_Майя._ Винна моя нестримна фантазiя. Тiєї митi ви нагадували людожерiв навколо вогнища.
_Санько-Чорний_ (поважно). Ми не приносимо людських жертв.
До кiмнати входить Таня. Вона пригнiчено мовчить.
_Денис._ Таня! Нарештi!.. Я забув зачинити вхiднi дверi?
_Таня_ (тихо). Зачинила...
_Денис._ Де ти пропадала?!
Таня мовчки роззирається i втуплюється поглядом у Дениса.
_Еврика._ Тому, хто запiзнився, - штрафну!
_Денис._ Чого ти так дивишся на мене i мовчиш?! Не впiзнала?
_Еврика._ Нехай помовчить, якщо хочеться.
_Санько-Бiлий._ Пригадує, який сьогоднi день!
_Еврика_ (наливає чарку). Пiдкажи їй.
_Санько-Бiлий._ День народження.
_Таня_ (тихо). Вiн помер...
_Денис._ Хто?
_Таня._ Ти не знаєш?.. Вiктор... Той хлопець, що у суботу...
_Еврика._ По ворожому радiоголосу почула?
_Таня_ (не зводячи погляду з Дениса). Була у лiкарнi...
_Денис._ Але чого ти на мене так дивишся?
_Таня_ (ховаючи очi, повiльно). Нiчого...
_Еврика._ Ти хто йому?
_Таня._ Нiхто.
_Лада._ От i нiчого було по лiкарнях бiгати...
_Таня_ (тихо). Вiн помер...
Мовчанка.
_Санько-Чорний_ (iстерично, показуючи на череп, що стоїть на столi бiля нього). Заберiть вiд мене цю гидоту!
_Еврика._ Не будь iстериком. (Забирає череп i вiдносить на письмовий стiл). Подивiться на все тверезо. Щороку на землi вмирає понад п'ятдесят мiльйонiв людей, шiстнадцять на кожну тисячу. Смерть так само закономiрна, як i народження. У своїй тисячi цей хлопець не був сiмнадцятим...
_Таня._ Що ти говориш? Вiн же був молодий!
_Еврика._ Мало хто на землi дожив свого природного строку.
_Майя._ Це ви про кого?
_Денис._ Був тут один хлопець. Випадковий знайомий.
_Геннадiй._ Той, з якого ви зробили "вiдбивну"?
_Денис._ Той. Але я невдало пожартував.
_Таня._ Краще б ти так не жартував!..
_Денис_ (до всiх, розгублено). Скажiть, чого вона вiд мене хоче? Може, в мене нiс у сажi?
_Таня_ (тихо). Нiж зачепив печiнку... Певно, вiн дуже мучився...
_Еврика._ А хто не мучиться? I неандерталець мучився у своїй печерi, коли його лев пошматував. Хоч нерви тодi були грубшi. А плем'я жило собi далi, як i ранiше. Хiба що перейшли в iншi печери. За схил гори.
_Лада._ Та сiдай, Таню. Їж, пий.
_Таня_ (розгублено). Як ти можеш зараз?!.
_Денис._ Звичайно, прикро, що так сталося, але мiй день народження не переноситься. Однаково, як Новий рiк або Перше Травня.
_Таня._ Я пiду...
_Денис._ Таню!..
_Еврика_ (затримуючи Таню). Перестань скиглити. Знаєш, скiльки всього народилося людей на землi? Понад вiсiмдесят мiльярдiв...
_Магнiтофон_ (перебиваючи). Тебе не душить ночами власна ерудицiя?
_Еврика._ ...А в наявностi тiльки п'ять. Господь-бог недарма робив усякi потопи, вiйни, мори. Iнакше нам сьогоднi нiде було б ногою стати.
_Таня._ Його вбили ми, а не господь-бог.
_Еврика._ Що значить "ми" ? Це все одно що сказати: "Його вбили жителi нашого мiста". "Ми" давно треба викинути з ужитку. У двадцятому столiттi немає "ми", за яким усе ховається. Є чотири мiльярди "я" i жодного "ми". (Суворо). Якщо маєш на увазi когось конкретно, то кажи. Маєш?
_Таня._ Так...
Мовчанка.