Ми залишили молодого джигуна охолоджувати свій темперамент на морозі під вартою, санітарів, щоб не втекли, знову до бетееру спровадили, а самі посунули досередини моргу. Баринов-Рейтаровський дрижачими руками відімкнув двері до кабінету. Я озирнулася - нічогенький кабінетик. У нашого голови сільради втричі менший. “Головний над покійниками” вовком зиркнув на нас зі свекром і буркнув:
- Я попросив би начальника міліції, аби він забрав звідси сторонніх.
- Кого? - здивувався Діденко. - Може, покійників? Так їх же тут немає. Вони в холодильнику.
- Оцих от двох, - кивнув у наш бік Рейтаровський, - наполягаю!
- А це не сторонні. Це поняті. Зараз приїде суддя з ордером, обшук зробимо, документацію вилучимо. Все, як належить. Бо ви ж у нас на законах кутні зуби постирали.
- І ви дорікаєте! А я, між іншим, уже давно спокутував. Та судимість із мене знята. Коли це було! І що то за стаття? Сміх та й годі.
Начальник міліції з цікавістю роздивився Рейтаровського так, наче бачив його вперше, і перепитав:
- Це про яку судимість ідеться? Котра “гріхи молодості”?
- Ну! Котра за хуліганство. Хто тоді не хуліганив? Усі. Тільки одним щастило, а інші за них вигрібали. В зоні. Було…
Начальник міліції раптом заговорив у риму:
- Було, загуло і бур’яном поросло. Гріхи молодості, кажете, громадянине підозрюваний? А як щодо гріхів зрілого віку? Знову за інших вигрібали, чи вже за себе?
- Не розумію, про що ви, - знову буркнув Рейтаровський.
- Що, пам’ять підводить? А є така стаття - ну дуже цікава: злісне ухиляння від сплати аліментів. Хто п’ять років від дружини з малою дитиною аж у Йошкар-Олі ховався? Кому за це п’ять років світило? Мені? Чи якомусь там Рейтаровському, котрий раптом на Баринова вихрестився? Чи обрізався? На мусульманина, маю на увазі.
- Там суду не було! Потерпіла забрала скаргу, а я забрав свого сина і власноручно виховав. Так що - немає справи - немає вироку, нема вироку - нема судимості. Ви мені зайвого не шийте. І вимагаю повідомити родину та адвоката.
- Сім’я ваша у повному складі зараз відправиться до районної капезе. Чи у вас є ще одна, резервна? Як і наречена у вашого синочка?
Зінько визвірився:
- Все одно нічого не пришиєте!
- Я не швець, Баринов, я мент! Я не шию, я розслідую. А суд - відписує. Бо якщо те, що тут майор сказав, підтвердиться, то ти своїм покійникам позаздриш.
- А ви не лякайте. За службову недбалість багато не дадуть. Рік-два, та й то умовно. Навіть із моєю біографією.
- Ніхто вас не лякає. Це ви тут, кажуть, погрозами сипали. Про батька свого героїчного - згадували?
І тут Баринов-Рейтаровський підскочив і аж зашкварчав:
- Дався вам мій батько! Скаженим комісаром очі колете? Так щоб ви знали, коли він селом ішов - тоді, за Сталіна - так не те що люди, жоден собака голову не піднімав!
- Ой, шкода, - подав голос свекор, - що ті люди твого “проізводітеля” палили колись, та недопалили. Бо якби він згорів тоді, то й тебе не сплодив би. І Панченки обидва живі були б. І не довелося б хорошим людям об таке лайно, як ти, руки бруднити.
- Попрошу мені не погрожувати! - підскочив Баринов, - громадянине начальник, звертаю вашу увагу! До смерті обох Панченків ніякого стосунку не маю! Це злісний наклеп! На такі ментівські прийомчики стаття є. Я свої права знаю.
- Громадянине підозрюваний, я б на вашому місці не права качав, а сидів би тихо і обдумував текст щиросердного визнання. Поки що у злісному зловживанні службовим становищем. Тільки не поспішайте підписувати, бо то, здається, лише початок.
Рейтаровський сіпнувся, але вирішив помовчати. Помовчали і ми, аж доки не загули у дворі машини і до кабінету не увійшли один за одним і суддя з прокурором, і головний лікар із патологоанатомом. А за ним кілька міліціонерів - у формі і в цивільному. І одразу почали діставати з кофру фотоапарати і ще якісь коробочки.
Начальник міліції звів усі попередні церемонії до мінімуму, подякував судді за ордери і відпустив його одразу. Прокурор теж довго не затримався, пославшись на те, що зараз не його вихід. Головний лікар наказав патологоанатому негайно нести тіло до прозекторської і проробити все, як належить - під протокол. А сам попросив дозволу залишитися з нами.
Начальник міліції зиркнув, чи готовий один із міліціонерів записувати все, що зараз відбудеться, запитав у Баринова всі його анкетні дані, глянув на годинник, продиктував точний час початку допиту. Після чого перейшов безпосередньо до справи.
- Громадянине Рейтаровський… чи то пак - Баринов. Поясніть, в який спосіб до вашого моргу втрапило тіло громадянина Панченка?
- Привезли.
- Хто, звідки?
- Здається, міліція.
- Здається чи міліція? Хто конкретно: звання, прізвище, час, дата. На якій машині привезли: марка, номер, колір? Особливі прикмети? Як забули прізвища міліціонерів, то давайте опис: вік, зріст, у що одягнені і так далі. Не пам’ятаєте? Зараз вам принесуть книгу реєстрації.
- Двоє було. В цивільному. Сказали, що з міліції. Не з нашої, з сусіднього району.
- Громадянине Баринов, де супроводжувальні документи на тіло? Чи бодай розписка про його передачу вам як начальнику державної установи.
- Здається, загубилися. А може взагалі не було. Знаєте, коли привозять, кажуть: міліція, та ще й у вихідний… одне слово - каюсь, винен. Повірив на слово.
- Не робіть із нас дурників. Є посадова інструкція, в якій чітко написано, все написано. І ви її не дотрималися, по жодному пункту.
- Каюсь, повірив на слово… - торочив своє Баринов.
- Повернемося до тих двох у цивільному. Посвідчення показували? Прізвища свої назвали? Чи ви їм теж повірили на слово?
- Я ж вам кажу: все так одразу, я розгубився. Вони кажуть - ми свої, міліція з сусіднього району, на оперативному завданні, треба поспішати, забирайте покійника, бо він ваш, ми його тільки тому взяли, бо думали, що живий…
- А якщо я зараз подзвоню у сусідній райцентр і уточню, хто це там без документів у чужі райони своїх покійників підкидає? Тільки не розказуйте баєчки, що вони вам свої посвідчення не показали. Ви у нас не дядько з хутора Причепівка. Ви хоч і маленький, але начальник. Плюс - раніше судимий. Знаєте, що буває і за недбалість. І за брехню при виконанні службових обов’язків. Тому ще раз запитую: як до вашого моргу потрапило тіло покійного Панченка?
В цей час молоденький міліціонер, якого я бачила вперше, приніс і поклав перед своїм начальником конторську книгу. Діденко розкрив її і перепитав:
- Так у яку це було неділю?
Рейтаровський неохоче назвав той день, коли ми у Великих Колодах Люсю з її Броником женили.
- Цей факт сходиться, - відказав Діденко, - а решта - брехня. Скільки років було покійному?
- Він із сорок другого, - пояснив свекор, - батька тільки після війни побачив.
- А тут записаний лише один невідомий покійник - на вигляд тридцять п’ять-сорок років. Далі - зріст. Який він був заввишки, не пам’ятаєте?
- Та з мене буде, - знову відказав свекор, - плюс-мінус один сантиметр.
- Отже, десь приблизно метр сімдесят. А тут написано - метр вісімдесят п’ять. Нічого собі - плюс-мінус… трамвайна зупинка. Панченко був сивий?
- Як батька поховав, то й побілів одразу, - здається, на разі наш тато став найціннішим свідком.
- А тут записано - брюнет. То це вже, громадянине Рейтаровський…
- Баринов я.
- Стосовно цього теж розберемось. То це вже, громадянине начальник моргу, не службова недбалість, а свідомий злочин. Надалі йменуватиметеся підозрюваним.
- А по мені - хоч баняком назвіть, - огризнувся Рейтаровський, - аби до печі не саджали.
- Посадять вас не до печі, а до камери попереднього затримання. Вона ж - капезе. Читаємо далі. Ймовірна причина смерті: “переохолодження”.
- От і я кажу, начальнику, що він замерз. Ішов, упав, заснув. А надворі скільки градусів? У нас у морзі тепліше.
- Замерз, кажеш? - єхидно кинув свекор. - А чого ж ти нам тут баки забивав, що, мовляв, покійник ще теплий був, як його привезли?
- Коли це було?
- Перед тим, як міліцейський начальник приїхав.
- Не пам’ятаю.
- Нічого так не освіжає пам’ять, як очна ставка, - заспокоїв усіх Діденко. - А тепер головне питання до підозрюваного: хто привіз тіло? Тільки не розповідайте мені казочку про те, як їхали по трасі чи ще десь двоє порядних людей, побачили, що хтось лежить закривавлений, не допетрали, що він уже мертвий, завантажили в машину - і швиденько в лікарню. А як приїхали, то додивилися, що людина вже не дихає, от і кинулися до вас, а не до міліції. Бо були напідпитку і боялися, що міліція покійника на них спише. А ви їхні прізвища теж не хочете називати, бо, мовляв, нащо людям зайві клопоти.
- А хто ж по своїй волі захоче з вами справу мати?
- Попереджаю: версія про те, що ви погодилися заховати труп не з любові до порядних людей, а за хабар, теж не пройде.
- А я й не думав.
- Правильно. Бо за хабар дадуть більше, ніж за недбалість.
Рейтаровський рипнувся щось відповісти, але промовчав. Тільки рукою махнув. А Діденко спокійно продовжив:
- Ви це нам збиралися розповісти, громадянине підозрюваний? Я вгадав? То не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. А ще краще - кажіть правду.
- Більше я нічого не скажу. Я взагалі не знаю, звідки цей Панченко у мене в морзі з’явився. Сиджу в неділю вдома, з сином, випиваємо, ка-ве-ен по тєліку дивимося. Аж тут санітар дзвонить: Наумовичу, приїжджайте, у нас халепа. Покійника під двері підкинули. Я бігом. А вони вже його всередину затягли і обшукали. Ну, я дивлюся: документів немає…
- А от і брешеш, сучий сину! - підірвався на ноги свекор. - Панченко нікуди і ніколи без пенсійного посвідчення в кишені не виходив. У нього пільги були на проїзд.
- Не було у нього ніякого посвідчення! - огризнувся Рейтаровський. - Звідки я знав, що він пенсіонер і як його звати? Бомж як бомж, ви ж самі бачили. Обличчя побите, ґудзики повідривані, одяг порваний, неголений…
Начальник міліції похитав головою:
- Ну, що неголений, то це не доказ. Щетина на покійнику мало не тиждень росте, це всі знають. А стосовно того, чого у нього одяг рваний та брудний - то це нам скоро свідки розкажуть, а експертиза підтвердить.
- А я тут до чого? Може, його санітари роздягли. За ними хіба вгледиш? Хіба нормальна людина сюди працювати піде, та ще й за таку зарплату? Тільки той, що гірший бомжа.
- Кажете, санітари? Спасибі за підказку. Де вони?
- Сидять у бетеері під охороною солдатів і прапорщика.
- В порядку, як я розумію, шефської допомоги, - пожартував Діденко. - Олексію, що я тебе попрошу: відвези-но цих лебедиків до райвідділу, нехай їх там приймуть, зареєструють - і в окремі камери кожного. А по дорозі прослідкуй, щоб вони один з одним не розмовляли. А солдатиків - відпоїти чаєм… ні, все-таки краще нагодувати. І взяти у них свідоцькі показання. Можна у райвідділі, там тепліше.
Начальник просить? Та у Олекси, можна сказати, крила виросли. Вилетів, як хлопчик. І я вийшла слідом за ним.
- Що ти Микитовичу сказав, куди поспішаєш?
- Та поки що нічого. Щоб паніку не здіймати. Власне, його задача - слідкувати, щоби баба Химка з бабою Гапкою знову не штовхались коло йорданської ополонки, як у радянській черзі за дріжджами. Бо ще вмочать одна одну, а в їхньому віці моржів зображати не випадає. Та й перед батюшкою незручно.
- То ще нічого. В Болгарії, кажуть, саме батюшку в йорданській ополонці на Водохрещу й купають.
- Добре, що ми не в Болгарії…
Прапорщик з Василем курили біля бойової машини і розмовляли про щось своє. Олекса попитав:
- Ну, як там наші пташечки, не померзли всередині?
- Та чого б там! Один, щоправда, почав цвірінькати, так я йому, вибачаюсь, дав під дих і, здається, трохи не розрахував.
- Що, вбив?
- Та ні. Але він мені половину кубрика мало не обблював, добре, що я його довбешку встиг надвір вистромити. Зате тепер мовчить.
- Нічого, в райвідділі заговорить. Ні, не заговорить - заспіває! Заводь машину.
Бетеер загудів і повіз затриманих до райвідділу. А я повернулася до кабінету. Дуже вчасно, бо якраз увійшли слідом за мною патологоанатом із міліцейським експертом. Лікар глянув на Рейтаровського, тяжко зітхнув і сказав:
- Ситуація попередньо виглядає так: людину збили машиною, вона відлетіла, впала на тверде покриття, ймовірно - асфальт. Після чого машина двома колесами проїхалася по ній же. Але це ще не все. Його переїхали двічі.
- Як то? Ще одна машина?
Тут уже озвався міліцейський експерт:
- Схоже, що та ж сама. Версія така: покійний ішов дорогою або навіть по узбіччю. Поки що не встановлена машина наздогнала його на великій швидкості і вдарила в спину. Водій не гальмував, збив, переїхав, тоді нарешті зупинився, вийшов, роздивився, що накоїв, розвернувся і переїхав ще раз. Щоб уже напевне.
Ми аж оніміли, уявивши собі цей жах. Першим отямився начальник міліції.
- Без протоколу… а ви, товариство, нічого не чули… чи не ти, гнида комісарська, за тим кермом сидів? І не бреши тут, як найнятий, що ти з Панченком не знайомий. Думаєш, як я молодший тебе, то старих кримінальних справ по району не знаю? Тебе ж притягали як підозрюваного в шістдесят п’ятому? По вбивству старшого Панченка? Мені наші ветерани розказували, хто тобі замість золотої медальки заслуженого трояка в атестат вліпив і твого татуся не побоявся.
- У мене алібі! І строк давності.
- Заткни його собі знаєш, куди? - не витримав Діденко. - Теж мені алібі. Сиділи з сином, телевізор дивилися. І більше нікого в хаті! І ніхто з сусідів випадково не зайшов, аби засвідчити. До речі, де синок?
- Надворі, сидить у машині, чекає, чи йому тата додому везти, чи гнати по адвоката.
- Вчиш вас, хлопці, вчиш, а ви все одно - недовчені-нетовчені. Ось вам ордер, негайно малого Баринова за шкірки - і в РОВД. Під охороною, як важливого свідка. А машину його - на штрафмайданчик і викликайте автоекспертів. Тільки вже під протокол. Бо те, що я зопалу сказав, може правдою обернутися. Допит закінчений! Дайте йому розписатися. І шановні поняті хай теж протоколи про обшук і вилучення підпишуть. І затям, Баринов, чи як там тебе - те, що зараз було, то лише приказка. А заспіваєш ти у нас по-справжньому дуже скоро.
- А ви спочатку доведіть, що то я Панченка переїхав.
- Доведемо, доведемо. Але співати ти будеш не на цю тему. Ти там щось про строк давності заїкнувся? Так от, слухай і запам’ятовуй: строк давності спрацьовує лише тоді, коли винуватий протягом максимального терміну покарання за цей злочин жодного разу не переступив закон. У тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому, коли тебе тато з-під суду витяг, скільки за вбивство давали, окрім розстрілу?
- П’ятнашку.
- Правильно, п’ятнадцять років. Але в тисяча дев’ятсот шістдесят сьомому тебе таки пов’язали - за хуліганство. Отже, залік свій ти відсунув на два роки. Шістдесят сім плюс п’ятнадцять - скільки буде?
- Вісімдесят два, - автоматично буркнув Баринов.
- На перший погляд - усе законно. Але! Доки ти ховався від сплати аліментів у своїй Кзил-Орді…
- В Йошкар-Олі…
- А, один чорт! І не перебивай! Ти не у морзі, а під слідством. Так от, доки ти від аліментів бігав, радянська влада поміняла статтю і за вбивство стали давати не п’ятнадцять, а двадцять років. Не чую…
- Ну, нехай не вісімдесят другий, а вісімдесят сьомий. То й що?
- Так то воно так, але якби ти, цапидло зеківське, не стрибав по бабах, то грамотний адвокат тебе би зараз витяг. Але твій кобеляж із аліментними фокусами - то кримінальний злочин, який у свою чергу перериває залік строку давності.
- А я не сидів! Я не сидів! Я сина забрав! І визнав!
- Не плутай складу злочину з відбуттям покарання. Твій злочин доведений і на суді встановлений. Так коли ти там від жінки ноги зробив, кинув її від туберкульозу помирати?
- У вісімдесят п’ятому! - радісно закричав Баринов, - спізнився, начальник! Пізно мені старий висяк шити!
- Ти знаєш, у чому твоя біда? Що ти газет не читаєш, радіо не слухаєш, а по телику тільки ка-ве-ен дивишся. А тому й не знаєш, що у нас уже давно не УРСР, а незалежна Україна. І кримінальний кодекс у нас не радянський, а новий. А згідно з ним за вбивство уже не двадцятник, а довічне дають. А відтак - строк давності тепер не автоматом встановлюють, а через суд. І повір мені, тут тобі нічого не світить.
- А ми ще подивимося, що кому світить.
- Знаєш, навіть якщо трапиться чудо і ти виплачеш собі прощення за вбивство старого Панченка: за давністю років, за молодістю літ, то от уже за Панченка-молодшого підеш на довічне. Оце я тобі гарантую. Тільки не ліпи сюди політику.
Після такого ліричного відступу Діденко підвівся і скомандував:
- Тут усе. Поїхали до райвідділу, бо я, чесно кажучи, мертв’яків не люблю, хоч і сто років у міліції. Мав би звикнути, а не виходить.
Після того, як усіх причетних та підозрюваних розвели по камерам райвідділу, наш начальник міліції подякував Броникові і його солдатикам, відпустив їх, а заразом попросив підкинути до Великих Колод мого свекра.
- Маріє, - сказав Діденко, коли і я налаштувалася вставати. - ви не Штірліц, я не Мюллер. Але вас я попрошу залишитися. Дуже треба.
Потому він розпорядився аби відшукали автоексперта миттю, навіть якщо доведеться пірнати за ним у йорданську ополонку. Далі сам подзвонив до Панченкової дочки, повідомив сумну звістку, поспівчував по-людському і попросив на завтра під’їхати для офіційного опізнання. Поклав слухавку і глянув на головлікаря, який сидів, притискаючи до грудей особові справи начальника моргу і його санітарів:
- Що скажеш, медицино?
Головлікар на прізвище Халамейзер акуратно поклав течки з документами на край столу, звів руки догори, знову взяв течки до рук і лише тоді висловився:
- Та ви ж знаєте, як у нас зараз із кадрами, фінансами… тут он півтора терапевти лишилося, та й ті погрожують до Португалії на заробітки здиміти. А де для моргу людей знайдеш? Персонал маю на увазі. А цей таким серйозним видався, п’яниць порозганяв, десь нормальних санітарів знайшов. Щоправда, свій город скопати я б їм не довірив. Але для такої служби, як морг - цілком придатні.
- Підозрюю, що ці ваші “нормальні” колись разом із ним, як у них кажуть, строк на зоні мотали. А тому на пенсію не заробили. От і прибилися на покійницьку службу. До речі, він у вас під яким прізвищем наймався?
- Як під яким? Під своїм. Баринов Зіновій Наумович. Освіта, щоправда, середня спеціальна, але посада дозволяє.
- А дайте-но його трудову книжку. Думка є одна.
Головлікар хоч і був гладеньким, але блискавично - от уже точно одна нога тут, а друга там - віднайшов потрібну течку і видобув із неї потрібний документ.
- Все точно! - сказав начальник міліції, ледь глянув на обкладинку документу. - Щоб ви знали, трудова книжка - то єдиний документ, який не міняють при зміні прізвища. Просто закреслюють старе і вписують нове. Тож ваш Баринов більшу частину життя проходив як Рейтаровський. Що й слід було довести. Халамейзере, спасибі. Вас я більше не затримую, здайте документи черговому під розписку - і… а до речі, де вас мої хлопці знайшли?
- Як де? Там, де й усіх. У попа на Йордані.
- Вас? У попа?
- Ой, Діденко, не робіть із себе антисеміта! Можна подумати, що Ісус Христос не був євреєм. То чому би бідному єврею Халамейзеру та не погуляти на православній Водохрещі? Ви ж до нашого ребе на Пурим заходите. Тільки не кажіть, що по службі.
І доки Діденко гарячково розмірковував, що йому відповісти, Халамейзер встиг вискочити за двері, кинувши наостанку: “Христос хрестився!”
- Маріє, я знаю, про що ви зараз думаєте.
- І про що ж?
- Про те, що якби у нашому райцентрі окрім церкви і синагоги була ще й мечеть, то і її начальник міліції відвідував би на кожний… як це його… байрам, здається.
- Ні, я про зовсім інше. Якщо наш начальник міліції такий розумний і все знає, то для чого він попросив мене залишитися? Ще раз сказати, що я гарно виглядаю? Спасибі. Це все? Я передам своєму чоловікові, він буде радий.
Якщо чесно, то розмовляла я з ним отак от - ввічливо, але сухо - бо мала на це причину. Мені було кривдно за брата. Адже він сам одразу зачепився за версію причетності синка “скаженого комісара” до зникнення Семена Григоровича. А цей що? Сказав йому: цить! - а сам узявся розробляти цю версію. Хіба ні? Он як сипав фактами зі “славної біографії” цього вишкребка.
- На компліменти, Маріє, я не мастак. Вашого брата, котрий мій підлеглий, все одно не перевершу. Ви би послухали, як він мені ваші дедуктивні здібності розхвалює. Часом справді хочеться вас обох місцями поміняти - для користі справи.
- Ну дістали вже! Нема у мене ніяких здібностей, ніякої дедукції.
- А чого ж про вас по району легенди ходять?
- А ви більше слухайте не легенди, а те, що люди по ділу кажуть.
- Я вас тому й попросив залишитися. Будь ласка, поясніть, як ви дізналися про нелегальне поховання, та ще й у потрібний момент, з усіма речовими доказами і свідками?
- Скажу, коли поясните, звідки ви все про Рейтаровського знаєте - і чому він на Баринова перехрестився, і за що сидів, а за що НЕ сидів. Ні, звідки - то ясно. Ще не всі архіви згоріли. Але ЧОМУ ви це знаєте? Оце питаннячко.
- Додайте ще, що я на третю зірочку перед пенсією заробляю коштом вашого брата. Та ні, якщо чесно, то не світить мені ніяка нагорода. Бо я найголовніше проґавив, мов той шмаркатий сержант. Доки ваш брат кучугури перекопував, а я в папірцях копирсався, злочинець, боюся, головний речовий доказ знищив повністю і безповоротно.
- Що маєте на увазі?
- Те, що на поверхні лежало. Автонаїзд! Отже - машину треба було шукати зі слідами свіжого де-те-пе. Ми, хвалити Бога, не Київ, і більшість народу у нас усе ж таки пішки ходить, тому за пару днів усе, що на колесах, перевірили б. А тепер от - сиди, молися, щоб експерт бодай якусь зачіпочку знайшов. Це колись у нас СТО була одна на всю область і за півроку в чергу записувалися. А зараз он такі, як ваш Вася Дизель, на кожному кілометрі. І відрихтують, і відремонтують, і підмонтують… і вимиють. І ніде цього не зафіксують.
- То воно виходить, що ви мого брата фактично від чергової халепи врятували?
- Стосовно халепи - то наша з вашим Олексієм службова справа. А наша з вами, Маріє, ще не з’ясована. Повторюю питання: як ви дізналися, де, коли і як будуть ховати загиблого Панченка? Ні, не так…
- А як? Звідки я дізналася, що він загинув?
- …І що його заховали в морзі і ось-ось потай закопають.
- Я ж вам казала, що тільки слухаю, що люди говорять. Навіть не розпитую навмисне. Ви всі занадто довіряєте папірцям і телефонові. От наприклад: подзвонили до моргу вчасно. Там відповіли, що нікого схожого немає, ви й заспокоїлися. Замість піти і на власні очі перевірити. Там же не сотня лежить, самі ж казали - ми не Київ.
- Один-нуль. Будь ласка, далі.
- Про те, що у районному морзі бардак, я ще коли почула?… ой, та це ж якраз того дня було, коли Семен Григорович на поминки поїхав! Про плутанину з покійниками розповідали… не пригадую, хто, але це не важливо. Друге: наше агентство ОБС…
- Що-що?
- Одна Баба Сказала. Про те, що у нас учитель зник, знають, здається, вже навіть у Молдавії. Тому якби з’явився десь хтось незнайомий, одразу би до нього приміряли: а це не той, котрого у Великих Колодах шукають?
- Та ми ж теж фотографії і орієнтировки розіслали…
- А їх хтось зараз читає? Ви своє фото повісьте на щиті “Їх розшукує міліція”, станьте поряд - і побачите. Всі йтимуть повз і ніхто й не почухається.
- Жартики у вас, Маріє.
- Та ні, зараз не до жартів. Отож - ворогів у Панченка не було, зла на нього теж ніхто не тримав, з підозрілими елементами не водився. Що ж виходить? Нещасний випадок. Він не мисливець - на відміну від вас, зимовою риболовлею теж не захоплювався. Тому ні в лісі, ні під льодом нема чого шукати. Що залишається? Нещасний випадок.
- А хулігани?
- А що хулігани? Чи ви їх не знаєте? Якби побили, то так би на дорозі й кинули. Перший-ліпший перехожий наштовхнувся б і в міліцію подзвонив. То що залишається? Хтось машиною збив, він же й приховав.
- Можна було в кювет скинути і снігом присипати…
- Це б забагато часу забрало, та й люди б могли побачити. Ще ж не пізно було.
- А це ви звідки знаєте?
- Чоловік куми розказав, котрий з адміністрації. Він теж на тих поминках був і бачив через вікно, як Панченко з порожньою каністрою йде у бік станції. Через вікно побачив, отже надворі ще видно було. А цей що вам розповідав? “Ка-ве-ен” із сином дивився, коли тіло підкинули? Подивіться у програмку: “ка-ве-ен” іде тоді, коли вже добряче темно. Каже - ще теплого привезли? Бреше! Покійний на той час уже і охолов, і задубів.
- Два-нуль, Маріє. Такі алібі лише з переляку придумують.
- А чого тобі боятися і алібі вигадувати, якщо ти не винний? Але то вже я потім подумала. А спершу - що це зробив хтось просто до моргу причетний. Тіло кудись тягати - небезпечно. А так - зробив вигляд, що у лікарню збирається везти, а завіз… от куди можна завезти тіло, щоб приховати вже напевне?
- Три-нуль! І знаєте, Маріє, тільки-но люди почують, що ми Рейтаровських… чи як їх там - Баринових у капезе зачинили, то одразу свідки з’являться! Мовляв: пригадав, як на власні очі бачив підозрілу машину, до якої водій запихав людину, підозріло схожу на мертву.
- Еге ж! А не повідомив одразу, бо подумав, що то кум кума п’яного додому везе. Щоб ви знали - найлегше казати правду про те, до чого сам не причетний.
- Здається, зрозумів хід ваших думок. Але чому вас осінило, що поховання мало статися саме сьогодні? Ви ж не сказали: пошукай. Ви сказали: подивись, чи нікого не ховають.
- Спочатку про те, чому поховають, а вже потім - чому саме сьогодні. Дивіться: я за своїм Олексою давно спостерігаю. Як у нього щось не виходить, по службі, то він полається, побурчить, на вас поскаржиться - і починає все спочатку. І то не він один, то ви всі у міліції такі. І не лише я це знаю. Той, хто заховав мертвого Панченка до моргу, розумів, що так щастить, як із тим дзвінком, лише раз. Вдруге ніхто дзвонити не буде. Прийдуть і обнишпорять усі куточки. І з документами звірять. Вихід один - пошвидше прикопати. Та так, щоб люди не бачили. А коли? Морг у нас міжрайонний, щодня з ранку до вечора то привозять, то забирають. Крім одного-єдиного дня.
Я навмисне хвилинку помовчала, дочекалася, доки Діденко вигукне: Маріє, не сотайте жили, кажіть! І тоді пояснила, як пояснював би батюшка останньому на селі атеїстові:
- На Йордан! Свято з Двунадесяти головних. Ніяких похоронів і панахид! Тож ніхто під ногами не плутатиметься і зайвих питань не підкидатиме. І на цвинтарі порожньо, бо всі коло ополонок - воду хрестять.
- Ваша перемога в силу явної переваги! А Рейтаровські? Ви їх теж із самого початку підозрювали?
- Ні, отут уже моєму свекрові дякувати треба. А я би старшого нізащо не пізнала, бо бачила лише раз у житті, та й то дуже давно. Але спасибі кумі, котра мене вчора ввечері прогулятися вивела. Ми на женишка, Вадіка нарвалися. Я тоді ще не знала, чий він синок, але зрозуміла, чому він майбутній тещі не подобається. По-перше, п’яний до машини сідав, та ще й за кермо, а по-друге, ляпнув таке, що мене зачепило: як когось зіб’ю, то батя знову прикопає. Звернули увагу? Знову! От недаремно у Вікторії до нього душа не лежала.
Діденко вхопився за голову:
- То це що виходить? У вас уся сімейка - детективи?
- У нас родина - нормальні люди.
- Ага… підрозділ сімейної міліції на чолі з Шерифом. Слухайте, вас треба в кіно показувати.
- Можна без кіно і навіть без телебачення.
Отут у двері кабінету постукали і увійшов, як я зрозуміла, автоексперт. Тверезий і заклопотаний.
- Ну що - ситуація така: реальних доказів, як кіт наплакав. Самі лише опосередковані. Сліди протектора найкраще читаються на одязі, а його, як я зрозумів, зняли, знищили і підмінили іншим. На бампері і капоті є сліди рихтування. В одному місці зафарбовано. Але - самі розумієте - підозрюваний скаже, що це він ще минулого місяця з вантажівкою поцілувався, а де саме ремонтував - не пригадує.
- Ну хоч якась ниточка реальна є?
- Ниточка є. У прямому розумінні. Ось вона.
І він поклав на стіл уривочок грубої нитки у прозорому пакетику.
- Зачепилася знизу за днище, та ще й у такому місці, що ми ледве роздивилися. З ями добре підсвітили, тільки тоді помітили. Але до чого її прив’язати?
Чи хотіла я цього, чи ні, але отут справді відчула себе детективом:
- Є до чого прив’язати. Другий кінець цієї ниточки до Панченкового двору тягнеться. Та не дивіться ви на мене так, я з глузду не з’їхала. Це собача шерсть. У нас у селі з неї светри в’яжуть. Донька Семена Григоровича теж батькові сплела - із шерсті їхнього ж кунделя. Він у тому светрі якраз і був на поминках. Залишається під’їхати у Великі Колоди, посмикати песика за хвоста - і маєте свій прямий доказ. Я так розумію - головний.
Підполковник Діденко встав, перевірив, чи застібнуті всі ґудзики на його кітелі і урочисто проголосив:
- Маріє, якщо ви зараз додому поїдете на маршрутці, а не моєю машиною, то я напишу рапорт аби мене звільнили з роботи за профнепридатність, а весь кримінальний розшук розігнали по тій же статті. Велике спасибі! З нас належить! Скажіть тільки - де і коли.
- І вам спасибі. Приїду в село, як велика пані. Не забудьте тільки мигавку і сирену увімкнути.
Я прекрасно розуміла, що машину посилають у село не задля мого гонору, а щоби справді поскубти панченківського кунделя. Але піти отак просто - не випадало.
- Маю ще одне питання: що таке “півняра”?
- Ну… по-блатному… як би це вам, жінці, делікатніше пояснити… одне слово - зек, якого в зоні силоміць зробили гомосексуалістом. А де ви це слово чули?
- Таж Рейтаровський санітара зопалу обізвав.
- А-а-а, ну тоді з нас двічі належить - за цю підказку. Бо будь-який, вибачайте, “півень”, тата з мамою здасть аби тільки знову на зону не втрапити. Тож окрім доказів маємо ще й свідків. Маріє, у вас усе, чи ще якийсь сюрприз маєте в загашнику?
- На разі досить. Бо ви й справді ту заяву напишете, а хто моєму Олексі рекомендацію в міліцейську академію дасть?
- Маріє, це шантаж!
- Ага! А як ви здогадалися?
- Та я швидше вам рекомендацію дам! Якщо по совісті… Щоправда, не в академію. Поки що. Але не будемо забігати наперед. Машина чекає.