РОБЕРТ Л. ФІШ — сучасний американський прозаїк. Оповідання «Напад на літак» вперше опубліковано 1972 року.
Переклад: Мар Пінчевський.
Перекладено за виданням: Robert L. Fish. Hijack. Great Action Stories. New American Library. New York, 1977.
Був кінець літа, п'ята година дня, теплого, паркого, але ясного — лише на далекому обрії, над низьким Теннессійським узвишшям, яке на заході переходило в пласку рівнину, зависла тонка смужка хмар. Літак — реактивний «Боїнг-727», — ідучи рейсом Нью-Йорк — Новий Орлеан, на висоті 28 000 футів наближався до долини ріки Теннессі курсом на південний захід, і сонце, швидко опускаючись до виднокругу, освітлювало праву щоку другого пілота.
У вузькі двері з пасажирського салону до кабіни протиснувся радист. Поправляючи штани, він задоволено кивнув командирові екіпажу, вмостився в своєму кріслі, надів навушники й заходився крутити ручки приладів. Командир кілька секунд придивлявся до його спокійного, зосередженого обличчя, а тоді глянув через плече вниз. Там під сонцем зблиснула вода. Командир узявся за мікрофон, вимкнув тиху музику для пасажирів, привертаючи тим самим їхню увагу, і натис на кнопку, що перемикала радіо в салоні з магнітофона на мікрофон.
— Леді й джентльмени, говорить командир вашого літака. Під нами, трохи праворуч, ви бачите водоймище Уоттс-Бар, споруджене ВРБТ — Відомством розвитку басейну Теннессі. Пасажирам, що сидять ліворуч, видно греблю Уоттс-Бар і озеро Чікамога за нею. А ген на сході ті з вас, хто має гострий зір, можуть побачити Грейт-Смокі-Маунтінс…
Він акуратно повісив мікрофон і клацнув перемикачем; музика зазвучала знову. Майже відразу на щитку переговорної системи перед ним засвітилася лампочка. Нахилившись уперед, він натис на кнопку.
— Слухаю.
— Командире, говорить Кларісса. Сталося лихо.
— Лихо?
— Пасажир замкнувся в туалеті з Міллі. — Стюардеса квапливо повела далі, прагнучи уникнути непорозуміння — Це не флірт, командире. Це напад на літак. — У голосі її, що металево відлунював у тісній кабіні, вчувалося ледь стримане хвилювання.
Радист дивився на командира широко розкритими очима; другий пілот почав зводитися на ноги. Командир екіпажу Літлджон помахом руки звелів йому сісти.
— А де агенти безпеки?
— Один з них тут, зі мною…
— Передаси йому мікрофон. Але спочатку скажи — як пасажири?
— Вони ще нічого не знають.
— Чудово. Їм і не треба нічого знати. Давай агента.
По короткій паузі в динаміку озвався притишений чоловічий голос.
— Це я, командире. Сталося воно, очевидно, так: той тип пройшов у хвіст до туалету — ніхто навіть не глянув на нього, поки він туди йшов, — а там вихопив пістолет і змусив стюардесу ввійти разом з ним. Я розмовляв з нею крізь зачинені двері. Поки що він нічого поганого їй не зробив, але вона каже, він озброєний пістолетом і ножем, а також має пляшку з нітрогліцерином — принаймні так він твердить. Вона каже, рідина в тій пляшці густа й жовта. — Агент безпеки прокашлявся. — То що накажете робити?
— Нічого, — швидко і твердо відповів командир. — Вертайтеся на своє місце. Він змушує Міллі говорити за себе, бо тримає її між собою і дверима. Вертайтеся на своє місце. Нехай усі переговори візьме на себе Кларісса. Я зв'яжуся з Новим Орлеаном і попрошу інструкцій.
Радист уже викликав командно-диспетчерський пункт ново-орлеанського аеропорту. Обличчя в командира було закам'яніле. Він заговорив у мікрофон:
— Кларіссо!
— Слухаю, командире!
— Повісь на дверях того туалету табличку «Не працює». І подбай про те, щоб завіса на виході з салону була опущена. Як там Міллі, тримається?
— Тримається, сер. Хвилинку — вона щось каже. — І по паузі: — Ви мене слухаєте, командире? Міллі каже — він хоче, щоб літак завернув на Джексонвілл і там дозаправився.
— А куди йому, власне, треба? До Куби, приміром, нам палива більше ніж вистачить. Але нехай Міллі нагадає йому, що це все ж таки «Боїнг-727», а не «747».
— Гаразд, сер. Більше вона нічого не сказала.
— Вам що-небудь відомо про нього?
— У списку пасажирів він значиться як Чарлз Вогнер з Хартфорда. Сидів у шістнадцятому ряду, біля проходу. Коли ми піднялися з Кеннеді, я подала йому ленч…
— Як він виглядає?
Кларісса відповіла не зразу й не досить упевнено.
— Як?.. Як усі. Років тридцяти п'яти, волосся трішечки задовге, але вже обрідне…
— Випив він багато?
— Та ні — тільки склянку пива. П'яний він не був, щодо цього я певна. Що я маю робити, сер?
— Нічого. Вдавай, ніби в тебе там якась справа — на випадок, якщо когось зацікавить, чого ти там застряла. Зразу ж повісь на дверях табличку. І пам'ятай про завісу. І негайно повідомляй мене, якщо…
Радист крутнувся в кріслі:
— Новий Орлеан слухає. Я вже назвався.
— У нас біда, — сказав командир у мікрофон. — Піратський напад.
— Давайте деталі.
— Нападник замкнувся в туалеті з однією з наших стюардес. Озброєний кількома видами зброї. Можливо, також пляшкою з нітрогліцерином. З опису, в усякому разі, схоже на це.
— Куди йому треба?
— Поки що — в Джексонвілл. Але тільки для того, щоб дозаправитися.
— Заждіть, — мовив голос. — Я зв'яжуся з начальством і вийду на вас знову.
Командир зосереджено дивився вперед, твердо тримаючи в руках штурвал. Швидко вечоріло. Чекання тривало нескінченно довго, атмосферні перешкоди били по нервах. Аж ось перешкоди зникли, і по радіо зазвучав голос — більш упевнений і категоричний.
— Командир Літлджон? З вами говорить начальник служби безпеки ново-орлеанського аеропорту. Вам надано дозвіл змінити курс і йти на Джексонвілл.
Другий пілот уже шукав у сумці з маршрутними картами потрібні аркуші. Командир почав плавно виконувати віраж, йому спало на думку, що непогано було б випередити запитання пасажирів, і, ввімкнувши салон, він заговорив:
— Леді й джентльмени, щоб дати пасажирам на другому боці літака змогу бодай у цих сутінках побачити комплекс споруд ВРБТ…
По завершенні широкого кола ніс літака був уже спрямований на південний схід. Швидко поночіло. Знову почувся голос начальника служби безпеки:
— Хвалю за винахідливість, командире. Ясна річ, врешті доведеться сказати їм правду. А тим часом виходьте на зв'язок з Джексонвіллом. Їх уже повідомили. Ми теж слухатимемо вас.
— Гаразд, — відповів Літлджон і зазирнув через плече другого пілота в маршрутну карту.
В цю мить озвався голос Кларісси:
— Командире!
Літлджон аж навіть якось неохоче відірвався від згорнутої карти й випростався.
— Слухаю.
— Він вимагає грошей. Викупу за пасажирів і за літак. Вимагає, щоб гроші вже чекали на нього в Джексонвіллі. Інакше, мовляв, він спочатку порішить Міллі, а потім висадить у повітря літак.
— І скільки ж він править?
Кларісса судорожно ковтнула.
— Чве… чверть мільйона доларів.
Літлджон і бровою не ворухнув. Узявшись за мікрофон, він мовив:
— Новий Орлеан, як чуєте мене?
Інший голос відповів:
— Це вже Джексонвілл. Чуємо вас дуже добре.
— Нападник вимагає чверть мільйона доларів.
— Ми це почули. Хто він?
— Зареєстрований у нас як Чарлз Вогнер з Хартфорда, штат Коннектікут.
— Чи ставить він ще якісь вимоги?
— Хвилинку. — Командир поклав мікрофон, натис на кнопку переговорної системи. — Кларіссо, чи висуває він ще якісь вимоги?
— Так, сер. Цілу купу. Видно, усе обміркував наперед. Я ледве встигала записувати. — В руці Кларісси зашурхотів папірець; потім тон її голосу раптом змінився. — Даруйте, сер, але цей туалет не працює. Так, той другий працює. Прошу, сер. — Вона знову притишила голос. — Якийсь пасажир. Я повісила табличку, та все одно лізуть…
— Біс із ними. Читай.
— Зараз, сер. Тож вимоги його такі: гроші приготувати в дорожній сумці, банкноти — не менш як п'ятдесятидоларові й не більш як стодоларові, пачками по двадцять п'ять тисяч у кожній. Літак має приземлитися на сімсот двадцять п'ятій злітно-посадочній смузі джексонвіллського аеродрому, якнайдалі від будинку аеропорту.
— Хвилинку, — урвав її Літлджон і промовив у мікрофон. — Безпеко, як чуєте нас?
— Чуємо вас добре. Давайте далі.
— Читай далі, Кларіссо.
— Читаю, сер. До літака щоб ніхто не наближався. Пасажирам він дозволить зійти. Після того вийде з туалету. Гроші мають бути передані так, щоб ніхто сторонній до середини літака не заходив. І на додачу до всього, йому потрібні два парашути.
— Два?
— Атож, два. Один спортивний, а другий — армійський, стандартного зразка.
Чути було, як начальник служби безпеки в Джексонвіллі звелів комусь:
— Негайно зв'яжіться з Американською асоціацією парашутистів — нехай повідомлять усе, що знають про Чарлза Вогнера. — Потім він знов заговорив у мікрофон. — Ще що, командире?
— Кларіссо?
— Більше нічого, сер. Поки що. Він каже — дальші інструкції дасть, коли ми приземлимося.
— Гаразд. — Літлджон відпустив кнопку переговорної системи й проказав у мікрофон — Алло, безпеко. Вам доведеться прийняти нас на смугу сімсот двадцять п'ять незалежно від напрямку вітру.
— Ясна річ.
— А як буде з грошима, що їх вимагає нападник?
— Вони чекатимуть на нього. Не знаю, чи довго він ними тішитиметься, але ми їх йому дамо. І парашути теж.
— Гаразд, — сказав Літлджон. — Самі розумієте — не хочеться втрачати Міллі. Не кажучи вже про літак, повний пасажирів.
Йому не відповіли. Він вимкнув мікрофон, зосередив усю увагу на приладах. Призахідна заграва була тепер у них за хвостом, під. крила заповзали тіні Смокі-Маунтінс. Ось і промінь джексонвіллського радіомаяка; літак плавно ліг на крило й увійшов у повітряний коридор, прямуючи тепер майже точно на південь. Двигуни розмірено гули в дедалі густішій темряві; лампочки в кабіні освітлювали напружені обличчя пілотів. Нарешті попереду засяяли вогні Джексонвілла, світла пінява смуга позначила лінію пляжу, що зникала в напрямку Сент-Огастіна. Літак почав знижуватися. З полегкістю зітхнувши, Літлджон передав керування другому пілотові, який відразу ж зв'язався з диспетчерським пунктом. Командир екіпажу взяв на себе завдання оповістити пасажирів. Він натис на відповідну кнопку й безбарвним голосом проказав:
— Леді й джентльмени, це знову говорить командир вашого літака. Через несприятливі погодні умови ми змушені приземлитися в аеропорту Джексонвілла, штат Флоріда. Представник авіакомпанії в аеропорту пояснить вам детальніше причини затримки й подбає про те, щоб вас якнайшвидше доставили до місця призначення. Даруйте за цю незручність. А тепер, будь ласка, застебніть прив'язні ремені, підійміть спинки своїх крісел і до посадки не куріть…
Автозаправники вже завершували свою роботу; коли автобус з пасажирами від'їхав, його місце зайняв легковий фургон, з якого вийшли двоє чоловіків.
Один тримав у руках малий парашут і дорожню сумку; другий ніс більший парашут. Вони піднялись алюмінієвим трапом, не заходячи до середини літака, поклали свою ношу на підлогу, кивнули блідій Кларіссі, тільки подивилися в напрямку туалету й почали спускатися. Вони виглядали як агенти ФБР і, власне, агентами ФБР і були.
Із своєї кабіни командир екіпажу Літлджон постежив за ними, а коли їхній фургон, розвернувшись, від'їхав, — підніс до уст мікрофон.
— Кларіссо!
— Слухаю, командире!
— Що робимо далі?
— Хвилинку… — Запала довга мовчанка. Внизу автозаправники втягували в себе трубопроводи, мов чудовиська, що ковтають величезні макарони. Нарешті Кларісса заговорила — Командире, він хоче, щоб спочатку ми взяли курс на Майамі. Він хоче, щоб ми йшли на мінімальній швидкості — миль двісті на годину, не більше — й на висоті дві тисячі футів. І щоб задні пасажирські двері іззовні не взяли на клямку…
На диспетчерському пункті почули це і втрутилися в розмову.
— Командире, з вашого літака можна стрибати з парашутом?
— Саме з мого — можна, — відповів Літлджон. — Видно, через те він і обрав сімсот двадцять сьомий. З сімсот сьомого чи сорок сьомого він стрибнути б не зміг. Певно, знається на льотній справі. Або посидів над книжками, готуючись до цього трюку.
На диспетчерському гмукнули.
— За чверть мільйона доларів можна й над книжками посидіти. І навіть уперше в житті стрибнути з парашутом. У тих списках парашутних клубів, що їх ми встигли переглянути, такого прізвища нема.
— Можливо, він це прізвище взагалі вигадав.
— Атож, можливо, що й вигадав. Чи не страшна розгерметизація на такій висоті — коли він відчинить двері?
— Ні, на висоті двох тисяч футів не страшна. І Флоріда — суцільна рівнина. До того ж, якщо ви навіть візьмете ті двері на клямку, він однаково зможе відчинити двері аварійного виходу. — В голосі Літлджона вже бриніла напруга — давалося взнаки задовге чекання. — Ну, то що ми вирішуємо?
Після тривалої мовчанки озвався новий голос:
— Командире, з вами говорить майор військово-повітряних сил Віллобі. Ви особисто маєте якісь пропозиції?
— Ну, — спроквола проказав Літлджон, — почнемо з того, що полетимо над морем; у воду він не стрибне. Це дасть вам можливість підняти кілька літаків і перехопити мене де-небудь у дорозі. Звісно, довго летіти над водою він нам не дозволить, але того часу може якраз вистачити, щоб організувати супровід. А супровід — це вже щось.
Тут втрутився другий пілот — хлопець з неабияким воєнним досвідом.
— Якщо він зважиться на затяжний стрибок — хоча б на п'ятсот футів — вони його вночі нізащо не помітять.
— Ну, тут діло таке: догнав не догнав, а погнатися можна.
— Гаразд, я цю пропозицію приймаю, — сказав майор Віллобі. — Я постараюся розчистити для вас якнайдовший коридор понад берегом. Всі літаки з вашої дороги я відведу — хоч загалом між аеропортами ваш маршрут буде набагато нижчий від рейсових. Постарайтеся продержатись над водою до Дейтони. Ми забезпечимо супровід щонайпізніше з Дейтони. Згода?
— Згода.
— Командире, — тривожно озвалася Кларісса. — Він починає нервуватися.
— Скажи йому, що ми вже вирушаємо, — відповів Літлджон і натис на кнопку стартера.
Велика машина розвернулася, рушила смугою, набираючи швидкості, відірвалася від землі й почала круто набирати висоту. Вогні міста швидко відбігали геть, а потім мовби сплющилися, коли «Боїнг» ліг на курс. Літлджон повів літак над морем, тримаючись за якусь милю від берегової лінії. З Джексонвілла по радіо спитали:
— Що поробляє наш герой?
— Біс його знає, — відповів Літлджон. — Гадаю, він от-от вийде з тієї тісної кабінки й відразу побачить, що ми летимо над водою. А тоді… — Він знизав плечима, і це відчулося в його голосі. — А тоді подивимося, що він зробить.
— Ви ж ні в якому разі не вимикайте зв'язку з нами.
— Могли б і не казати.
— Командире!
— Слухаю, Кларіссо.
— Він готується вийти.
Літлджон квапливо заговорив:
— Кларіссо, шнур від твого мікрофона дотягнеться до другого крісла від проходу. Я наказую тобі сісти там і пристебнутись, а Міллі нехай сяде й пристебнеться в першому кріслі, як тільки вийде. Мені однаково, як стрибатиме той тип — вперед ногами чи сторч головою, але я не хочу, щоб ви з Міллі важили життям коло відчинених дверей. Ти мене зрозуміла?
— Так, сер. Хвилинку… — І по короткій паузі: — Я вже пристебнулася, командире. — Нараз голос її змінився. — Командире, вони вийшли…
— Як там Міллі?
— Бліда, як смерть. Воно й не дивно. Міллі, сідай сюди. Пристебнися. — На хвильку запала тиша; всі в кабіні прикипіли очима до малого обтягненого тканиною динаміка. — Командире, він дивиться вниз, на воду. Він каже — якщо ви негайно не повернете в бік суходолу, він уб'є спочатку Міллі, а потім мене. Командире, він… він таки зробить це.
— Повертайте, — відразу ж наказали з Джексонвілла.
— Тим більше, що ми вже тут і йдемо за вами, — долинув голос майора Віллобі.
Літлджон відразу почав виконувати віраж: під ними побігли вогні Кресент-Біча — яскраве сузір'я, обмежене полотном автостради А1А.
— Командире…
— Слухаю, Кларіссо!
— Він каже…
— Дай йому мікрофон.
— Хвилинку. — Тиша, потім: — Командире, він відмовляється говорити в мікрофон. Каже, щоб ми взяли курс на Окалу, а від неї завернули на Нейплс, не змінюючи швидкості й висоти. Каже, коли ви побачите Нейплс, можете виходити з кабіни — на той час його вже тут не буде.
Голос начальника служби безпеки з Джексонвілла наказав:
— Робіть, як він каже, командире. Не треба ризикувати. Літаки майора ідуть за вами назирці, а крім того, ми підняли на ноги поліцію в усіх містах і містечках — усі виглядатимуть парашутиста. Він од нас далеко не втече.
— Взагалі-то в центральній Флоріді безлюдних місць вистачає, але вам видніше, — мовив Літлджон. — До речі, як уже на те пішло, чи не могли б ви розчистити для нас коридор з Нейплса до Майамі — на пристойній висоті — і замовити на ніч номери в якому-небудь готелі?
— Буде зроблено.
Знову почувся схвильований голос Кларісси.
— Командире, він вимагає, щоб ми перейшли до кабіни, — не хоче, щоб ми бачили, де він вистрибне…
Літлджон зітхнув.
— Гаразд, тільки давайте я спочатку трішечки накреню машину, щоб вас не винесло в ті двері. Тепер ідіть.
В кабіні напружено чекали. Нарешті в двері постукали, потім вони відчинилися і досередини протислися дві перелякані стюардеси. Вони зачинили за собою двері. Після тяжкого випробування Міллі була зовсім бліда; Кларісса злегка підтримувала її. Літлджон запитально подивився на дівчат.
— Нічого, вона отямиться, — сказала Кларісса.
Літлджон зціпив зуби й подивився вниз. Під носом літака з'явилось і зникло Дейд-Сіті, а тоді зачорніли простори південно-західної Флоріди. На нестерпно повільній швидкості двісті миль на годину літак, здавалося, ледь повз. Аж ось нарешті в нічній темряві попереду заблимали вогні західного узбережжя. Радист звів голову й оголосив:
— Наближаємося до Нейплса.
Всі п'ятеро задивилися вниз; вогні міста пропливли під ними, й вони опинилися над Мексіканською затокою. Літлджон обернувся до другого пілота.
— Ну, що, Майку, може, підеш глянеш? Тільки обережно.
— Гаразд, — відповів другий пілот і протиснувся повз стюардес у прохід порожнього салону. Хапаючись руками за спинки крісел, він пройшов у хвіст, а тоді повернувся до розчинених дверей кабіни, що розгойдувались і раз у раз грюкали. Забравшись до кабіни, він зачинив двері.
— Зник!
— Ми його проґавили, — озвався розчарований голос майора Віллобі.
— Знайдеться, знайдеться. Нікуди він од нас не дінеться, — заспокійливо мовили з Джексонвілла. — Весь, ваш маршрут у нас як на долоні, ми прочешемо кожен квадрат. Ну, а ви, командире, прямуйте до Майамі. Доброї вам ночі й успіхів у житті.
— Дякую, — відповів Літлджон і вимкнув мікрофон. Потім, повільно збільшуючи швидкість, сказав: — Ну, що ж, дітки, день був тяжкий. Поїхали відпочивати.
Вийнявши і склавши на підлозі купу маршрутних карт, командир екіпажу Літлджон знову сунув руку в сумку.
— По п'ятдесят тисяч на брата, — стиха мовив він. — Зовсім непогана платня за нескладний, але добре обміркований план і кілька годин роботи. Тим більше, коли врахувати, що податок з неї не беруть.
— Я мала б одержати більше за кожного з вас, — похмуро проказала Міллі. — Я ж цілих п'ять годин — п'ять розтриклятих годин! — простовбичила в маленькому туалеті з мерцем за спиною!
— А я? — вибухнула Кларісса. — Гадаєш, мені було легко? Мені ж довелося виштовхувати його в ті проклятущі двері. Хоч я і прив'язалась, а мало не збожеволіла від страху — могла ж запросто вилетіти разом з ним!
— А мені довелося порішити того сердегу, — зауважив радист.
Другий пілот не звертав уваги на ці нарікання. Він акуратно складав свою частку грошей у «дипломат».
— Чарлз Вогнер, — мовив він урешті сам до себе. — Нещасливець, якому припекло до туалету не тоді, коли треба. Цікаво, з чого він жив?