Зараз вони з Толкуновим шукають шпигунів у Стриї. Он яку діяльність розгорнули, а тут уже, либонь, давно нема жодного агента, і всі їхні зусилля, вибачте, до шмиги.
Ці невеселі майорові роздуми перервав комендант. Попав Бобрьонкові трубку, повідомивши:
– Підполковник Козлов на дроті.
– Чи не зареєстровані, підполковнику, останнім часом надзвичайні події? – запитав Бобрьонок. – Або просто випадки?
– П'яні бійки вас, мабуть, не цікавлять?
– Ні..
– Напад озброєної фашистської банди на бійців, що відстали від своєї частини…
– Де?
– На узліссі по дорозі на Сколе.
– Чим закінчилось?
– Бійці залягли й відстрілялися. З нашого боку один поранений, двоє бандитів убито.
– Упізнані?
– Так, селяни з найближчого хутора впізнали одного. Колишній поліцай, мабуть, не встиг утекти з німцями.
Бобрьонок подумав: навряд чи ворожі агенти вдаватимуться до таких акцій. Для чого їм розпочинати бій з озброєними солдатами? Заради зброї? Вона їм практично не потрібна. Ні, то справді банда з гітлерівських недобитків, яким знадобилось продовольство і зброя. І нехай підполковник Козлов сам сушить собі голову, як ліквідувати банду.
– Усе? – запитав.
– Вбито шофера «студебекера».
Бобрьонок насторожився. Можливо, гітлерівським агентам знадобився транспорт?
– Де?
– По дорозі на Миколаїв.
– Точніше?
– На вісімнадцятому кілометрі.
– Там ліс підходить до дороги?
– Впритул. І шофера вбито на узліссі.
– Як?
– Ударом ножа в спину.
– Як дізналися?
– Селянин пас худобу й побачив. Дістався до роз'їзду, звідки подзвонили.
– Хвилинку… – Бобрьонок дістав карту з планшета, звірився з нею і запитав: – На роз'їзді поїзди зупиняються?
– Звичайно.
– На місце пригоди вже виїхали?
– Збирається мій заступник.
– А давно подзвонили?
– З годину.
– Затримайте свого заступника. Ми візьмемо його собою.
– Вважаєте, німецькі агенти?..
– Все може бути.
Гнати дві машини на місце пригоди не було рації: на задньому сидінні «віліса» поруч Толкунова вмостились помічник коменданта старший лейтенант Васюков та щофер автобату – він мав доставити до міста «студебекер». Дорога була пошматована вщент наступаючого технікою, фактично, від неї лишилися окремі асфальтові острівки, і Віктор намагався триматися хоч і роз'їждженого, але все ж не так покарьоженого узбіччя. Все одно «віліс» немилосердно кидало на вибоях, і швидкість рідко коли перевершувала тридцять-сорок кілометрів.
– Повземо ж ми, гей! – жартував Віктор, скоса, позираючи на Бобрьонка, та майор не підганяв його – Віктор і сам знав, що у розшукувачів нема справ другорядних і маловажливих, вони завжди поспішають, і щоразу кожна хвилина має значення.
Справді, Бобрьонок сидів похмурий: виявили вбитого шофера понад годину тому, можливо, туди вже набігли цікаві – затопчуть сліди, а це ох як небажано… Але нічого не сказав Вікторові й тільки ще більше насунув на лоб кашкета. І
На вісімнадцятому кілометрі від ґрунтовки до лісу відходив путівець, і «віліс» звернув туди. Ліс підступав тут до путівця щільно, по дорозі мало хто їздив, і вона заросла травою – за крутим поворотом Віктор загальмував так, що Бобрьонок стукнувся чолом об лобове скло: потужний «студебекер» уткнувся капотом у ліщиновий кущ, перегородивши путівець. А поруч нього сидів сухий і зморщений, як висушений гриб, дідок у білій полотняній сорочці, таких же штанях і чорному капелюсі з заяложеними й обвислими від старості крисами. Він повільно підвівся, сповнений власної гідності, і дивився на офіцерів, що стрибали з «віліса».
– Ви знайшли? – запитав Бобрьонок.
– Та я ж.
– Нікого тут не бачили?
– На колію ходив, а потім ніц не бачив.
– Як вас величати діду?
– На селі дідом Михайлом звуть.
– Корови пасете?
– Пасу, – кивнув у бік череди, що ходила в рідких кущах узлісся.
Бобрьонок полегшено зітхнув: слава богу, ніхто поруч не вештався і, може, дещо й вдасться знайти. Він пропустив уперед Толкунова й затримав помічника коменданта, який рушив услід.