- Не треба перепрошувати, Ларисо, я вже давно помічаю, що до мене ставляться саме так, - гірко посміхнувся Дмитро.
- А коли ми бачилися востаннє, то я все дивилась на тебе і думала: і чого цей гарний мужчина не звертає на мене уваги!
- Але це було мало не два роки тому!
- Не два, я вже пригадала, коли це було, поки чекала на тебе… У липні позаминулого.
- Так, так! Володьки вже не було! Але Вероніка дуже захотіла до тебе!
Вероніка з Ларисою часто передзвонювалися, хоча й бачилися рідко. Так склалося, що Вероніку в гості водили, як дитину. Якщо Дмитро не мав наміру кудись іти, Вероніка мала просити його, мало не благати, і він врешті решт зда вався, але вона ніколи не йшла сама. Коли Володька поїхав за океан, Дмитрові не було причин ходити в той дім, не було!
Але Вероніка таки вблагала його. Так, це було в липні поза минулого року. Лариса тоді ще не працювала там, де працює нині, сиділа вдома, пишучи якісь заумні статті або керуючи по телефону організацією якихось нікчемних виставок. Йому неприємно було згадувати той день, оскільки Лариса і Вероніка тільки й говорили, що про смерть братової Марини. І якби ж то тільки вони, а то й шмаркачі - Вікторія і Ларисин Ярослав. І Ларисина матінка, зануда Майя Гаврилівна, також активно втручалася не в свою справу, обговорюючи передчасну й загадкову смерть розпутної красуні і участь його матері в тому темному ділі.
За столом між салатами і ковбасами, - а Лариса і Майя Гаврилівна завжди накривали стіл вкрай нездарно, - не соромлячись його присутності, переповідали сільські плітки, буцімто його мати вбила свою старшу невістку Марину. Не те що вбила, а не викликала швидкої допомоги, коли Марину схопив напад апендициту чи ще якоїсь хвороби живота.
Дивилась, як та конає, і казала: це тобі за те, що гуляла від Валерки. Марина і справді гуляла. Про це в Дубовому всі знали.
Валерчина Марина була гарна до непристойності. Дже рело краси й чуттєвості було в Марининому єстві таким могутнім, що воно не всихало ні від поганого харчування, ні від тяжкої праці. Такі жінки повинні ставати професійними красунями і продавати себе на подіумах і на лискучих обкладинках. А на Марину не знайшлося спонсора, який би вивіз її з Дубового, і вона виявила свою неповторну жіночу сутність тим, що спочатку дуже молодою вийшла заміж за красеня Валерку - всі сини старої Марії були напрочуд гарні хлопці. Але шлюбу з Валерієм Стебельком було не досить для творчої самореалізації секс бомби з Дубового. І вона по чала гуляти. І з водіями, і з учителями, і з лікарями. Вона була в близьких стосунках і з удвічі старшим за неї головою селищторгу, і з удвічі молодшим барменом з кафе «Дубо вецькі Зорі».
Всі в Дубовому засуджували її. Але коли вона померла молодою, то вмить стала місцевою великомученицею. А мати від людського суду була змушена кинути свій дім в рідному Дубовому і перебратися до зовсім глухої Блюхівки. Того літа Вероніка з Вітою були в Дубовому в гостях саме перед її переїздом. Він їх завіз туди на тиждень чи два, а вони повернулися на третій день.
- На мене дуже вплинула звістка про смерть Марії Степа нівни, - мовила Лариса, продовжуючи смоктати коньяк, оті нещасні п’ятдесят грамів, - а може, це якось пов’язано зі смертю Вероніки? Як померла твоя мати, Дмитре?
- Ми збиралися поговорити не про неї, - неохоче прохрипiв Дмитро, запалюючи другу цигарку від недопалка.
- Про Вероніку і про малу я розповім тобі все, що знаю сама.
- А, між іншим, чому ти відмовилася розповісти мені, де вони, коли я звернувся до тебе рік тому?
- Ой, ну по перше, тому що небіжчиця Вероніка просила мене, якщо ти їх шукатимеш, не говорити, де вони. А по друге, я тоді боялася зурочити, в них була саме та епопея з дідовою квартирою, яка благополучно завершилася, але тоді ще не все було ясно.
- Яка дідова квартира, Ларисо?
- Ой, ну ти і правда нічого не знаєш! Як же ти жив увесь цей час?
- Сам не знаю. Я шукав їх, але мені ніхто не хотів до помогти. Всі, кому я телефонував, з ким зустрічався, казали, що нічого не знають. Навіть там, де вона працювала, у Будинку дитячої творчості, сказали, що абсолютно нічого не знають, а в мене не було ніяких правових підстав змусити їх говорити.
- А загальнолюдський ресурс ти вичерпав ще коли бив Вероніку по обличчю… Так, вона просила, щоб тобі не давали її координат. Вона боялася тебе. Дуже боялась! Не всі діти так бояться батьків. І ми їй знайшли психоаналітика, який допомагав їй позбутися всіх її фобій. І вона стала зовсім іншою! В неї буквально виросли крила, хоч це й дуже ба нальна метафора, а ти ж знаєш, я не люблю банальних слів…
З Будинку дитячої творчості вона перейшла керівником до студентського аматорського театру «Трясиспис». Вони разом написали п’єсу «Дорога Зради» і поставили її! І поставили так класно, що Асоціація аматорських театрів штату Вірджінія запросила їх до себе! Вони з Вітою минулого літа були у Сполучених Штатах! Віта склала іспити до університету ще в травні!
Отже, поки він пив, і лютував, і сотні разів називав їх маленькими нікчемами, які нічого не варті без нього, вони жили цікавим повнокровним життям і примудрилися багато чого досягти. Він запалив третю цигарку, тоскно глянув Ларисі у вічі.
- Мені шкода тебе, Дмитрику! У тебе була чітка орієн тація на те, щоб бути головою родини, на те, що ти все тягнеш на собі, а решта слухняно і вдячно йде за тобою. І тут раптом… катастрофа… - Лариса лагідно поклала руку на його лікоть, і він несподівано відчув вдячність до цієї жінки, з якою в нього ніколи не було теплих родинних стосунків і яка нібито так щиро співчуває йому нині.
- Давай ще по чарочці, Ларисо! Ти, я бачу, вже допиваєш, хоча й смокчеш по краплині.
- Так, так, я замовлю, облиш!
- Це ти облиш! Будь ласка, ще два по п’ятдесят! - гукнув він офіціанту, який замість чарок приніс їм цератову теку з меню.
- Чого саме вам по п’ятдесят? Знову «Арарат» п’ятизір ковий?
То, виходить, кожний мікроскопічний ковточок цього напою коштує мало не гривню, а він перехилив його, як останній алкоголік. Гаразд, він у студентські роки також умів смакувати коньяк по краплині…
- Тобі не заважає мій тютюновий дим?
- Аніскільки… - далі Лариса говорила йому речі, які можна було витлумачити як цілковито жахливі, але він не жахався, - Мені здається, Дмитре… ти зараз не в змозі осмислити й відчути смерть Вероніки. Ти ще й досі не ви брався з під уламків після катастрофи, коли завалився твій дім, твоє бетонне щастя. Тобі ще й досі зрада болить страш ніше, аніж смерть, і горе від житейської образи здається страшнішим, аніж горе від справді трагічної незворотності…
Чому померла твоя мати, Дмитре? Адже вона ще дуже міцно стояла на ногах. І потім, чому мені ніхто нічого не перека зував? Я ж усе таки родичка. Хоч ми з Володькою не бачи лися бозна скільки, але ми не розлучалися. Іншим разом він сказав би Ларисі, що, вочевидь, ніхто з родичів не зайшов до них сповістити про смерть старої Марії тому, що і вона, і її мати, Володина теща, були вкрай непри вітні до своїх сільських родичів. Майя Гаврилівна ніколи не пускала їх далі передпокою, навіть одного разу не пустила до туалету діда Василя, який привіз мішок картоплі з Дубового, тільки сказала йому, де туалет на Лук’янівському ринку, мовляв, ці селюки не вміють користуватися ватеркло зетом. Сама Майя Гаврилівна користуватися туалетом вміла.
Дмитро завжди згадував, як ще давно, в радянські часи, коли туалетний папір був дефіцитним, Володьчина теща збирала в гостей за столом зужиті паперові серветки, мовляв, ще стануть у пригоді в туалеті. А також згадував несамовитий шквал сміху, коли запитав Майю Гаврилівну, чи не робить вона й навпаки? Але сьогодні він уже відсміявся. Мабуть, ніколи не сміятиметься до кінця своїх днів, скільки ще йому відміряно.
- Тобі дуже цікаво, Ларисо, що говорять баби в селі про смерть моєї матері? - гірко запитав Дмитро, пригадавши, як на тому липневому обіді всі його учасники, навіть діти, жваво висловлювали свої думки про архаїчне мислення Марії Степанівни та її аґресивну цнотливість.
- Це пов’язане з Веронікою, Дмитре, і не тільки тою мірою, що все на світі пов’язане тисячами незримих таємних ниток, а ще й тим, що Вероніка їздила до твоєї матері у Блюхівку, перед тим днем, коли ви посварилися.
- А мені вона сказала, що їде зі своїм театриком до Сум на концерт до днів Незалежності, - вражено опустив свою чарку на стіл Дмитро, вихлюпнувши на стіл не менше п’ят надцяти гривень, - То навіщо її туди носило? І чому вона нічого не сказала мені?
- Вона саме тоді підходила до осмислення самого поняття зради в усій широті його семантичного поля. Вона хотіла поставити «Отелло» по новому, показати венеційського мавра рабовласником коханої жінки, а не щирим другом, якого ошукали. Адже друг, хоч би поряд було сто тисяч Яґо, ніколи не діяв би так, як отой чорний мерзотник, - схоже, Лариса під впливом Вероніки також зненавиділа Отелло. - А потім вона зрозуміла, що силами аматорського колективу великої п’єси не поставиш. Значно краще було б зробити сучасну п’єсу, де якомога всебічніше розкрити питання зради й вірності…
Вони просиділи з Ларисою у кафе «Відень» ще годину, і Лариса не дозволила йому заплатити за коньяк «Арарат», рішуче тицьнула офіціантові свою кредитну картку. А потім вони блукали по місту. А потім їли сосиски з кетчупом у дешевому бістро при гастрономі. А потім знову йшли пішки Великою Житомирською, але не самою вулицею, а под вір’ями понад Дитинцем, не помічаючи вбивчого холоду цієї тяжкої зими, коли в самому тільки Києві від грипу померло п’ятнадцять чоловік, серед них і його дружина Вероніка, яка насправді померла для нього за півтора року до того. Але донька! В нього ще є донька Вікторія. Що з нею буде?
У Лариси за пазухою задзеленчав мобільний телефон.
- Зараз, Віко, зараз сонечко! Іду вже! Не хвилюйся, скоро буду!
Вони почали прощатися, хоча збиралися дійти до Хреща тика і розпрощатися вже там.
- Це мої мене смикають, бо я сказала, що після роботи піду до Віки. Вони вже й туди дзвонили. Я поки що не скажу дитині, що бачилася з тобою, а далі побачимо. Щасти тобі, Дмитре! Тримайся! Якось воно буде!
Баба Зося легко знайшла потрібний будинок. Навкруги були величезні садиби за високими парканами. І тільки у Захара Івановича - невеличкий цегляний двоповерховий котедж із похилим дахом і аварійним балкончиком. Cтара натисла на кнопку дзвоника біля воріт і довго чекала. Коли ніхто не відчинив, вона увійшла в подвір’я і постукала в двері будинку. Їй відчинив високий сивий лисуватий чоловік років п’ятдесяти шістдесяти.
- Ви Зося?.. Я не знаю, як по батькові.
- Баба Зося, не треба по батькові.
- Проходьте. Це всі ваші речі?
У баби Зосі не було ні валізи, ні сумки. Тільки великий клунок з казенної лікарняної ковдри.
- Всі. Більше нічого нема.
- За а арику, хто там? Хто там? - лунає голос, наче з діжки.
- Зараз, мамо, зачекай хвилину, - кричить Захар Іва нович, і тихіше до баби Зосі: - Може, щось лишилося у вас в лікарні? То я міг би підвезти на машині.