ДЖОН МОРТОН (1893–1965) — англійський письменник-гуморист і журналіст; протягом сорока років вів сторінку гумору в лондонській газеті «Дейлі експрес», друкуючи свої гуморески, пародії і фейлетони під псевдонімом Бічкоумер (людина без певних занять, нероба). Пропонована пародія на шаблонні детективні романи взята із книжки вибраного «Найкраще з Бічкоумера» (1963).
Переклад: Андрій Євса.
Перекладено за виданням: John В. Morton. Dead Man's Alibi. The Way it Was Not. English and American writers in Parody. Moscow, Raduga Publishers. 1983.
На мою думку, цей роман можна назвати найбільш життєвим і гуманістичним з усіх будь-коли написаних детективних творів. У ньому розповідається про одного багатого чоловіка, що жив у провінції і не був убитий у своїй бібліотеці. Саме так, не був убитий у своїй бібліотеці. В цьому ключ до захоплюючої таємниці. Отож не дивно, що це збило з пантелику не тільки місцеву поліцію, а й гострі уми Скотленд-Ярду. Факт відсутності в бібліотеці мертвого тіла так не в'язався з усіма припущеннями й був такий неймовірний, що викликаним на місце злочину досвідченим детективам довелося розламати там підлогу, стіни, стелю — геть усе, — аби знайти те, що, на їхню думку, мало там бути, — тіло вбитого чоловіка. Але марно.
Почніть читати цей роман сьогодні чи якогось іншого дня. Він називається «Алібі мерця», а написав його молодий письменник Нуллінгтон Феггот.
Джордж Бевз, старий провінційний полісмен, анітрохи не здивувався, побачивши яскраве світло, що лилося з високих вікон бібліотеки в будинку сера Генрі Фаззока. Була четверта година ранку, і невеличке селище Свігні-Сейнт-Вітус спало. Але досвідчений полісмен Джордж Бевз знав, чому там світиться. Не вагаючись, просто через гарно підстрижений лужок він пішов до освітлених вікон Свігні-Холу. Решта вікон у будинку були темні. Усі в домі спали. Але Бевз знав, що лежить поперек столу в тій освітленій кімнаті. Він знав, що знайде там тіло вбитого сера Генрі. Зібравшись з духом, тримаючи в руці записника, він заліз у прочинене вікно до кімнати й завмер на місці, втупивши очі в стіл. Завмер, приголомшений тим, що побачив. У розкішному кріслі також не було тіла. Не було ніяких слідів боротьби. Не було навіть тупого предмета біля телефону. Вибігши до вестибюля, Бевз ударив у великий бірманський гонг, щоб підняти на ноги всіх, хто був у будинку.
Бевз так завзято бив у бірманський гонг, що не більш як за двадцять секунд усі в Свігні-Холі були на ногах. Гості сера Генрі повискакували із своїх кімнат і, протираючи заспані очі, кинулися східцями вниз. Бевз зібрав і вишикував усіх у великій вітальні. Маленька місіс Кафлінг без кінця вигукувала:
— Я знаю, це вбивство! Когось убито!
— Ми заарештовані? — манірно розтягуючи слова, запитав лорд Слейвер.
— Не зовсім, — різко відповів Бевз. — Але я змушений усіх вас затримати. Залишати будинок нікому не дозволяється.
— А що сталося? — поцікавився Джон Тойл.
— У бібліотеці немає тіла, — відказав Бевз.
— Чому воно мало там бути? — запитала Мейбл Летарт.
— Яскраве світло о четвертій годині ранку, — прочитав Бевз із свого записника. — Ніяких ознак безладдя, ніякого тупого предмета.
— Але чийого тіла там немає? — озвалася Прюнелла Трайвет.
— Сера Генрі Фаззока, — відказав Бевз. — Питання стоїть так: якщо він не вбитий, то де його тіло?
Молодші покоївки Сейєрс і Крісті, почувши це, забились в істериці, а Бевз тим часом, за порадою начальника місцевої поліції, який сказав по телефону, що нічого не може збагнути, подзвонив до Скотленд-Ярду.
— Слухай, хлопче, — сказав один із Великої Дванадцятки Скотленд-Ярду, сер Бенджамін Корк («Великий Бен», як його називали в поліції), звертаючись до інспектора Нетудоя, — виводь-но ти свій розкішний спортивний автомобіль і катай до тієї богом забутої глухомані.
Красень Джек Нетудой, наймолодший з інспекторів, скривився так, наче йому дали нюхнути протухле яйце.
— Що там таке, сер? — запитав він.
— Вони не можуть знайти в бібліотеці тіло сера Генрі Фаззока. Ніяких слідів.
— І ніякої версії?
— Ніякої. У тім-то й річ. Якби була версія, ми б знали, з чого починати.
— І вбитий не лежить головою на столі, сер?
— Ні.
— А які мотиви, сер?
— Мотиви чого, хлопче?
— Того, що немає його тіла.
— Саме це тобі й треба з'ясувати.
За півгодини Джек Нетудой уже мчав по Грейт-Вест-роуд, витискаючи із свого довгого низького спортивного «танатоса-6» дев'яносто чотири милі на годину.
Джек Нетудой збуджено ходив по бібліотеці Свігні-Холу. Він двічі все переміряв, кожну річ посипав порошком для виявлення відбитків пальців і вивчив під мікроскопом.
— Ніщо не вказує на те, що тут узагалі хтось був, — зауважив він, кинувши гострий погляд на Бевза, і додав: — Крім вас. Є ще сліди ворони на алеї, але це навряд чи може пояснити відсутність тіла в бібліотеці. Для початку я допитаю місіс Кіквіч.
Місіс Кіквіч, гарна брюнетка, з'явилась у дверях на виклик Бевза. Вона була начебто схвильована.
— Отже, шановна пані, — почав Нетудой, — де ви були, коли вас збудив гонг?
— У ліжку, — зверхньо мовила місіс Кіквіч.
Хитрий Джек Нетудой спробував зайти з другого кінця.
— Любите коштовності? — запитав він, звівши на неї очі.
— Звичайно.
Він раптом опустив погляд і, дивлячись їй в обличчя, наче батогом, стьобнув словами:
— Де тримав свої коштовності сер Генрі?
— Минулого року він усі їх віддав мені, — урочисто відказала брюнетка. — Я можу йти?
Джек Нетудой сердито кивнув головою.
Джек Нетудой не виходив з бібліотеки Свігні-Холу. Він уже чотири рази все переміряв, але якогось певного висновку так і не дійшов. «Якщо ми і встановимо причину відсутності тіла, — розмірковував він, — це нам нічого не дасть, бо немає ніяких ознак того, що сер Генрі був тут, коли його вбили. А звідки нам відомо, що його вбили? Лише тому, що тут немає, його тіла. А чи це достатній доказ? Знову ж тики: уявімо собі, що він був тут, коли його вбили. Чи є відсутність тупого предмета доказом того, що його справді вбито? І зовсім не схоже, щоб господаря Свігні-Холу могли вбити десь інде, крім його бібліотеки. А якщо його не було там, коли це сталося, чому там було ввімкнене світло? Відсутність тупого предмета — чистісінький обман, аби я подумав, що його вбито у котрійсь іншій кімнаті. Та якщо його вбито в котрійсь іншій кімнаті, то вбивця мав би залишити тупий предмет тут, щоб вбити мене зі сліду. Але ж знов-таки: чому я думаю, що то був тупий предмет? Тому, що я не знайшов ніякого іншого».
Після таких логічних міркувань молодий детектив відчув себе краще. Він тільки-но зібрався знову все переміряти, як почув від дверей холодний голос:
— А вам не спадає на думку, що відсутність тіла не обов'язково означає, що хтось мертвий? Ось, приміром, вашого тіла немає в кухні, але ж ви не мертві.
Нетудой різко повернувся до дверей. У кімнату повільно заходив лорд Слейвер.
— Лорде Слейвер, — твердо сказав Нетудой, — як я зрозумів, ви сказали, що відсутність тіла сера Генрі в бібліотеці ще не доводить, що він убитий.
— Саме так, — чемно підтвердив лорд.
— Кого ви намагаєтеся покрити? — спалахнув детектив. Нерви у нього були напружені до краю.
— Чому б не запитати міс Гроссер, що вона робила в цій кімнаті опівночі? — єхидно порадив лорд Слейвер.
— Запитаю, — сказав детектив. — Бевзе, покличте міс Гроссер!
Полісмен уже зібрався вийти з кімнати, як задзвонив телефон.
— Візьміть трубку, — звелів Нетудой, — якщо дріт не перерізано.
Бевз підняв трубку, послухав і поклав на місце.
— Щось там про дві сорочки, — сказав він.
— Дізнайтеся, звідки дзвонили! — наказав Нетудой.
Після декількох запитів Бевз доповів:
— Дзвонили з пральні «Білосніжна й сім гномів».
— Перевірте, — знову звелів Нетудой. — А поки що покличте міс Гроссер. Лорде Слейвер, я вас більше не затримую.
І тямущий детектив ще раз виміряв відстань від телефону до ящика з вугіллям.
Щодо Гіркенії Гроссер, сором'язливої старої панни років сорока п'яти, Нетудой вирішив використати тактику раптового удару. Як тільки вона переступила поріг, він гримнув:
— Що ви робили тут учора опівночі?
Міс Гроссер глянула на нього трохи здивовано.
— Брала книжку, — злякано сказала вона. — Я в цьому будинку гостя. І не треба кричати.
— Яку книжку? — гарикнув Нетудой.
— «Егоїст» Мередіта.
Детектив підскочив до книжкової шафи. Його очі стали вузькі, мов двоє гострих лез.
— У такому разі, — переможно вигукнув він, — може, ви поясните, як сталося, що ця книжка ось де, на полиці?
— Через п'ять хвилин я поставила її назад.
— Чому?
— Я не схотіла її читати, а повернулася назад і замість неї взяла «Північне абатство» Джейн Остін.
Нетудой знову кинувся до шафи.
— Її тут немає, — з притиском мовив він. — Як ви це поясните?
— Я її назад не поставила.
— А тут уночі було тіло? — запитав присоромлений детектив.
— Ніякого тіла тут не було, — вже роздратовано відповіла міс Гроссер.
Нетудой сердито відпустив її.
Інспектор Нетудой сидів у бібліотеці і похмуро вивчав свої нотатки. Вони свідчили, що справа з місця не зрушила. Інспектор явно топтався на місці. Ось що там було записано: «Мотив? Мотив чого? Ніяких слідів боротьби. Немає тупого предмета. Телефонний дріт не пошкоджено. Сліди ворони на алеї. Чому світилося в бібліотеці? А чому б і ні? Немає відбитків пальців. Немає крові. Чи правда, що міс Гроссер брала книжку? Чому б і ні? Всі, здається, побували в бібліотеці цієї ночі. Всі, за винятком убитого. Немає ніякого сенсу».
В цю мить Нетудой звів очі і побачив у попільниці недопалену віргінську сигарету. Він загорнув її в носову хусточку, сховав у конверт і знову повернувся до своїх нотаток. «Від дверей до північної стіни — 16 футів. Від телефону до каміна 12 футів 6 дюймів».
Раптом він рішуче згорнув записника, покликав Бевза, який вартував за дверима, і наказав:
— Всім негайно зібратися сюди!
Коли двадцять три гостя вишикувалися в одну шеренгу, він уїдливо запропонував:
— Хто курить віргінські сигарети, підніміть руки.
Піднялося двадцять три руки.
Тамуючи досаду, Нетудой жестом дозволив усім вийти. Містер Карвер, власник фабрики дрібних металевих виробів, затримався.
— Вважаю своїм обов'язком повідомити, що я був тут минулої ночі, — звернувся він до інспектора.
— Що ви тут робили? — гримнув Нетудой.
— Супроводжував міс Гантінг, — відказав містер Карвер.
— А вона що тут робила?
— У неї, здається, було побачення з містером Кліффом.
— Ну?
— Ну, а коли я сюди заходив, то зустрів місіс Тренсон, яка звідси виходила.
Нетудой аж застогнав.
— З нею хтось був?
— Так, — мовив Карвер, — дві жінки і троє чоловіків.
Інспектор знову застогнав.
Небо над буковими деревами навколо Свігні-Холу почало сіріти. Гості, позіхаючи, сиділи на східцях у вестибюлі й бідкалися з того, що вони змушені отаке терпіти. А тим часом Нетудой працював у бібліотеці, мов навіжений. Він з'ясував, що цієї ночі кожен із двадцяти трьох гостей був там незадовго до того, як Бевз виявив відсутність тіла. Кожен із двадцяти трьох зізнався у неприязні до господаря. Всі вони високо цінували його страви і напої, але терпіти не могли його товариства. «Двадцять три мотиви, — бурмотів чесний Джек Нетудой, перелічуючи всіх гостей на пальцях. — А може, вони всім гуртом накинулися на сера Генрі. Але де ж тіло?»
В цю хвилину вниз по східцях повільно, ще не зовсім прокинувшись, зійшла двадцять четверта гостя — чарівна Петронілла Бельмонте. Нетудоєві від хвилювання аж дух забило.
— Ви хто? — запитав він.
Почувши іноземне прізвище, інспектор спохмурнів. Він знав, що являють собою іноземці. Дівчина пояснила, що тільки-но прокинулася. Швидкі, професіонально поставлені запитання примусили її зізнатися, що вона теж не любить господаря і приїхала сюди лише тому, що її затягли друзі.
— Щиро кажучи, — повідомила вона, — минулої ночі ми з сером Генрі посварилися. Він поводився непристойно. Я ладна була вбити його!
Ці слова знову викликали істерику в покоївок Крісті та Сейєрс. Поки дівчина гнівно цідила їх крізь зуби, Нетудой суворо дивився на неї.
— І ви його таки вбили? — запитав він.
— Не будьте дурнем! — вигукнула Петронілла.
— Зайдіть, будь ласка, на хвилину до бібліотеки, — чемно попросив Нетудой.
Петронілла пішла за ним. Причинивши двері, він різко обернувся до неї, і його обличчя набрало офіційного виразу.
Весь напружившись і дивлячись чарівній Петроніллі Бельмонте просто у вічі, Нетудой суворо промовив:
— Я змушений затримати вас по звинуваченню в убивстві, і все, що ви скажете, може бути використано як доказ проти вас.
— В такому разі використайте для початку те, що скажу вам я, — відрубала дівчина. — Я не знаю, хто ви, і не маю великого бажання знати, але гадаю, ви псих.
— Я інспектор Нетудой із Скотленд-Ярду і розслідую тут серйозну справу.
— То кого ж я вбила? — запитала дівчина.
— Сера Генрі Фаззока.
— А докази де?
— Ви самі сказали мені, що не любите його, що минулої ночі ви з ним посварилися і вирішили його вбити.
Страх і відчай відбилися на прекрасному обличчі Петронілли, коли вона збагнула, що справа таки серйозна.
Важким поглядом холодних мов сталь очей Нетудой дивився на неї так, як миша дивиться на шматок сиру. І страх її переріс у паніку.
— До ви знайшли його? — прошепотіла вона захриплим голосом.
— Ми його ще не знайшли, — відповів інспектор з погрозою в голосі.
— О, тоді, гадаю, я можу все пояснити, — з полегкістю зітхнула Петронілла.
Почувши це, Джек Нетудой також трохи розслабився. Бо, попри все, він був людиною і, дивлячись на це чарівне молоде створіння, відчував, як шалено б'ється його серце.
— Може, ви сядете? — гостинно запропонував він. — А тепер розкажіть мені все, що вам відомо.
Повторюю, Джек Нетудой був людиною з усіма людськими слабостями. Опинившись віч-на-віч із красунею Петроніллою Бельмонте в бібліотеці Свігні-Холу, він марно намагався говорити з нею офіційним тоном, навіть коли згадував, що звинувачує її в убивстві сера Генрі Фаззока. Та тільки-но він зібрався допитувати її, як вона сказала:
— Отже, давайте все з'ясуємо. Скажіть мені ще раз, кого я, по-вашому, вбила?
— Сера Генрі Фаззока, — відповів Нетудой.
— А де тіло?
— Я не знаю… поки що.
— Тоді звідки ви знаєте, що його вбито?
Досі Нетудоєві таке питання й на думку не спадало.
— Про це повідомив Джордж Бевз, — сказав він, — і Скотленд-Ярд послав сюди мене.
— Про що повідомив Джордж Бевз? — було її нове запитання.
— Про вбивство.
— А чи не сказав він тільки, що тут немає тіла, а тому, мовляв, Фаззока вбито?
— Ну… воно-то так, — мовив інспектор, знітившись, а тоді намагаючись зберегти свою гідність, додав: — Але слухайте, вам не здається, що ви допитуєте мене?
Чарівна Петронілла з усміхом глянула йому в обличчя.
— А ви заперечуєте? — запитала вона.
— Не дуже, — усміхнувся у відповідь чесний Джек Нетудой.
— Тепер, коли ми друзі, — промовила Петронілла своїм лагідним, мелодійним, голосом, — ви, сподіваюсь, уже не вважаєте мене за вбивцю?
Детектив у душі Нетудоя ще раз, востаннє, сіпнувся і завмер. Тепер це був просто молодий чоловік, зачарований прекрасною дівчиною.
Він розгублено всміхнувся, а вона повела далі:
— Тож слухайте.
— Я весь увага, — мовив Нетудой.
— Ми всі не любимо серп Генрі, — почала дівчина, — А приїздимо сюди тільки тому, що треба ж десь гаяти час. Він теж нікого з нас не любить. Як тільки ми в дім — він із дому. Одне слово, він завжди намагається уникнути нас. Коли в будинку гості, він звичайно спить у підвалі. Якщо ми заходимо до кімнати, він з неї виходить. Минулої ночі він був у бібліотеці, але вийшов, тільки-но зайшли ми. Гадаю, це пояснює таємницю відсутності тіла?
— Починаю розуміти, — сказав інспектор, не в змозі витримати її погляд.
— От і чудово, — мовила Петронілла.
— Але, — знов озвався нетямкий Нетудой, — де сер Генрі тепер?
— Мабуть, спить собі у підвалі, — відказала Петронілла.
В цю мить у двері постукали.
— Увійдіть! — гукнув Нетудой.
Увійшов Джордж Бевз.
— Ось убитий, сер, — доповів він, відступаючи на крок убік.
Чоловік, що ввійшов до бібліотеки, як видно, користувався підвалом зовсім не для того, щоб там спати. Жилетка його вибилася з-під піджака, на ногах був лише один черевик, а чуб мав такий вигляд, наче ним мили підлогу. У правій руці чоловік тримай великий кусень масла.
— Цс-с! — приклав він палець до уст. — Не побудіть інших гостей. Вони щойно поснули. Їх тут повен будинок. Слухайте, невже не час уже забиратися звідси? Надворі зовсім розвидніло. Не думайте, що я сидітиму в підпалі цілий день. Уїкенд давно закінчився!
Нетудой підвівся і хотів був пояснити, що він тут робить, але Петронілла випередила його.
— Це сер Генрі Фаззок, — сказала вона.
— Певно, що я, — підтвердив Фаззок.
— А це інспектор Нетудой.
— Чи не забагато інспекторів? — мовив Фаззок. — Газовий лічильник у мене не в бібліотеці. Принаймні так мені здасться. Хто вас прислав?
— Я із Скотленд-Ярду, — пояснив Нетудой. — Ми думали, ви мертвий.
— Хто мертвий?
— Та ніхто, — відповів Нетудой.
— Звісно, що ніхто, — мовив Фаззок. — Хто сказав, що хтось мертвий? Всі ви надто багато говорите.
Сер Генрі урочисто вручив Петроніллі свій кусень масла, вітально помахав і непевною ходою вийшов з кімнати.
— Дуже переконливе алібі для мерця, — визначив чесний Джек Нетудой.
Коли інспектор від'їжджав, поруч з ним у його довгому низькому спортивному автомобілі сиділа Петронілла.