– Хто – «я»?
– Ви ж мене знаєте як облупленого, Штунь я, Юрій Штунь з Підгородища й маю справу до отця Василя.
– Штунь? І звідки ти взявся?
– З вулиці, звідки ж іще?
– Чим добрих людей турбувати, краще б там і лишався… – пробуркотіла, та все ж відімкнула хвіртку й пропустила хлопця до садиби.
– Отець Василь вдома?
– Відпочивають вони.
– То я почекаю.
– Авжеж. – Стара акуратно замкнула хвіртку й двері будинку на два оберти й пропустила хлопця з передпокою кухні. Мовчки вказала на табуретку й стала брязкати посудом.
Юрко зняв капелюха, пом яв його долонями и мовив нерішуче- прохально:
– Зголоднів я, оаоусю Віро, зранку не їв.
– Тераз багато голодних, – одповіла байдуже, навіть не глянувши в бік хлопця.
– Та я начебто й не чужий…
– Це як сказати… – не обернулася і продовжувала гуркотіти посудом. – Часи важкі, й кожен мусить дбати про себе.
– Свята церква, бабусю, – почав Юрко якомога м'якіше – вчить, що треба допомагати нужденним…
– І правильно вчить, – мовили за його спиною басом.
Юрко озирнувся й квапливо підвівся з табурета, бо в дверях стояв сам отець Василь Загуменний. Щоправда, зараз, у піжамних штанях і майці, він нічим не нагадував священнослужителя і позіхнув солодко, зовсім по-домашньому, прикривши долонею рота, проте звичним жестом простягнув хлопцеві правицю, і той схилився перед ним, поцілувавши руку.
– Добрий день, святий отче, – мовив поштиво. Отець Василь оглянув Штуня несхвально.
– Був справжній хлоп, – нарешті виніс присуд, – а став драбом. Звідки ти?
– Довго розповідати. – Юрко виразно подивився на спину бабці Віри, і отець Василь одразу зрозумів його.
– Нагодуйте нашого гостя, пані Віро, – наказав. – І добре. А я поки що одягнусь.
Бабця невдоволено кинула напівмокру тарілку на стіл, поклала поруч хліб, витягнула з шафи шмат сала, помідори та огірки. Подумала трохи, либонь, зважувала, що саме означав наказ святого отця нагодувати добре, нарешті дістала ще півкільця ковбаси.
Штунь, хоч і їв не так давно в офіцерській їдальні, присунувся до столу й апетитно захрумтів огірком. Подумав: оце справжня їжа – сало й ковбаса, а коли є ще помідори и цибулина, життя стає зовсім гарним і можна не зважати на явну недоброзичливість старої.
Юрко встиг згетелити мало не всю ковбасу, коли на кухню знову зазирнув отець Василь. Чисто виголений, У чорних вузьких штанях і білосніжній сорочці. Подивився, як наминає хлопець ковбасу, й наказав бабці:
– Зготуїїте нам кави, пані Віро, і подайте до вітальні. Справжньої кави, – уточнив, побачивши запитливий погляд старої, – бо маємо дорогого гостя.
Пані Віра, критично оглянула пожмаканий Штунів піджак, видно, не дуже-то й погодилася з визначенням «дорогий гість», але заперечити не насмілилась. А Юрко, дожувавши шматок сала, нарешті відірвався від столу й подякував поштиво. Знав, що отець Василь полюбляє поштивість, він звик до неї в церкві – підносила його над буденним світом, робила значнішим і впливовішим, ніж був насправді. Це, звичайно, не заважало святому отцю не цуратися мирських справ, особливо коли йшлося про пожертвування, бо справи церковні не відділяв від справ особистих, та й як може бути інакше: пастир завжди невіддільний від своєї пастви.
Вони всілися в модерно обставленій вітальні панотця обабіч журнального столика, на який пані Віра поставила паруючий кавник і чашечки, але отець Василь наче забув про каву, подивився на Юрка пильно й наказав:
– Розповідай.
Хлопець засовався на стільці.
– Але ж, святий отче, вийшло якесь дике глупство, навіть не знаю, з чого почати…
– Чому стрижений?
Юрко підібрався. Панотець одразу взяв бика за роги, стрижена голова виказувала Штуня, майор з полковником обговорили цю проблему й вирішили, що можна сказати правду, – брехня тут ніяк не пройде й можна тільки заплутати хлопця.
Тому Юрко й відповів, дивлячись на отця Василя чесними й чистими очима:
– Постригли. В армії постригли.
– Як так? – щиро здивувався священик. – Наскільки мені відомо, ти з Мухою…
Отже, подумав Штунь, Сорока справді у Львові, бачився з отцем Василем і розповів йому про гріпс і те, що сотник Муха з Гімназистом вирушили на зустріч з гітлерівськими диверсантами. Або довідався про це з інших джерел. Зрештою, це не мало значення, про події саме двох останніх тижнів ніхто знати не міг, і Штунь не зовсім тактовно перебив панотця:
– Це таємниця, святий отче, і я не маю права нічого казати про наше з Мухою завдання.
Єгомосць схвально нахилив голову.
– Так, догодився, – але чого ж ти тоді хочеш?
Ювко з'образив на обличчі щире здивування. Мовив настирливо:
– Святий отче, ви знаєте мене з дитинства, ви благоовили мене на тернистий шлях боротьби з совітами. Крім вас у мене тут нема нікого, невже ви залишите мене без допомоги, принаймні без поради?
Отець Василь нарешті згадав про каву, а може, це знадобилося йому, щоб виграти час і обмізкувати Штуневі слова. Налив Юркові півчашки, собі ж по вінця, відпив і сказав твердо:
– Ти мусиш розповісти все, розумієш, усе до дрібниць, де був і що робив два останніх тижні. Інакше розмови в нас не вийде і я нічого не зроблю для тебе.
– А служба безпеки! – удавано жахнувся Юрко. – Ви знаєте, що робить вона з базікалами?
– Зараз для тебе служба безпеки – один я.
– Слухаю і корюся.
– Це я слухаю.
Юрко важко зітхнув і почав розповідати. Спочатку правду: як велося в Сорочиному курені, як за завданням курінного вирушили з сотником Мухою та іншими стрільцями до Квасова, як зустріли там німецьких агентів. Як знайшли галявину для посадки літака, як агенти зв'язувалися з кимось по радіо, як чекали літака й так не дочекалися. Тоді старший групи наказав радистові терміново викликати якесь начальство, і його повідомили, що попереднє завдання відміняється. Тепер вони мусили збирати відомості про дислокацію та пересування військових частин, самі ж переховувалися в схроні під Квасовом.
Одного дня старший групи наказав Юркові разом із ще одним агентом вирушити до Ковеля, щоб зібрати відомості на залізничному вузлі. Агент був одягнутий у військову форму й мав солідні документи, а Юрка з його липовою сільрадівською довідкою затримав патруль – на цей раз довідка не спрацювала, його призвали до армії, кілька днів перебував у запасному полку, з якого за першої ж нагоди втік. Пробрався до квасівського схрону, але групи там уже не було, вночі дійшов до явки на селі, там одержав цивільний одяг і пішки, обходячи великі села, де могли затримати «яструбкові» засади, дістався Львова.