– Прийдемо, – пообіцяв нараз Толкунов.
– Якщо вже пан капітан вирішив… – рвучко обернулася до нього господиня.
– Чому «якщо»? – трохи образився Толкунов.
– Бо ви – уособлення акуратності.
Бобрьонок побачив, як задоволена посмішка майнула капітановим обличчям, і піддав жару:
– Капітан узагалі уособлення всіх чеснот.
– Ну, кинь, – заперечив Толкунов.
Але якийсь біс уже вселився в Бобрьонка. Вів далі твердо, наче писав характеристику:
– Капітан Толкунов – найхоробріша в світі людина, в цьому я абсолютно переконаний. Знаєте, скільки в нього орденів? Шість, я вже не рахую медалі, пані Маріє, от що таке капітан Толкунов.,
– Я завжди знала, що пан капітан,-господиня зро-. била великі очі, – дуже гарний.
Бобрьонок усміхнувся, але ледь помітно: отакої, вони знайомі третій день, а пані Марія вже «завжди знала»…
Да таке здатні тільки жінки, більше того, вони щиро вірять у мовлене, що ж, може, це й правильно. Принаймні. Толкунову сподобалась господинина рішучість: он як посвітлішав в обличчі…
Знову подзвонили – сусід приніс гриби, і пані Марія повела його на кухню.
Толкунов незлобливо штовхнув Бобрьонка в бік.
– Для чого ти? – запитав.
– Що?
– Про дуже гарного?
– А я переконаний в цьому.
– Щось раніше не помічав.
– Ти взагалі багато чого не помічаєш.
Толкунов витягнув з-під подушки ремінь з кобурою, акуратно підперезався.
– Скажеш… – протягнув невизначено.
– Ти їй подобаєшся, – Бобрьонкові захотілося зробити приємне цьому телепневі.
– Скажеш… – Толкунов був явно не оригінальним.
– Упевнений.
– З чого взяв?
– Ну, бачу…
– А що! – раптом підтягнув нас Толкунов і радісно підморгнув майорові. – І ми не в тім'я биті.
– Могорич з тебе, капітане.
– Чекай ще.
– Точно.
Толкунов нараз посерйознішав, підтягнувся, прохально зазирнув Бобрьонкові у вічі.
– Ти – нікому… – застережливо підвів руку. – Щоб ніхто… про пані Марію. Не дзвони, зрозумів?
– Я що, на дзвонаря схожий?
– Звичайно, ми з тобою вагон каші з'їли. Я тобі вірю. – Толкунов раптом замислився й запитав: – А ти в жінки руку цілував?
– Бувало.
– Невже!.. І Галці?
Бобрьонкові не сподобалась капітанова настирливість. Тим більше розпитування про Галю. Все, що було між ними, ніколи не виносив на людські пересуди, не так, як дехто з офіцерів, котрі полюбляли смакувати деталі стосунків з жінками. Тому й відповів ухильно:
– Яке це має значення… Та й для чого тобі?
– А він, – Толкунов кивнув на кухонні двері, з-за яких лунали голоси господині й сусіда, – ну, пей довгий так він цілував їй руку…
– Ну й що?
– Але ж наша господиня не буржуйкаї Це ж тільки паням…
– Кинь, тут, на заході, так заведено.
– Панських звичок ще не позбулися. Бобрьонок на мить задумався і запитав нараз:
– А тобі не приємно було б поцілувати їй руку? Толкунов похитав головою, не задумуючись. Але відповів не дуже впевнено: «А для чого?»
– Для того, що вона жінка, а коли ще кохана жінка!.. Уявляєш собі?
– Уявляю, – зітхнув Толкунов. Раптом справді уявив, як пестить його щоку пані Марія своєю ніжною ручкою, а він цілує її.
– Ні, – мовив рішуче й твердо, але чомусь затнувся. Певно, ні… – поправив кобуру з пістолетом. Подумав, що йому, мабуть, все ж більше личить стріляти, ніж розводити всякі цирлихи- манірлихи з жінками, навіть такими вродливими, як пані Марія. Але ця думка чомусь не принесла задоволення, і Толкунов мовив різко: – Розбазікалися ми з тобою, майоре, а для нас це зараз зайва розкіш. Бо ворог не спить!
– А Батьківщина-мати кличе! – в тон йому відповів Бобрьонок. Зиркнув на годинник. – У нас ще двадцять три хвилини. Якраз вистачить, щоб попити чаю й не запізнитися до Карого.