Того тридцять третього року, коли хвора мати попухла в Кобеляках вiд голоду, його вiдправили до знайомих у Полтаву. Там вступив до технiкуму механiзацiї та електрифiкацiї сiльського господарства. Технiкум разом iз будiвельним iнститутом мiстився за мiським садом у високому бiлоколонному будинку дореволюцiйного Iнституту благородних дiвиць на кручi, вiд якої була видна долина Ворскли i залiзнична станцiя "Полтава-Пiвденна".
Йдучи зараз знайомою дорогою, яка усе дужче повертала його у минуле, Коваль згадав, як бiг тут на заняття, як продавав на ринку, бiля тюрми, свiй студентський пайок хлiба - сто п'ятдесят грамiв за пiвтора карбованця, бо на цi грошi мiг тричi посьорбати без хлiба у технiкумiвськiй їдальнi гарячий суп-розсiльник суцiль з гнилих огiркiв. Згадав, як, живучи у знайомої бабусi, ставив у натоплену пiч горщик з окропом на цiлу нiч, щоб у ньому на ранок хоч трохи пом'якшав квадратик пласкої, ребристої, як черепиця, макухи, збитої разом iз шерстю у камiнь...
Не раз упродовж життя згадувався йому цей час. З полтавцiв у їхнiй групi вчився син мiського прокурора на прiзвище Арнаутов та донька директора м'ясокомбiнату Таня Пащенко. Арнаутова ненавидiли. Вгодований, з пухкими рум'яними щоками, вiн пiд час перерви сiдав верхи на парту, витягав з портфеля пачку бiлого печива з маслом i уминав його у всiх на очах. Хлопцi i дiвчатка вiдверталися або зовсiм виходили з класу. Пригадався йому i товстунчик Срiблянський, хлопчик з маленькими жвавими очицями, юний лихвар, який пропонував зголоднiлому товаришевi свою пайку хлiба сьогоднi, з тим щоб потiм боржник вiддав двi. У нього завжди водилися грошi, i вiн залюбки позичав однокурсникам, але не "за так", а з процентом.
Цiкаво, думалося Ковалю, як склалася доля цих двох хлопчакiв потiм, коли вiйна висвiтлила усе сховане в людях i немов ножем подiлила усiх на двi нерiвнi частини. Саме такi, як Арнаутов i Срiблянський, i утворювали пiд час вiйни те середовище на окупованiй територiї, серед якого фашисти знаходили собi посiпак. Бувало, пiд час розслiдування справ про здирство, грабунки, убивства перед ним раптом тiнями пропливали, немов з глибин дитинства, цi постатi. I тодi ошелешував злочинця несподiваними запитаннями про його дитинство...
Але з полтавцiв на їхньому курсi була iще дiвчина Таня Пащенко - струнка, милолиця, ваблива. Вечорами вона запрошувала до себе додому готувати уроки то одного, то другого однокурсника або однокурсницю, знаючи, що мати неодмiнно нагодує голодну гостю вечерею. Дмитро Коваль вiд Таниних запрошень вiдмовлявся. Це було перше його захоплення, а може, самим не усвiдомлене кохання, горде i неприступне...
Таня, щоб нiчим не видiлятися серед товаришiв, так само, як усi, брала свою пайку чорного хлiба. Бiльшiсть студентiв, як i Дмитро Коваль, не одержували стипендiї, й несли хлiб на ринок, щоб протриматися на студентськiй їдальнi. Але що таке сто п'ятдесят грамiв того тридцять третього року! Невеличкий глевкий шматочок сурогатного хлiба, що прилипає до рук i сам тягнеться до рота. Вiн не мав нiякого товарного вигляду i, поки його доносили до ринку, нiби ще меншав у теплих, голодних долоньках.
Тому хлопцi i дiвчатка обмiнювалися хлiбними картками. Хтось один брав на сiм карток (шiсть чужих i одну свою) вiдразу кiло п'ятдесят грамiв, доважок з'їдав, а кiло - цiлий кiлограм! - нiс на ринок i легко брав за нього десятку. Зате потiм цiлий тиждень на його картку хлiб одержували iншi.
Тактовна Таня, хоч i не мала потреби нести на ринок свою пайку, теж брала участь у цiй гiркiй грi, здебiльшого не вимагаючи собi чужої картки.
По веснi сталося так: коли Дмитро Коваль на тиждень забрав на Танину картку, технiкум раптом розформували. Третiй i четвертий курс перевели до Києва, а студентiв першого, на якому i вiн учився, а так само - другого, вiдпустили додому. Вiн не одержав бiльше хлiбної картки i залишився перед Танею у боргу.
Вiдтодi минуло багато рокiв, вiдгримiла вiйна. Дмитро Iванович забув уже про цей епiзод свого життя, але зараз, походивши старими стежками, раптом згадав. До щему у серцi схотiлося знайти Таню. Та й привiд є - вiддати їй символiчний борг. Втiм, де його нинi добути, чорний, як земля, глевкий хлiб тридцять третього року? А вiддати сьогоднiшнiм пухким, справжнiм хлiбом - це не те. Той, наполовину з половою, був i смачнiший, i дорожчий. Тому кiлограмовi хлiба i цiну скласти не можна. Його цiною було саме життя... Певно, той борг вiн, Коваль, уже нiколи не сплатить. Та й де її знайдеш зараз, Таню Пащенко, хто зна, чи жива, як склалася її доля у вiйну i дотепер... I прiзвище вона, напевно, змiнила, не оголошувати ж всесоюзний розшук!
Спогади проминули швидко, їх почала витiсняти тривога: "Як там у Виселках?.. Чи не пролунав за час його вiдсутностi фатальний пострiл i не пролилася кров?.."
Нi, полковник не припускав, що погрозливе попередження - жарт. Таким не жартують. Розглядаючи наклеєнi на аркушi iз шкiльного зошита лiтери, вiн звернув увагу на те, як нерiвно вони наклеєнi, як танцюють цi паперовi лiтери i налiзають один на одного рядки, Дмитро Iванович розумiв, що той, хто клеїв їх, перебував у станi сильного нервового збудження. У Коваля був великий досвiд, i вiн добре знав, що робиться з людиною, коли у неї вибухають пристрастi i вона стає здатною на некерованi вчинки...
Нарештi знайшовши потрiбний запис, професор вигукнув: "Ага!"
Голос Третяка повернув полковника до навколишньої дiйсностi.
- Ось, - урочисто промовив лiкар, потрясаючи журналом. - Не пiдвела старого пам'ять... Була в мене, була твоя протеже...
- То що з нею?
- Й справдi нерви не в порядку, - сказав Третяк, кладучи течку на стiл. - Боюсь, що у її випадку медицина безсила.
Коваль звiв брови:
- Тобто як? Таке страшне?
- Та нi, - лiкар раптом посмiхнувся. - Просто нервовий розлад.
- А все-таки? На якому грунтi? - уже наполягав Дмитро Iванович.
Може, вiн так i не зацiкавився б, якби у Третяка не з'явився якийсь дивний, таємничий вигляд.
- Розумiєш, Дмитре, - зам'явся вiн, i повнi губи його знову розтулилися у нiяковiй посмiшцi. - Професiйна таємниця. Не маю права розголошувати.
- Ну, ну! - сердито промовив Коваль, на мить забувши, що вiн хоч i полковник мiлiцiї, але у вiдставцi.
- Тiльки на вимогу слiдства i суду.
- А-а... так, так, - повернувся на землю Дмитро Iванович. Справдi, я уже не маю права офiцiйно... Та й за Лiдiєю Антонiвною нiякого злочину немає... так що слiдство тут нi до чого... Просто, користуючись нашою давньою дружбою, хочу допомогти людинi. Через те й питаю... Жiнка буквально сохне.
- На жаль, випадок у неї тяжкий, рiдкiсний... I я безсилий...
- Я не знав, що вона уже зверталася до тебе. Здається, i рiднi теж про це не знають...
- Можливо, - погодився Третяк. - Це її таємниця... - I, поглянувши на полковника, який з ображеним виглядом блукав очима по кабiнету, додав: - Людина, одягнувши бiлий халат, зобов'язується тримати у таємницi все, що знає про хворого. Так само як i ти, коли працював, тримав при собi свої професiйнi секрети.
- Маєш рацiю, - погодився Коваль. - Я й зараз питаю про хворобу Лiдiї Антонiвни, бо це якоюсь мiрою може виявитися пов'язаним з одною серйозною подiєю, - вигадав на ходу полковник, щоб розворушити професора.
- Ти серйозно?
- Нi, не подумай, за нею немає жодного злочину i нiхто нiякого розслiдування не веде. Але... - Коваль помовчав. - Але менi треба знати. Антр ну [1]. [1] Антр ну - мiж нами (фр.).
- Та ти, Дмитре, теж, здається, щось вiд мене приховуєш. Якийсь секрет, - пiдозрiло поглянув на Коваля лiкар, - У такому разi кажи, - строго закiнчив вiн.
- Та нi, - засмiявся полковник. - З професiйними секретами у мене покiнчено, - розвiв руками.
- Але розумiєш, бiлий халат...
- Чого ти менi весь час "халат" та й "халат"! Скинь його зрештою пiд три чорти! - розсердився Коваль. - Ти не на прийомi, i я не хворий.
- Ну, що ж, - зiтхнув Третяк, знiмаючи з голови бiлу шапочку, яка вiдкрила голу, як колiно, голову, i стягуючи халат. - Головне, щоб чоловiк її не знав. Але все ж таки навiщо тобi це?.. Хвороба у неї невилiковна.
- Рак? Пухлина?
- Та нi, - поморщився Третяк. - Хоч i так можна сказати. Пухлина у серцi. Так що даремно ти клопочешся.
Коваль втупився очима у лiкаря, чекаючи пояснень.
- Любов! - зрештою видихнув з себе Третяк. - "Амор", як казали древнi... Цю хворобу лiкує тiльки час, i то не завжди... Я з цiєю Лiдiєю Антонiвною i гiпноз пробував... Очевидно, не допомогло.
- Чекай, чекай! - Дмитро Iванович був ошелешений. - Яка ще любов?! - Вiн розгублено замовк i лише через декiлька секунд спромiгся спитати. - Хiба ж це хвороба?
- Будь-якi почуття, доведенi до краю, не маючи виходу, переростають у хворобу. Це коли вони недозволенi, стримуванi силою волi...
Новина нiяк не вкладалася в головi Коваля. Лiдiя Антонiвна! Звичайна жiнка, нiби зовсiм не романтична, дбайлива дружина i мати, заклопотана на роботi i вдома! З чоловiком живе дружно, мирно... "Недозволене кохання?!" За ким же вона так сохне?!. I невже на свiтi ще збереглися такi романтичнi душi, як у давнiх легендах та пiснях! А може, це якесь чорне, нелюдське захоплення?
Професор немов прочитав думки Дмитра Iвановича:
- Справдi рiдкiсний випадок. Подробиць i я не знаю, зокрема хто "об'єкт". Не сказала. Не вiдкрилася. Хоч просила, молила допомогти звiльнитися вiд почуття, що мучило її. Я провiв кiлька сеансiв. Але безрезультатно. Мiй вплив наштовхнувся на її пiдсвiдомий внутрiшнiй опiр. Вона, так би мовити, "не роззброїлася" передi мною, не змогла назвати свою пасiю, тобто об'єкт пристрастi, i я був безсилий. Пояснював їй, що, коли не знатиму, хто викликав таку бурю в її душi, не зможу вилiкувати. Проте не сказала. Не вiдкрилася. З тим i пiшла.
- Отже, твiй гiпноз не порятунок?
- Зрештою, це перший такий випадок у моїй практицi. Але, май на увазi, справа не в менi, не в моєму талантi чи безталаннi. Гiпноз не в змозi вилiкувати людину нi вiд любовi, нi вiд ненавистi, якщо цi почуття глибокi, породженi сумою iнших почуттiв, таких, як повага, радiсть вiд другої людини, або навпаки - неповага, страх, обурення i не в останню чергу статевий потяг або статева вiдраза. Ми не можемо, Дмитре, - говорив далi лiкар, - за допомогою гiпнозу зламати в психiцi такий стереотип, не можемо замiсть поваги навiяти неповагу у нашого, назвемо так, "умовно хворого" до iншої людини, замiсть радостi вiд коханої людини примусити вiдчувати бiль, позбавити людину її найсильнiших, глибинних пристрастей. Адже всi цi почуття некерованi - це саме єство закоханого чи закоханої. Та й навiщо це робити? розвiв руками Третяк. - Яке право має стороння людина, у даному випадку лiкар, втручатися у найiнтимнiшi почуття "хворого", навiть коли цей "хворий" звертається з проханням врятувати вiд тяжкої йому пристрастi? Ми, Дмитре, можемо тiльки допомогти людинi мобiлiзувати свої внутрiшнi сили, коли вона щиро цього бажає. За допомогою навiювання, бесiд, аутотренiнгу прагнемо викликати у людини вiру в себе, в свої сили, привести її у такий стан, коли вона зможе сама контролювати свої дiї i вистояти проти хворобливого потягу. Це, правда, не у кожному випадку вдається. Зрештою, повторюю, кохання є почуттям, яке породжують глибиннi порухи душi, i якщо воно сплетено з природних, властивих тiй чи iншiй людинi особливостей психiки, характеру, яке право ми маємо насильницьким способом нищити його?! Я тебе питаю!
- Навiть рятуючи людину вiд самогубства? Адже i таке буває при знехтуваному коханнi.