163897.fb2
Бобрьонок постукав себе кулаком по чолу.
– А я розмовляв з ним. По душах… Толкунов посвітлішав обличчям.
– Уперше бачу користь від спасенних розмов, – сказав. А Карий уже тягнув до себе телефонну трубку. Викликав якогось капітана Іванченка й наказав:
– Негайно зв'яжіться з Ковельським військкоматом. Два тижні тому вони призвали до армії Штуня Юрія… – затулив трубку долонями, запитав у Бобрьонка: – Як по батькові? Не пам'ятаєте?.. Юрія, – повторив голосно, – по батькові невідомо. Нехай знайдуть його і відразу командирують до нас. Негайно, прошу це підкреслити. Дуже важливо…
Толкунов додав песимістично:
– А Юрій Штунь у складі запасного полку в цей час на шляху до фронту…
– Будемо сподіватися на краще, – заперечив Бобрьонок.
– Ну, приїде твій Штунь до Львова. Де йому шукати Сороку? Наче той сидить у центрі міста біля оперного театру й чекає на нашого пацана…
Бобрьонок не дослухав каштанового буркотіння: встиг звикнути й навіть пристосуватися до нього. Іноді майор, вислухавши заперечення Толкунова, погоджувався з ним, іноді ж капітан буркотів лише для годиться, за звичкою: адже невідомо, може, в цього Штуня і збереглися старі зв'язки, може, існує якийсь інший вихід на Сороку, зрештою, це був шанс чи півшансу, а в їхньому становищі й це мало значення.
У глибині душі Бобрьонок не думав, що через Сороку (якби навіть вдалося зачепитися за нього) вони вийдуть на гітлерівську резидентуру. Проте чого на світі не буває?..
Либонь, Карий поділяв майорову думку, бо мовив:
– Із Штунем вирішили. Якщо в запасному полку, завтра буде тут. Але не покладаймо на це великих надій. Головне – залізничний вузол. Зараз поїдемо туди й спробуємо передивитися всі особові справи залізничників. Усі без винятку. Чує моє серце: є серед них гад повзучий…
– Шиплячий і отруйний, – погодився Бобрьонок. – Але в пунктах справ це чомусь не передбачено…
– У розумінні отруйності? – цілком серйозно запитав Толкунов.
– Так, – погодився Бобрьонок. – Як на мій характер, запропонував би ще один пункт: на яку розвідку і з якого часу працюєте? Усе просто й зрозуміло. Завкадрами читає анкету, дзвонить нам, ми, звичайно, зважуємо, чи варто брати, потім викликаємо його, раба божого, бажано разом із шифрами та зброєю…
– Оце життя! – замріяно підтримав його Толкунов. – А ми з тобою, майоре, в цей час вигріваємось на простирадлах пані Марії.
– Сподобалось?
– Що? – смикнувся каштан.
– Не «що», а «хто». Простирадла не можуть не сподобатись, а от сама пані?..
– Пані як пані… – недбало махнув рукою Толкунов, проте майор помітив у цьому жесті якусь штучність, правда, може, це йому тільки видалося, бо Толкунов різко підвівся і попрямував до дверей першим – працювати випадало, мабуть, усю ніч, і кожна хвилина була на рахунку.
Уранці східний вітер розігнав над Високим Замком хмари, погнав їх кудись за Карпати, сонце, висушивши мокрі тротуари, заховалося за шпилі соборів і круті черепичні дахи, небо жахтіло червоним полум'ям, а над самим обрієм горіла й ніяк не могла згоріти поодинока хмарина: здавалося, зачепилася десь там за гори й не відчепиться.
Юрко Штунь доїхав трамваєм до Високого Замку, сів на порожню лавицю, щоб зібратися з духом і думками, але так і не міг зосередитись. Дивився на мерехтливу сонячну пожежу на спадні, на душі було тривожно ж лячно, гадав усе гаразд, усе обговорене, усе вивірене й несподіванки виключені, – та хробачок тривоги заліз у груди й ворушився під серцем.
Певно, подумав Юрко, це просто нерви, и варто трохи посидіти, подивитися, як заходить сонце, помилуватися вмитим вересневим дощем містом, і все минеться.
Зовсім поруч у кущах засквирила якась птаха – тужливо й пронизливо, і Юрко аж здригнувся од несподіванки. Взагалі, весь останній день був сповнений несподіванок. Почалося з того, що мало не одразу після відбою, коли, натомлений денними навчаннями, заснув як убитий, його підняв черговий по роті й наказав негайно з'явитися до командира частини. Мабуть, того також підняли з ліжка: дивився на Юрка невдоволено й підозріливо. Це був пернщй випадок на його пам'яті, коли якогось нікому не відомого рядового за розпорядженням найвищого начальства слід було негайно посадити на поїзд і відправити аж до штабу армії. До того ж переодягнувши у цивільне.
Майор довго дивився на Юрка, намагаючись збагнути, чому саме знадобився начальству цей високий, кирпатий солдат, у якого вуха випирали з-під засмальцьованої пілотки? Зовні абсолютно нічим не вирізняється: кліпає очима розгублено, ні виправки, ні військового досвіду – типовий салага, яких під його рукою зараз сотні…
Але начальству видніше, начальству завжди все зрозуміле, для того воно й створене, начальство, майор знав це давно й твердо, тому, може, й сам дослужився до такого високого чину, хоч освіту мав слабеньку – училище та якісь курси. І все ж не втримався від запитання:
– Знаєте, для чого наказано відкомандирувати вас до штабу армії?
Юрко виструнчився, притиснувши, як учив старшина, лікті до боків, але відповів зовсім не за статутом:
– Не знаю.
Майор невдоволено покрутив головою: ну хіба ж це солдат?
– Як вас учили відповідати? – запитав різко.
– Нікак нєт, – згадав Юрко й подивився відданими очима на майора.
– Отак краще, – пом'якшав той. – Ідіть, старшина у курсі…
У каптерці старшина кинув Юркові купу цивільного одягу, його власні речі знайти не вдалося, і хлопець довго приміряв і вибирав штани й піджак. Власне, штани знайшов одразу, ще мало ношені й якраз'на нього, а з піджаком вийшла заминка, все не налазили. Нарешті трапився, як сказав старшина, точно по мірці. Дзеркала, правда, не було, але Юрко відчував, що піджак завеликий і теліпається на плечах. Проте був ще пристойний: однобортний піджак у смужку, колись він виглядав зовсім піжонським, однак час наклав на нього відбиток, рукави вилискували й борти трохи обвисли, але носити його ще було можна.
З сорочками трохи поморочилися, нарешті знайшли підходящу тенетку з обтріпаними манжетами, вибрали навіть капелюх.
Переодягнутого Юрка знову привели до командира частини. Певно, Штунь тепер не виглядав так незграбно, як у пілотці та обхмотках, проте майор мав свої усталені смаки, все цивільне викликало в нього відразу, він несхвально подивився на Юрка й махнув рукою, відпускаючи.
– Старшина поїде з вами, – наказав. Власне, вказівки із штабу про це не надійшло, та майор зовсім справедливо вирішив, що першому-ліпшому патрулеві видасться підозрілим юнак з воїнськими документами, але в цивільному – обов'язково затримають для з'ясування особи. А поки з'ясовуватимуть, мине не одна година, мав же категоричний і ясний наказ: рядового Штуня відрядити негайно, а що таке негайно, майор знав добре.
Старшина з Юрком сіли в перший же поїзд і приїхали у Львів на світанку. О восьмій ранку Штунь уже сидів навпроти елегантного, затягнутого портупеями лейтенанта, і той дзвонив кудись, що наказ полковника Карого виконаний і що рядовий такий-то прибув. Либонь, одержав якесь розпорядження, бо одразу повів Юрка до їдальні. Тут їли тільки офіцери, і Юрко відчував себе трохи незручно під їхніми запитливими поглядами, тим більше в не дуже чистому й бахматому одязі. Це не завадило йому, правда, з апетитом з'їсти яєчню і випити склянку солодкої кави з молоком – під наглядом того ж лейтенанта повернувся до кімнати з телефонами, лейтенант дав йому навіть кілька газет, що було, мабуть, виявом чи то ґречності, чи то прихильності, і Юрко не знав, чому така увага до його особи з боку самого полковника Карого, котрий, як устиг збагнути з лейтенантових відповідей по телефону і його розмов з відвідувачами, був великим начальником.
Юрко чекав полковника якщо не зі страхом, то з тривогою читав газети, проте майже нічого не розумів. Думками був далеко й рознервувався зовсім – гадав, що до пього кабінету його привело не зовсім чисте минуле: що ж вій не відмовляється платити за вчинене, але ж уважав, що спокутував вину, принаймні так сказав йому колись чорний, чомусь схожий на ворона майор Бобрьонок. Щоправда, і в майорів є начальники, либонь, майор мав неприємності від полковника Карого, шкода, дуже гарна й душевна людина – за короткий час Юрко встиг відчути до нього симпатію.
Двері вкотре ляснули, й Юрко, сподіваючись побачити чергового відвідувача, підвів від газети очі, та, угледівши саме майора, про якого стільки думав, упустив газету й дивився розгублено, навіть злякано. А майор зовсім не почувався винним, навпаки, таким же впевненим і сильним, як і раніше, і ад'ютант поштиво підвівся, побачивши його.
Підвівся і Юрко, а майор, осміхаючись, потиснув йому руку, міцно й приязно, так не тиснуть руку негідникові чи людині, що завинила в чомусь, Юрко одразу збагнув це, й на душі полегшало – він посміхнувся майорові у відповідь щиро й весело, бо справді йому зробилося легко й гора спала з плечей.
Майор критично огледів Штуня. Видно, лишився задоволений, хоча, на глибоке Юркове переконання, його зовнішній вигляд міг викликати тільки негативні емоції, і обернувся до лейтенанта.
– Ми з товаришем Штунем трохи побалакаєм, – кивнув на двері кабінету. – Полковник скоро повернеться.
Ад'ютант послужливо розчинив перед ними двері, це сповнило Юрка гідністю, й він зайшов до кабінету вже без тривоги, а з цікавістю, бо тепер точно знав, що його викликали не для покарання й розносу, а в якійсь справі і зараз майор розповість, саме в якій.
Однак Бобрьонок не поспішав задовольнити Юрковий інтерес, він посадив хлопця на стілець під стіною, а сам улаштувався навпроти. Розглядав Штуня чіпкими й уважними очима, потім скрушно похитав головою і чи то запитав, чи то ствердив із жалем:
– Обкарнали…
– Обкарнали, – одповів Юрко і погладив долонею колючу голову. Додав: – Положено.
– Шкода.
– І мені шкода, – визнав хлопець зовсім щиро.