, вона підійшла, попросила застебнути їй змійку. Не знаю, певно, я зробив щось не так. Усе могло бути, я почував себе якось незвичайно…
— Вона вдарила вас? — вирвалось у Галини. Білякевич здивовано подивився на неї. Назаров одвів погляд:
— Відштовхнула. — І, помовчавши, додав: — У мене ще сорочка порвалась.
Це вперше він сказав про сорочку.
— Відштовхнула? — перепитала Галина. — А ви її? — Вона подумала, що сорочка порветься скоріше у того, хто відштовхує.
Назаров знову помовчав, потім сказав, так само відводячи погляд:
— Не пам'ятаю.
— Ви довго були тут? — запитав Онопрієнко.
— Точно сказати не можу. Не більше ніж п'ятнадцять хвилин. Ага, ще одне. Я згадав, чого ми їхали через селище. Там на дачі живе якась Світланина знайома, я її не знаю. Світлана хотіла заїхати до неї, зашити мені сорочку. Але на дачі нікого не було.
— Ви можете знайти цю дачу? — спитав Білякевич.
— Навряд. Я не виходив з машини. Пам'ятаю тільки, що в будинку навпроти в одному вікні горіло голубе, а в другому — рожеве світло. Будинок досить капітальний, з мезоніном і верандою.
…Їм лишалося проїхати кілька кілометрів до тієї межі, про яку вони ще не знали. Що сталося за цей час? Навіть тепер, коли змодельовані асоціації розбудили його пам'ять, Назаров не міг сказати нічого такого, що пояснило б його наступні вчинки. Не міг чи не хотів?
Слідчий Вигула, який спочатку вів справу, не сушив собі голови над такими питаннями. Він побудував схему умисного, заздалегідь задуманого вбивства, в яку добре вкладається спокійна, безтурботна поведінка потерпілої. Про мертвих треба говорити добре або не говорити нічого. Тим більше, що є кого притягнути до відповідальності. Але чи й справді така безтурботна і спокійна була в останні свої хвилини Світлана Мелещук? Після Білого озера вона начебто принишкла. Навіть піклувалася про Назарова — хотіла зашити йому сорочку. Та чи означає це, що вона примирилася, втративши вплив на нього?
В розмові з Галиною колишня класна керівничка Світлани сказала про неї: «Вона була дівчина здібна, недурна, тільки вперта і хворобливо самолюбна. Завжди наполягала на своєму. Пам'ятаю, колись вона почала сперечатися з учителем історії, назвала Венеру Мілоську товстою коровою, а коли обурений таким блюзнірством учитель поставив їй одиницю, вчинила істерику». Так бувало не тільки в школі, так було й зовсім недавно, коли Світлана дізналася, що Назаров зустрічається з іншою дівчиною. У неї теж був інший, але собі вона все прощала. А от Назарову не могла, не хотіла простити. Не примирилася з цим і через два місяці, коли звернулася до нього з проханням, у якому, схоже, було більше цинізму, аніж відчуття безвиході. Сама вагітність, здається, непокоїла її менше, аніж питання, чи погодиться він допомогти їй і в цьому разі. Згоду його вона сприйняла як перемогу, хоч Зенкевич і не взялася зробити операцію. Ця остання обставина, судячи з усього, не вельми засмутила Світлану. Офіціантка з «Юності» розповіла, що 19 серпня, тобто на другий день після відвідин лікаря, Світлана прийшла в кафе в чудовому настрої і, тільки-но появився Назаров, кинулася назустріч, обняла його при всіх, поцілувала. Бо ж усе йшло так, як їй хотілось.
Одначе далі події розвивались інакше, ніж вона сподівалася. Уже в машині Світлана зрозуміла, що Назаров не залишиться з нею, і тому, зайшовши в гастроном, купила їжу тільки для себе — пляшку кефіру і пачку печива. Чи означало це, що вона визнала свою поразку? Зовсім ні. Сцена біля озера мала допомогти Світлані привабити Назарова. Не вдалося. На цей раз до істерики не дійшло — закінчилось розірваною сорочкою. А далі настало мало не каяття. Ну, а потім? Що було потім?
Галина спробувала уявити на місці Світлани себе, такою, якою була Світлана, з усіма її достоїнствами і вадами. Що справді відчувала вона після тої сцени на Білому озері? Розчарування, досаду, відчай? Про що думала? Адже Світлана була досить розумна, розбиралася в людях, при бажанні могла напустити туману, недарма співробітники, сусіди, знайомі були такої гарної думки про неї. А бувало, зривалася, й на Білому озері переборщила і, видно, зрозуміла це. Але що ж сталося згодом, на базі відпочинку? Що викликало той емоційний вибух, який призвів до трагічної розв'язки? Може, тепер Назаров згадає?
Назаров зупинив «Москвича» навпроти човнової станції, правда, метрів на десять далі від того місця, де стояв 19 серпня. Та це не мало значення. Ясно світив місяць, і навіть з машини досить чітко було видно протилежний берег.
Галина глянула на озеро, і в неї тенькнуло серце. Ось якраз у цю хвилину Світлана вискочила з машини. Саме вискочила, не зачинивши навіть дверцят. Навряд, щоб вона збиралася повторити сцену, розіграну на Білому озері. Місяць у цей час того вечора не світив — його закрили хмари, — і Світлана бігла в темряву. Може, вона діяла під впливом маріхуани — підступного наркотика, який поволі одурманює людину, затьмарює розум, викликає галюцинації? Чи усвідомила нарешті те, що відбувалося насправді? Світлана могла уявити собі, як усе було б. Ось вони під'їжджають до будиночків бази, Назаров бере у сторожа ключ від одного з них, заводить її, вмикає світло і… залишає саму. Зовсім саму, на безлюдді, в незатишному літньому будиночку, де вночі так страшно… І нікому нема діла до неї, Світлани Мелещук, якою захоплюються люди, дивлячись на «Купальницю» в парку Шевченка, яку знають із фільмів. А головне — вона сама підвела Назарова до цього, хоча сподівалася на інше. Помилилась у своїх планах і, зрозумівши це, втратила самовладання… У Назарова було інше пояснення.
— Вона попросила зупинитися, — розповідав він оперативникам, слідчому і понятим. — Узяла сумку, я подумав, що хоче покупатися. Світлана добре плавала, але купатися біля цього берега небезпечно.
— Вона знала про це? — запитав Онопрієнко.
— Знала. Раніше ми приїжджали сюди, одного разу вона, не послухавши мене, стрибнула у воду он біля тих плит, правіше трохи. Її мало не затягнуло в ковбаню… Коли я зрозумів, що вона знову хоче туди стрибнути, то кинувся за нею, догнав, схопив, хоч вона й виривалася…
Нічого нового Назаров не сказав — приблизно те саме він розповідав і на перших допитах. Але слідчий Вигула не повірив йому. Світлана Мелещук в очах Вигули була жертвою злочину, і нічого більше він не хотів знати. А потім були й докази вини Назарова — висновки експертів, показання свідків. Почалось умовляння «сказати всю правду», «признатись у всьому»… І Назаров признався. Так, це він убив Світлану Мелещук — здушив горло, вивернув руку, кинув у воду. А що викликало такі дії, яка мета була у нього, якими мотивами він керувався — це визначив і сформулював сам слідчий. Назаров не перечив. Для нього це вже не мало істотного значення. Головне — він убив Світлану. Як і чому це сталося — не пам'ятав, але ж сталося, тут немає сумніву. І те, що справу передали іншому слідчому, й нові допити, експертизи — все це видавалося йому пустою формальністю.
Так міркувала Галина Юрко, слухаючи Назарова тут, на березі Лісового озера, де два місяці тому сталася ще не зовсім зрозуміла їй трагедія. І ще подумала вона, що найдужчий емоційний розряд, який ввібрав у себе всі попередні сутички, вибухнув у найостаннішу мить. І їй захотілося, страшенно захотілося, щоб Назаров згадав усе, геть усе, що було в ту останню мить.
Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко теж хотіли зрозуміти, як усе тоді сталося. Назаров підвів їх до того місця, де внизу лежали залізобетонні плити, на якусь мить замовк, а потім, переборовши себе, ступив до обривистого берега.
— Коли вона вирвалась і побігла вбік, я не гнався за нею, став отут, бо стрибнути у воду вона могла тільки звідси, — насилу вимовляючи слова, розповідав він далі.
— Чому ви вважаєте, що вона могла стрибнути в воду тільки з цього місця? — спитав Онопрієнко. — А звідки, до речі, вона стрибала тоді, коли її мало не затягнуло в ковбаню?
Назаров пройшов берегом метрів п'ятдесят, показав місце.
— Вдруге вона звідси не стрибала б. До того ж я бачив, куди вона біжить. — Він повернувся до плит, знову зупинився над крутим берегом. — Я стояв отут. А вона зупинилася там, де зараз стоїть капітан. Нічого не казала, тільки дивилась на мене. А потім…
Він не докінчив. Хтось відштовхнув Білякевича, якась жінка швидко промчала повз нього, підбігла до Назарова, вчепилася за комір його плаща, повисла на ньому, і всі раптом здригнулися від пронизливого крику.
Ні Білякевич, ні Онопрієнко, ні Женя Глушицький у першу мить не зрозуміли, що сталося… Стояли ошелешені. Тільки Ляшенко, крикнувши: «Галя, божевільна!» — кинувся на допомогу Назарову. Але не встиг: простим рухом спортсмена-борця Назаров відтис підборіддя Юрко і різко штовхнув її корпусом. То був рефлекторний рух, реакція м'язів випередила свідомість, і… Галина полетіла в озеро. Назаров зразу схаменувся, рвонув із себе плащ. Та Ляшенко встиг раніше: як був — у плащі й капелюсі — стрибнув у воду.
Білякевич нарешті зрозумів, що сталося, почервонів, процідив гнівно, відійшовши вбік, так щоб чули тільки Онопрієнко та Глушицький:
— Дівчисько! Вижену к чортовій матері!
— Вона хотіла як краще, — Женя заступився за Галину.
Підполковник сердито зиркнув на нього.
— Ум-гу!.. — співчутливо протяг Онопрієнко. — Буває.
— Авжеж, буває, але не повинно бути! — кинув Білякевич. — Це недозволений, низькопробний спосіб.
— Що недозволений — не заперечую, — блиснув окулярами Онопрієнко. — А щодо низькопробного — не згоден. Певен: вашою співробітницею керували зовсім не низькі мотиви.
— Захопилася, — знову озвався Женя. — Ввійшла, так би мовити, в образ.
— Нічого, я допоможу їй вийти з цього образу! — пригрозив підполковник.
Він не збирався зараз же вживати заходів у зв'язку з обурливим вчинком молодшого лейтенанта Юрко і, як тільки її та Ляшенка витягнули з води, велів негайно ж везти обох додому — чого доброго ще запалення легенів схоплять. Проте Галина наполягала на негайному поясненні. Намагалася доповісти по всій формі, та Білякевич обірвав її:
— Своїм вчинком ви дискредитували себе як працівник міліції.
Галина зблідла і вперто стисла губи.
— Я зовсім не шкодую, що так зробила! — мовила вона.
— Он як?! — зловісно примружився Білякевич.
— Саме так! — дивлячись йому прямо в очі, мовила Галина. — Інакше хто б повірив, що то була рефлекторна, не контрольована свідомістю реакція на несподіваний напад? — Юрко перевела подих, відкинула з лоба мокрі пасма волосся і вже спокійніше додала: — Навряд чи він душив її. Так легко відкинув мене, ви ж бачили. Якби вони не стояли над урвищем, Мелещук не впала б у воду, не втопилася б.
Білякевич мовчав. Якось раптом відчув, що був надмірно суворим до неї. Не безвідповідальність, легковажність, а прагнення за всяку ціну дійти істини, не допустити несправедливості, керувала молодшим лейтенантом Юрко. Галина не думала про себе, про те, що цей здоровий, сильний чоловік, якого звинувачували в убивстві, який легко збивав з ніг супротивників куди дужчих, аніж вона, — що він, од несподіванки злякавшись, міг покалічити її — худеньку, слабку дівчину, не кажучи вже про малоприємне купання в холодній воді. Юрко розуміла, що переходить межі дозволеного, але наважилась на це, бо іншого виходу не бачила.
І він озвався вже іншим тоном:
— Ну що з вами робити, молодший лейтенант?
— Покарайте як завгодно, тільки не виганяйте, — несподівано мало не крізь сльози сказала Галина. — Я… я хотіла, щоб він згадав, як насправді все сталося, повірив, що було не так…
— Тільки щоб Назаров повірив? — усміхнувся Білякевич, — А нас ви вже не берете до уваги?
— Та ви ж і так уже знаєте, що він не вбивав її.
— Не вбивав? — швидко перепитав підполковник. — Ви певні?
— Певна, товаришу підполковник!..
Білякевич, так само, як і Онопрієнко та Ляшенко, вважав, що початкова версія умисного вбивства Світлани Мелещук помилкова. Якби у Назарова був такий намір, то здійснити його він міг би набагато простіше. 19 серпня вони зустрілися на прохання Світлани, поїздка на базу відпочинку теж була наслідком її прохання про нічліг — Назаров нічого цього не збирався робити. А коли Мелещук загинула, він навіть не спробував тікати, хоча «Москвич» стояв поряд. Що більше всі його наступні дії — Назаров наполегливо шукав утоплену, спочатку сам стрибнувши у воду, потім з човна, а тоді покірно згодився, щоб повідомили міліцію — свідчили щонайменше про його розкаяння. Були й інші факти, які наводили на думку, що злочин Назаров учинив, будучи в стані сильного збудження. Світлана була неврівноважена й експансивна — про це говорили навіть близькі їй люди; її відносини з Назаровим на той час були такі, що конфлікт міг виникнути через найменшу дрібницю; аж ніяк не сприяли її стриманості й сигарети з домішкою маріхуани, які вона курила.
Одначе й після того, як провели слідчий експеримент, Білякевичу не давала спокою думка, що Назаров і тепер згадав не все і що того нещасливого вечора щось було не так…
— Ми юристи і повинні виходити з фактів, — сказав Онопрієнко. — Різні відчуття, почуття, тим більше такі, що виникають під впливом якихось суб'єктивних факторів, не можна використовувати для доказу чи спростування певної версії.
Він зняв окуляри, довго протирав їх хустинкою, потім відклав убік, запитливо глянув на Білякевича:
— А що, власне, треба ще доводити? Підстав для того, щоб кваліфікувати не за дев'яносто третьою статтею, а за дев'яносто п'ятою,[2] цілком достатньо. Думаю, з цим погодяться і прокурор, і судді. Та й Назаров не заперечуватиме: зважаючи на все, йому можуть дати навіть умовне покарання. — І після короткої паузи запитав: — То як, Вікторе Михайловичу?
— Ви слідчий, вам і вирішувати, — ухилився од відповіді Білякевич.
— І ви погодитеся з будь-яким моїм вирішенням? — недовірливо усміхнувся Онопрієнко.
— Не з будь-яким, ясна річ. Але ж будь-якого вирішення тут і не може бути. Адже ви, Юхиме Євгеновичу, так само, як і я, не вважаєте, що справу цю вже закінчено.
— Не вважаю, це правда, — зітхнув Онопрієнко, — Треба заново допитати Ігоря Кузему, Надію Мелещук-Кравець, лікаря Зенкевич.
— Я не про те! — скривився Білякевич. — Чому, зрештою, ми не скажемо прямо про головне, що бентежить нас, про що сказала молодший лейтенант Юрко?
— Сказати можна, а де взяти докази? Дуже трудно довести те, що ми, Вікторе Михайловичу, інтуїтивно відчували останнім часом, про що думаємо й зараз: Назаров не вбивав. Ніяк не вбивав! Юрко теж відчула це. А докази?
Білякевич пильно глянув на Онопрієнка.
— Можна знайти і докази, — впевнено мовив після паузи. — Можна, якщо ми відповімо на інше питання: хто ж тоді вбив Світлану Мелещук?..
Про мертвих треба говорити добре або не говорити нічого (лат.).
Стаття 93 Карного кодексу УРСР передбачає відповідальність аж до смертної кари за умисне вбивство при обставинах, які збільшують провину; стаття 95 — відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного збудження, афекту. (Прим. авт.)