Тільки-но я до хати повернулася, двері відчинила, глядь - а мій Павло сидить, весь набурмосений і десь навіть злий. Хоча в парадному костюмі, білій сорочці і при галстуку. Я прислухалася: тихо було і в хаті на дитячій половині, і, головне, у свиней у сажу. Проте, про всяк випадок, поцікавилася:
- Що сталося? Новий податок винайшли? До району кличуть?
Павло встав, одягнув свого вихідного кожуха і грізно сказав:
- Пішли! Тобто - поїхали. Джипа я вже вивів і двигун розігрів.
Я спробувала перевести все на жарт:
- Куди? До загсу на розлучення подавати? Так уже ж вечір. Зачинено.
- Ні, поки що не до загсу. Хоча - ідея хороша. Треба запам’ятати. Поїхали, кажу!
- Так куди? Не тягни жили!
- Куди-куди… каву пити! Бо ти скоро зі своїм Шерифом забудеш, як і мене, і дітей звати.
Посидіти в генделику “У Зятя” за кавою - то чи не єдина звичка, котра залишилася у нас із Павлом з міського нашого життя. Просто прийти ввечері, коли все зроблено і діти сплять, посидіти, помовчати, подивитися один на одного… і кави випити не розчинної, навстоячки між кухнею і сажем, а такої, як на всю нашу область варять… ні, навіть не варять, а запарюють тільки у Зятя: у джезвочках на гарячому піску. Оті джезвочки - то було єдине, що наш Джигіт встиг зі свого дому забрати, коли у них там перша війна почалася.
Мені стало незручно перед чоловіком. Бо й справді - за всією тою біганиною я вже, здається, сто років не говорила з Павлом про щось інше, окрім справ. Тож швиденько переодяглася, взяла його під руку - і вперед!
Як то кажуть, знати, де впадеш, то соломки підстелив би. відпочили ми того вечора, зараз! Тільки-но сіли, ще навіть каву не подали, аж тут Самуїл Фірінштейн, власною персоною. Як завжди - тихий, чемний, але як той реп’ях: уже причепиться, то не відірвеш.
Після історії з пікетуванням сільради наш єдиний у селі єврей став надзвичайно побожний. Звісно, що синагогу у Великих Колодах для нього ніхто не побудував, бо навіть у тій, що у райцентрі, не завжди збиралося обов’язкових десять чоловіків-прихожан. Зате наш Самуїл почав свято шанувати суботу. З вечора у п’ятницю він усю наступну добу не брався за холодну воду і навіть не виходив з хати. Дружина з тещею спочатку пирхали, а потім, коли тесть сказав: дайте людині спокій, уклали міжетнічну угоду. Вони роблять усе за Самуїла в його суботу, а він відпрацьовує за себе і за православних членів родини у святу християнську неділю. Однаково, казала теща, “субота - не робота, помий та помаж, та й спати ляж”.
Треба сказати, що Самуїловій дружині, а особливо - тещі така практика припала до душі. Пригадую, Павло колись заскочив до них у якійсь справі саме в неділю, а там - ідилія! Жіноцтво по телевізору якийсь серіал дивиться, а зять на кухні картоплю для дерунів натирає.
Так от, іще каву не принесли, а Самуїл Фірінштейн уже сидів перед нами. Мовчки. Але дивився з докором і сумно зітхав. Мовчали й ми. Нарешті Павло не витримав:
- Самуїле, я так здогадуюся, що ти не до мене. Бо ти ж у нас тепер свинини не їси.
Самуїл ще раз зітхнув і висловився:
- Ні, ну що мені робити з цими антисемітами? Вже не можна подивитися і зітхнути, як одразу дехто починає докопуватися, чим євреям не догодили. Одразу починається образа менталітету. Маріє, вибачте, я не вашого родича маю на увазі. Хоча - і його теж.
Павло буркнув:
- Та знає тут дехто, що таке менталітет. Між іншим, у цього “дехта” дві вищі освіти. Одна нормальна, а друга - університет марксизму-ленінізму. Тож Бебеля від кобеля відрізнити можу.
Фірінштейн збирався ще раз зітхнути, але передумав. І навіть не відреагував на Павлові кпини щодо “кобеля”.
- Маріє, я, власне, до вас, а не до цього марксиста-ленінця з ветеринарною освітою.
- Ну, як до мене, то кажіть. До речі, Маркс із Леніним теж… добре, про це не будемо.
- Я вибачаюся, Маріє, але сподіваюся, що ви, як розумна жінка…
- Так, Сьома, тільки не треба про мобільник, про бізнес, про моє ясновидіння!… Кажіть одразу, що припекло?
- А я й кажу. Ви, як розумна жінка, сподіваюся, не дасте вашому братові зробити з усієї цієї історії нову “справу Бейліса”?
- Тиць Гриць! - вигукнув Павло. - Що це ще за Бейліс і що за справа?
- Ну… Чесно кажучи, я точно не знаю, чи то Бейліс когось убив, чи то його самого вбили, але головне, що врешті решт усе звалили на євреїв, та так, що той Бейліс мусив тікати аж у Америку.
- Як же він утік, якщо його вбили?
- Ну не плутайте мене. Головне - суть справи. Ви ж зараз разом із братом Семена Григоровича шукаєте.
- Не тільки ми. Всі шукають. Але до чого тут євреї?
- Як до чого? Я ж кажу: антисеміти - вони не дрімають! І тоді, коли Бейліс був, і зараз.
- А коли це було? З отим Бейлісом, маю на увазі.
- Ой, чекайте… забув. Перед війною, але перед якою - не пам’ятаю. Ото як буду наступного разу в синагозі, то перепитаю у рабина. Тут що головне… ви ж мене перебили… як тільки у антисемітів щось не виходить, вони одразу звалюють усе на євреїв. Ой, вей! Згадав!
- Про що згадали? Що Семен Григорович Панченко теж єврей?
- Ну, серед євреїв теж бувають такі, що у них прізвища на “ко”.
Павло зреагував миттю:
- Наприклад, Коган?
Фірінштейн здійняв руки над головою:
- Я не про Когана… тьху!… не про Панченка згадав, а про “Справу Бейліса”.
Тут мені довелося добряче стусонути Павла під столом по нозі. Так, що він аж скривився.
- Самуїле, шановний ви наш, ну до чого тут Бейліс?
- Так я ж кажу, що ні до чого! Я ж згадав: то ще за царя було. А от “справа лікарів” - то вже за Сталіна. Знаєте, з чого вона почалася? В одному гастрономі продали зіпсовану свинину, бо холодильник зламався, народ почав помирати, а продавці сказали, що це єврейські диверсанти шприцами в м’ясо отрути понаколювали.
Павло засопів, а потім поцікавився:
- Сьомо, а в гризло? Що за натяки стосовно зіпсованої свинини? Май на увазі: якщо я колись і стану антисемітом, то виключно з твоєї вини.
- Маріє, ви бачите: вже почалося!
- Самуїле, не морочте людям голову. І не обзивайте їх різними нехорошими словами. Бо в якийсь момент трапиться вам хтось, хто скаже: а, то я по-твоєму антисеміт? Ну, так щоб недаремно говорив - і таки точно в гризло! Ви вже краще зайдіть якось увечері до Павлового батька, він вам не гірше рабина розкаже, що там насправді з тим Бейлісом було. І хто українців проти євреїв, а євреїв проти українців нацьковував, і хто на цьому свою вигоду робив, доки прості люди кров’ю вмивалися. А як у вас є що сказати стосовно Семена Григоровича, то це вже до мого родича. О, Господи! Згадали! Самуїле, ви ловець, а онде і ваш звір біжить.
Але Фірінштейн пробурмотів щось на зразок “іншим разом” - і втік. А на його ще теплий стілець з розгону всівся Шериф. Павло вхопився за голову і застогнав.
Мій родич хіба що не плакав:
- Ну, все. Догрався! Мало того, що єдина версія гавкнулася, так іще й перевіряючий із міністерства їде. П’ять хвилин тому з району подзвонили! Все докупи!
- Ревізор із Києва, кажеш?
- А звідки ж. Де ж у нас міністерство - не в Малих Пеньках. Сам полковник Воробєй. Дільничних терпіти не може.
- Ну й прізвище у людини. Та ще й міліцейського полковника.
- А то, сестричко, не прізвище, а прізвисько. Як приліпили колись, коли він ще дільничним був, таким, як я - ото він з ним і ходить. Воробєй та Воробєй. Пару разів навіть міністр обмовився. На нараді. Так полковник три дні пив - з горя.
- А за що ж це його так?
- Хіба я тобі не казав? Ну, це стара історія. Її всі українські дільничні знають. Служив колись оцей… ну, наприклад, Іванов, правда, не на висілках, а якраз на межі Києва і району. І якось приносить йому дядько заяву: мовляв, проїздом через столицю ночував у кума, поставив на обійсті вантажівку з колгоспним зерном - п’ять тонн, вранці прокинувся, машина стоїть, зерна - йок! Навіть кузов підмели.
- Що то для себе народ старався. На елеваторі, либонь, як мінімум пів тонни залишили б. І що далі?
- Ну, оцей, скажімо, Іванов хотів за звичкою послати дядька з його заявою туди, звідки він приїхав. Але на бомазі стояла резолюція, і то навіть не районного начальника, а міського: розслідувати і доповісти. Кум постарався. Мав своїх людей там, де треба.
- Розслідував? Доповів?
- Розслідувати не розслідував, але доповідну подав через п’ятнадцять хвилин. Своєму, районному майорові. А той, не глянувши, переслав вище. А потім їх обох викликали на найбільший килим, зібрали всіх дільничних і примусили вголос зачитати. Народ стогнав, ридав і повзав у проходах - як ото я, коли дід Андрій зі своїм кожухом прийшов.
- Не мучай, садюга, колися. Що там було?
- Хвилиночку, я водички вип’ю, бо й досі сміх бере, як згадаю. Нам у міліцейській школі зачитували, то ми законспектували і напам’ять вивчили. Слухай: “В результаті проведеного оперативно-слідчого дєйствія (там так було) встановлено, що територія злочину густо населена птицями породи воробєй, у яких зараз відбувається сезон брачного спарювання і вони збиваються у великі організовані групи. Крапка. Саме одна така група шляхом скльовування довіреного заявнику колгоспного зерна розтягла протягом ночі все содєржиме кузова вантажної машини номер такий-то. В зв’язку з вищенаведеним пропоную у возбуждєнії уголовного дєла одказать”. От відтоді і ходить він не під рідного тата прізвищем, а під кликухою Воробєй. І на дільничних зло зриває.
- Ага… горобці… п’ять тонн… за ніч видзьобали. Хор-роші горобчики!
- Тобі смішно, а мене цей Воробєй заклює.
- Олексо, годі рюмсати, ти не баба, а майор міліції! Скільки разів я тебе вчила: немає нічого такого кепського, з чого не можна вибратися на краще. От у тебе яка зараз проблема? Перевірка? Чи Панченко?
- Ну, як по правді, то звичайно Панченко. Перевірка - то що! Ну, попередять про неповну службову відповідальність. І все. Де вони візьмуть ще одного такого дурного на мою роботу і на мою зарплату? А за нерозслідувану справу почекають-почекають, а як усі строки вийдуть, то спровадять молодшим лейтенантом у село Вобля.
- А це де?
- Не знаю точно, але цими Воблями нас начальство на кожній оперативці лякає.
- Ну так чого ж ти рюмсаєш? Роби так, щоби твій Воробєй замість тебе до Воблі запроторити та сам би й запитав: що я для вас, товаришу майор, можу зробити?
Шериф розкрив рота і закліпав очима. І тут несподівано втрутився мій Павло:
- Не стій, як Попандопуло! Слухай, що Марія каже. Твій Воробєй, як я здогадуюся, стосовно випити-закусити - справжній орел?
- Як усі нормальні полковники з главку!
- Ото ж! Маріє, з твого дозволу, культурну програму для Орла ми з Джигітом беремо на себе. Хай Олекса чистить своїм дільничним зуби, носи і черевики, а ми свіжину змикитимо, ялівцівочку охолодимо, та й ту, котра зі звіробоєм виставимо. Коли, кажеш, твій горобець прилітає?
- Завтра з самого ранку.
- На витребеньки часу не вистачить, обійдеться циганське весілля без марципанів. Я побіг до Джигіта радитися.
- Куди ти побіг? До Зозова? Він зараз там. Нову точку освоює.
- Геніально! - закричав Павло! - Бо якби ми твого начальника по місцю твоєї служби поїли, то це би скидалося на хабар. А в Зозові - за милу душу! Запрягай свого джипа - і вйо! Бо я нашого на зозівських ямах гробити не збираюсь. Навіть задля твоєї кар’єри.
Зять баби Софи був на той час у Зозові, бо прикупив собі там готову філію і поїхав її розкручувати. З тією оборудкою як було: старий хазяїн непоганого як на наші провінції генделика побачив якось, що клієнт із п’яних очей висмикнув з-за стійки його дружину-барменшу і потяг танцювати. Та ще й маслав при цьому обома руками з усіх боків. Хазяїн скипів, але замість викинути зухвальця на свіже повітря, приклався йому табуреткою по голові. Добре приклався. Бо клієнт забув не те що танцювати, а й як штани знімати. Тому надалі робив усе під себе. Довелося давати інвалідність. Ревнивець вважав, що йому все минеться, бо у нього і міліція, і прокуратура були, як у нас кажуть, на мазі - не раз і не два, і не двадцять начальники відводили душу в спеціальній кімнатці генделика з виходом у двір.
Слідство і справді тяглося довго і нудно. Аж тут помінялася влада, а з нею всі ті, котрі “на мазі”. На додачу - рідня потерпілого змоталася до Києва і подала самому президенту скаргу, що начебто дядькову довбешку розбили табуреткою не просто так, з хуліганських міркувань, а за його політичну орієнтацію на минулих виборах. На суд хазяїн генделика йшов бадьоро, ще й посміхався, аж доки не оголосили вирок. Сім років за розбійний напад. Не допомогла і величезна, як на наші мірки, компенсація, обіцяна потерпілому, аби він забрав свою заяву. Бо суд присудив ще й удвічі більшу суму відшкодування за страчене здоров’я. Одне слово - довелося терміново продавати всю комерцію, аби сплатити відшкодування та адвокатські гонорари за касацію, апеляцію і ще за якогось дідька лисого.
Тож зять баби Софи на новій точці і днював, і ночував - аби ладу дати і репутацію закладу відновити. На щастя, Зозів стояв якраз на виїзді з об’їзної дороги на трасу. Тому життя там у чомусь не поступалося навіть Великим Колодам. А як врахувати, що чергового начальника автодору пов’язали, як і його попередників, за те ж саме розкрадання казенних грошей, то економічні перспективи у кумпанії “Баба Софа і Зять” виглядали дуже навіть. Тобто - завершення нескінченної реконструкції траси з відповідним кінцем райського життя для місцевого бізнесу знову відкладалося на невизначений термін. Бо це так - курці смерть, а комусь усе таки весілля. Чи навпаки.
Коли ми зайшли досередини нового набутку Зятя, то побачили, що він уже чимало зробив. Для початку повісив над шинквасом великий напис:
“НЕ ХОЧЕШ МАТИ ВОРОГІВ - НЕ НАБИРАЙ СОБІ БОРГІВ!”
Схоже було на те, що завсідники, як не дивно, цей тонкий натяк зрозуміли одразу.
А нам довелося бути свідками того, як Джигіт учить нову барменшу культурі обслуговування. Мадам узяла моду кричати набридливим водіям, котрі просили позичити відро аби тут-таки в генделику ще й води набрати: “Холери вам, а не води!”
- Розумієте, шановна, - терпляче пояснював гордий син Кавказу, - так не можна. Це вам не пивна часів застою, а порядний приватний заклад. Про холеру замість води ви чоловіку вдома скажете. А тут не можна.
- А як їм казати?
- А так: вибачте, але води поки що немає, перемкнули в районі, тож ви сідайте, перекусіть, чим Бог послав, а там може й дадуть.
- Так їх же багато, а я одна!
- Пояснюю востаннє: це ви тут одна, а таких, як ви, на вулиці дуже багато. І кав’ярень на трасі - від моря до моря. Порозганяєте клієнтів - з чого я вам буду зарплату платити? Ви ж не забувайте: багато продали - багато заробили. А скажіть-но, чоловік ваш скільки вже років у вас на шиї сидить?
Останній аргумент, здається, подіяв.
До нашого прохання Софин Зять поставився дуже серйозно. Спочатку уточнив, скільки буде людей, чи потрібні зайві свідки, а коли дізнався, що готувати доведеться, як то кажуть, “на вчора”, скрушно похитав головою:
- Ну що я встигну за таке “бігом”? Хіба що м’ясо замаринувати. Зараз я на базар по свіжину перескочу.
- Не треба! - сказали разом ми з Павлом. - Окіст і порося вже у багажнику.
- То добре. Зробимо шиночку з часничком, порося зафаршируємо під два соуси, один хрін із бурячком, другий знову хрін, але зі сметанкою. Ковбаску домашню, копчену, домашню печену, сало морожене, підчеревина, кров’яночку поставлю… О! Щоб і рибу не забути! Воно хоч і зима, але на червінець клює. Оселедчик із цибулькою. Грибочки, огірочки. Помідорчики з бочечки, капусточку квашену… слухайте, моя Галя таку капусту заквасила! За новим рецептом, із помаранчами. У Зозові вона йде, як делікатес! Перші три чарки - до гарячого п’ють, борщик подамо… чи може, юшку архієрейську, на курячому бульйоні… ні, краще і те, й те. Що ще ми пропустили? Салати вони нехай у Києві своєму жують, а ми покладемо свіженьку кіндзу, петрушечку, цибульку зелену, кріп… земляк же на це теплицю тримає!… Ой, щось воно мало. Ви б бодай за три дні попередили!… Слухайте, а чого це ви регочете?
- Не звертай уваги. Помазок з’їли.
Полковник Воробєй виявився не таким страшним, як про нього розповідали. По-перше, не мучив Шерифа і його дільничних зайвими запитаннями. І взагалі - звів перевірку до мінімуму, чим виразно втішив нашого районного підполковника Діденка і ще якогось мовчазного дядька у цивільному.
До речі, у нас у районі Діденка ні на прізвище, ні на звання ніхто не називав. Казали: “начальник міліції” - та й край. Традиція. Бо так обзивали всіх його попередників аж до легендарного найпершого, котрий приїхав з громадянської при маузері в дерев’яній кобурі, у широченних матроських кльошах, тільнику та безкозирці, розігнав усі навколишні банди і безстрашно взяв за жінку першу красуню села - попову дочку. За що його в 1924-му вичистили з партії, а за рік потому забрали з підвищенням у губернське ДПУ до Києва.
По друге, пропозицію поспілкуватися з міліцейською молоддю так, як нас батьки вчили, київський гість сприйняв охоче. І нарешті, зобачивши Зятеві шедеври, від яких вгинався стіл, сплеснув руками і вигукнув:
- Тепер я знаю, чого у вас показники відмінні! Хто як їсть, той так і робить!
А районний начальник міліції показав нам з Павлом і Зятем з-за спини київського начальства аж два великих пальці. Мовчазний дядько у цивільному схвально хитнув головою і примостився за столом подалі від вікна.
Десь після третього тосту - за любов - Павло нахилився до мене і прошепотів:
- Слухай, якось воно не по-людському виходить. Людина загинула, а ми тут сидимо, веселимося. Он Джигіт, як тамада, вже й співати поривається.
- Павле, то ще невідомо. Хоч і люди кажуть, і навіть пугач наш на покійника пугикав, а я поки на власні очі мертвого не побачу, вірю, що він живий. Ну лежить десь, куди твої орли ще не зазирали, у добрих людей. Може, пам’ять стратив… Тому давай усе-таки надіятися на краще.
Ті чарівні слова “чим же я можу вам віддячити, кохані ви мої?” прозвучали з уст Вороб’я якраз між “Ой, хмелю мій, хмелю…” і “Ой, чий то кінь стоїть?” Суть прохання викладала я. Бо у мого братика у присутності високого начальства, особливо після сьомої чарки, виникали проблеми з дикцією. Київський гість засміявся і втішив:
- Знайшли куди звертатися! Та в тому департаменті, після того, як його Данилович од нашого міністерства відділив і подарував своєму сватові, таке робиться! Не те що довідки - судові справи з вироками губляться. Не здивуюсь, як дізнаюся, що у них живі зеки зникають - і то цілими етапами. Але нічого! Зараз у нас усе буде - айн-цвай-поліцай! Ось я по мобілі черговому по ОВІРу стукну… як, кажете, прізвище?
Шериф швиденько підсунув папірця з усіма даними. Полковник і справді набрав номер, назвав себе, продиктував, що треба і додав:
- Тільки проб’єте - кидайте мені на есемеску. Бо то нагально.
І вже до нас:
- Ґвалт, бо тверезіємо! Наливай!
Налили, доспівали, подихали свіжим повітрям, оцінили красу сільських краєвидів, змерзли, повернулися до столу, зігрілися - тут і відповідь із Києва надійшла. Що то сучасна техніка: не телебенькало, не грало який-небудь марш, а ввічливо так із кишені відрапортувало голосом переляканого зеленого сержантика:
- Товаришу полковник, дозвольте доповісти: вам прийшло повідомлення! Тисніть на середню кнопочку.
Товариш полковник задоволено навіть тост з цього приводу сказав, перш, ніж повідомлення прочитати:
- Оце я сиджу і думаю: як воно добре, що я в дільничних ще до всіх цих комп’ютерів ходив. Інакше би моє тодішнє начальство за п’ять хвилин прорахувало, скільки насправді треба горобців - мільйон чи два - щоби вони за ніч стеребили п’ять тонн зерна.
Олексій і його районний начальник почервоніли і опустили голови. А київський полковник прочитав те, що на екранчику мобілки з’явилося, і добив підлеглих остаточно:
- Бобік здох! Бо, виявляється, не тільки у кучмівського свата у конторі, звиняйте, бардак, а й у нашому міністерстві теж. Ваш Рейтаровський справді жив у Києві на тимчасовій прописці, якої йому не поновили. Ліміта, одне слово. Виписаний по закінченню строку прописки. А де він зараз? Може, десь під боком. Може, на тому світі. А може, що й на Канарах, сміття на пляжі вигрібає. Одне слово - куди дівся, чорти його батька душу знають.
- Стосовно чортів і душі його батька - то це ви в саму точку. Але що ж тепер робити?
- А я знаю? - Воробєй виглядав іще нещаснішим, ніж мій брат. - ви ж бачите, що зараз робиться: на кожних виборах плюс-мінус п’ять мільйонів. Оце нещодавно звіряли виборчі списки. Не повірите: мільйон “мертвих душ”! А як треба живого знайти, то пишемо в Інтерпол, бо у них там порядок.
- А Інтерпол - це де? - поцікавилась я, бо не раз уже чула про цю організацію, але з чим її їдять - не мала зеленого поняття.
- У Франції, у цьому, як його… зараз… о! Ліоні. Кажу вам чесно: як по-справжньому припре, то ми до них пишемо.
- Французькою мовою пишете?
- Бог милував. Нам у міністерстві ще тільки французької мови не вистачає. Тут он своя так змінюється, що не все второпаєш. Українською, звісно, пишемо, бо там, у Ліоні наша людина сидить, котра і знає, і перекладає.
- У Ліоні? Наша людина? - одночасно запитали ми з Шерифом.
Полковник Воробєй одразу зрозумів натяк, бо гірко зітхнув:
- В генеральському чині, товариство, в генеральському. Полковників не пропускають. На жаль… Тож вчи, хлопче, все. І матчасть, і французьку мову. А головне - не лови гав і ганяй горобців… так про що ми, до речі?
- Про те, що кругом бардак і навіть Інтерпол не допомагає. А мені треба конкретну людину знайти, яка начебто є, а з іншого боку - нема. От що мені робити?
- Не дивіться, товаришу майор, на мене так жалібно. Все, що зможу - так це вже зараз попрошу обласне твоє начальство не мотузити тебе за “висяка”, скажімо так: до весни. Згода?
Тут київський начальник повернувся до цивільного і так на нього глянув, що той одразу погодився:
- Та хіба ми не люди? Все розуміємо: складні погодні умови, великий район пошуків, опади у вигляді снігу, вищі середньостатистичних… Аби тільки ваші, міністерські нам за статистику козячу морду не робили.
Київський гість навіть образився:
- Хто у нас у міністерстві працює - ти чи я? Раз сказав - не смикай хлопця - значить не смикай. А щодо снігу - то правильна думка. Розтане… струмочки побіжать… крига скресне… правда і випливе. Недаремно ж такі трупи на нашому жаргоні підсніжниками обзивають.
Мені чогось стало дуже сумно. Схоже на те, що не справдяться мої надії. Здається, мій настрій передався решті компанії. Швиденько випили “на коня”, попрощалися та й роз’їхались. А коли ми повернулися до Зятевого генделика - допомогти прибрати - то побачили, що під столом уже спить Петя Гітлер. Встиг, зараза, просочитися за нашу коротку відсутність, напитися на дурняк та ще й у закусі собі не відмовити.
- Ну, Петя вдосконалився, - констатував Олексій, - раніше тільки в наших Колодах халяву по запаху віднаходив, а тепер бачиш - аж до Зозова добрався!
- Я от що думаю: тобі вже, здається, тільки Петя Гітлер не говорив, що Рейтаровський причетний до зникнення вчителя. А так - уже всі, кому не ліньки.
- Хочеш сказати, що він для цього мене аж у Зозові розшукав? А напився то так - за інерцією?
- З такими, як Петя, чого тільки не буває. Мо’ й справді пригадав щось цікаве.
І точно - Петя Гітлер прийшов до Шерифа з самого ранку. Майже тверезий. І що характерно - навіть не намагався канючити на пляшку чи скаржитися на життя. Тільки запитав одразу:
- Не знайшли Панченка?
- Не знайшли, Петю. Боюся, живого і не знайдемо.
- А може, він у електричці заснув і аж до Києва доїхав? Зі мною колись таке було. Мене ще міліція вокзальна три дні тримала. Холодно, брудно і блохи! А кажуть - столиця!
- Вже перевірили, Петю. І в київській міліції, і в київських лікарнях, і в київському морзі теж. Ми, можна сказати, кожен крок його прорахували… від поминального столу до зупинки маршрутки на проспекті. Там слід обривається - і все!… А ти ще щось маєш сказати? То кажи.
- Тільки не смійтесь і не виганяйте. То не інакше як йому чорна жінка поробила.
- З чорною аурою?
- Я не знаю, що це таке, але я сам колись її бачив. Мене через це на другий рік залишили.
- Петю, давай по порядку, але коротко, бо тут і без твоїх дитячих спогадів у нас усіх голова болить. Коли це було? Конкретно.
- А це ще як Панченкового батька вбили.
- Ти що - такий у нас старий, що пам’ятаєш?
- Думаєте, як Петя алкаш, то й пам’ять пропив? Ні, я можу не пригадати, за чиї вчора випивали, але що було в дитинстві - як перед очима стоїть.
- Петю, а ти ж з якого року?
- П’ятдесят другого! Хочете сказати - так довго не живуть? Живуть, але я скоро помру. І все через вашого, Маріє, братика.
- А це чого раптом?
- Бо він заборонив у Великих Колодах самогон на продаж гнати, тільки на весілля чи, не дай Боже, похорон. Тож мушу казьонку пити, а від неї швидше вмирають, ніж від самогону. Варвар у вас родич, правду кажу.
Мій “варвар” втрутився, як завжди, на найцікавішому місці.
- Громадянине Жидовоз, а можна без критики з самокритикою? Хвалити Бога, не старі часи. Ви чого сюди прийшли? На мене скаржитися чи свідчення давати? До чого тут ваше дитинство і зниклий Панченко? І що це за жінка, яку ви сюди приплели?
- От ви розумієте, Маріє, - пробурмотів Петя, - коли оцей представник влади на місцях починає казати мені “ви”, та ще й на прізвище, то у мене волосся дибки стає і мурашки по спині… таки точно в могилу зведе. На нервовому ґрунті.
- Пе-е-етю, - змолилася я, - на нервовому ґрунті я зараз комусь таки волосся дибки поставлю! Давай, розповідай про жінку.
- Так я ж тоді в шостому класі вчився. І цю жінку на власні очі бачив. А вона такий крик здійняла, з класу вигнала, зошита порвала!
- Хто, чорна жінка?
- Ні, чорнорота комісарша.
- Петю, - застогнав Шериф, - з тобою мене біла гарячка і без випивки вхопить. Відповідай на запитання: хто така чорнорота комісарша?
- Наша класна. Вчителька.
- Класна керівничка, зрозуміло. Далі: чому чорнорота - здогадуюся. А чому комісарша?
- Бо вона жінка цього… скаженого комісара. Його так старі люди звали.
- Стоп-стоп-стоп! Я цю кликуху вже не раз чув. Чи не старого Рейтаровського?
- Ну а я ж про що кажу? Він у колгоспі парторгом, а його жінка у нас у школі. А про синка казали, що він старого Панченка вбив, а його батьки відкупилися.
- Петре, ближче до справи. Хто така чорна жінка? Не негритянка ж, напевне?
- Звідки негра у нашому селі візьметься, та ще й сорок років тому? Жінка, вся в чорному, отак. І в чорній хустці, що все обличчя закривала, тільки очі блимали. І теж чорні. І тихо-тихо так, аж страшно.
- А як це ти очі розгледів?
- А я у кущах ховався. Коло хати баби Химки. І бачив, як вона до неї вночі заходила, а потім вийшла і так проти місяця очима блимнула - у-у-у! І по стежці через город - до ставка. А там сіла в човен, перепливла на той бік - і щезла.
- Ну добре, прийшла якась жінка до нашої баби… хоча, це вона зараз баба, а тоді не така й стара була. А що вночі - то коли могла, тоді й прийшла.
- Так вона ж не до баби приходила, тої вдома не було, тільки квартирант.
- Квартирант, кажеш? Часом не той, що потім під суд пішов?
- То про що я вам і торочу! Оця в чорному підстерегла, коли баби Химки немає, зайшла, і щось тому хлопцеві поробила, що він назавтра сам пішов до міліції і на себе наговорив. І вже звідти не вернувся.
- То що ж вона йому поробила?
- Може, гіпноз? Люди казали, що він на суді - як не свій був. Наче не розумів, що діється.
- Петю, що люди казали, до справи не підшивають. Тільки те, що сам бачив. А ти - що ще бачив?
- А от як ви поясните, що зайшла вона з якимсь клумаком, а вийшла - без?
- Поки що, Петю, нічого і ніяк не поясню, бо не розумію головного: чого на тебе чорнорота комісарша так визвірилася?
- От я до вас через те і прийшов, щоб ви розібралися. Що я їй зробив? Вона загадала твір на вільну тему. Я й написав, як цю чорну жінку бачив. А вона закричала: мало того, що Петя уроки прогулює, так ще й з учительки знущається: твір із Гоголя переписує. А у Гоголя такого немає, я вже потім усього перечитав! Немає! Але що я міг довести! Спасибі, що не вигнали, а тільки на другий рік лишили.
- Петре, - несподівано лагідно сказав Шериф, - а ти часом ту жінку в чорному не пізнав? Тільки що тоді розказувати побоявся? Я вгадав?
Петя засовався на стільці, кілька разів гірко зітхнув, напився води з казенної карафи і нарешті наважився:
- Пізнав! Тільки не тоді, а пізніше.
- Коли? Де?
- Ну, десь через місяць може. Ми у Володьки Булаха з пацанами засиділися. У карти грали на щиглі. Виходжу - а вже темно. То я не вулицею додому пішов, а городами навпрошки побіг.
- Хто прошкує, той дома не ночує…
- Точно! Бо як добіг до старого цвинтаря, дивлюся - з воріт якась мара виходить. Із цвинтаря! О дванадцятій ночі! Я ледь не вс… гм…
- Ледь не всівся на землю, так, Петю?
- Ага! А потім придивився - а то жінка в чорному. Вийшла, одразу праворуч повернула і йде на наш куток. Я тихенько слідом. І раптом хто як в лоба вдарив: це ж вона! Чорна жінка!
- З чого взяв?
- З походки. Вона у неї така була… вибачайте, Маріє, на слові, як іде, то дупа по ногах нижче колін калатає. Точно вона! Та чорна точнісінько отак від бабиної хати до човна йшла.
- Добре, опізнав ти її, а далі що?
- А далі? Вона йде, я за нею, навшпиньки. На щастя, та чорна жодного разу не озирнулася. Коло хати Рейтаровських зупинилася, до двору зайшла і двері посмикала. Зсередини було замкнено, то вона кулаком! З хати про щось запитали, вона у відповідь: хто-хто… Я! Тут я її й знову пізнав. Чорнорота комісарша.
- Це та, котра класна керівничка твоя і жінка старого Рейтаровського?
- Ага! І матір того шмаркача, що разом зі своїми дружками старого Панченка вбив. Так я чого прийшов? Усі ж, хто що надумає, приходили - задля користі справи. А я хіба - фригід якийсь, що корисну інформацію приховуватиму?
- Хто-хто?
- Ну, котрий байдужий… Це ж я після того, як мене на другий рік лишили, вперше й напився.
- Ой, лишенько, скільки ж тобі років тоді було?
- А хіба я пригадаю? Пацан…
І тут я раптом пригадала те, що вже не один рік крутилось у моїй пам’яті:
- Петю, слухай, а ти хоч пам’ятаєш, за що тебе Гітлером прозвали?
Петя раптом почервонів і опустив голову.
- Ще б не пам’ятати! Мене за це зовсім із школи вигнали. Вечірню закінчував.
- А коли це було?
- Вже після того, як мене на другий рік залишали. До нас у школу німців привезли. Делегацію. Із тих, котрі наші були.
- З НДР чи що?
- Еге… ну, нас, ясне діло, тиждень стригли-мили-чистили. Мені штани нові видали. А головне - наша класна придумала, щоб як оті правильні німці зайдуть, ми їм замість “добрий день” сказали “гутен таг”.
- І що?
- Ой, Маріє, і не нагадуйте! Я собі весь тиждень торочив подумки той “гутентаг”, щоб не забути, а як їх до класу завели, я підскочив і чомусь крикнув: “Хенде хох!” Так знаєте - ті німці, котрі старші, таки зразу руки підняли. А потім - у регіт, Спірідоновну - в лікарню, а мені зробили “век” зі школи.
- А до чого тут Спиридонівна?
- Так вона ж уже в тому, моєму новому класі не тільки російську, а й німецьку читала. Бо та вчителька, котра “нємка”, в декрет пішла.
Олексій насупився і підкреслено серйозно глянув на бідолашного Петю. Той хотів ще щось пояснити, але тут із коридору почулися чиїсь енергійні кроки, потім двері розчинилися без стуку і до кабінетику навіть не увійшов, а увірвався начальник міліції Діденко. Зобачивши таку солідну людину, Петя щось писнув і прожогом вилетів за двері, перш ніж вони встигли зачинитися. Я привіталася, вибачилась і теж намірилася залишити свого брата наодинці з його керівництвом. Але Діденко зупинив мене:
- Маріє, будь ласка, залиштеся. Бо тут і щодо вас мова є. По-перше, спасибі, що знову мене виручили - стосовно перевіряючого. Бо ж ви знаєте: міністри міняються, а такі от горобчики зі своїх гілочок не падають. Мусимо зважати! Спасибі!
- Та нема за що.
- Як то - нема? Будь моя воля і ваша згода, то я би вас, Маріє, з вашим родичем місцями поміняв.
- Ой, не треба! Свині не винні! З таким свинарем за тиждень повиздихають.
- Зараз буде і про свинство. Доповідай, майоре, чим ти зараз зайнятий?
- Готуюся до вашої накачки.
- Гуморист… по службі чим зайнятий?
- Проводжу оперативно-розшукові дії.
- По якій справі?
- Ну, ви ж знаєте: зникнення вчителя Панченка.
- А Рейтаровських чого ти сюди приплів?
- Ну, версії розробляю. Ця теж має право на існування.
- Не мороч мені голову. Кажи чесно: ти справу про вбивство Панченка порушуєш? Тільки не дивися на мене, як голодне теля на мамку.
- Ну я ж кажу: з одного боку проводяться оперативно-розшукові дії щодо зникнення. Але паралельно розробляю певні версії.
- Майоре, для початку офіційне зауваження від мене, за процесуальне хуліганство. Ти що повинен був зробити? Прийняти заяву по зникненню людини і вести її, як належить. А якщо виникла підозра, що людина не просто зникла, а стала жертвою злочинця, то ти повинен був не в Шерлока Холмса гратись, а паралельно таки порушити кримінальну справу про вбивство.
- Але ж ми ще нічого не знайшли - ані живого Панченка, ані - свят-свят-свят - неживого.
- А це ми зараз перевіримо: як тут деякі самовпевнені молоді майори інструкцій дотримуються. Доповідай, що зробив по розшукам. Хоча ні, стоп! Не треба. Я про інше запитаю. Ти всіх свідків допитав? Окрім касирок на станціях. Чого мовчиш?
- Я не мовчу, я пригадую. Ну, звичайно, з його однокурсниками говорив, але не з усіма. Тільки з нашими, що в райцентрі живуть. Бо більшість ще того вечора роз’їхалися.
- Олексо, дурнику ти мій самовпевнений. А тобі не спадало на думку, що Панченко, приміром, теж роз’їхався з кимсь із своїх старих друзів?
- Куди роз’їхався?
- В гості! І то далеченько, скажімо, до Слов’яносербська. А то й на Урал махнув. Тим більше, візи в Росію поки що не треба.
- Так він же з поминок першим вийшов.
- От-от, побіг на станцію, щоб і собі квитка взяти. Там дочекався друга, сіли разом і - ой ти машина, ой ти желєзна, куди ж ти милого завезла?
І Шерифа і мене така версія, чесно кажучи, спантеличила. Тому я й наважилася встрясти у службову розмову:
- Ну, припустимо, потягло людину у мандри. А чого ж він дочці нічого не сказав, не подзвонив? Він же не маленький хлопчик, розуміти мусить…
- Ех, Маріє, Маріє, поживете бодай із моє… Є така штука як психологія старих людей. Вони, зокрема, смерть своїх ровесників сприймають набагато болючіше, ніж молоді. Бо думка одразу в голову стукає: це ж і мені скоро туди! От і кидаються світ за очі, наче від смерті тікають. А потім - посидять із другом, побалакають, поспівають: “А молодість не вернеться, не вернеться вона…” - та й вйо додому.
- Чесно кажучи, про це ми не подумали. Знаєте, до моргу подзвонили, транспортну міліцію оповістили, лікарні всі в окрузі перешерстили до самого Києва. А про варіант із другом - слово честі, не думали.
- До речі, майоре, а до будинків престарілих ти дзвонив?
- А навіщо?
- А хоча б тому, що і це в інструкції про порядок розшуку записано. Що, принести, розкрити і носом ткнути? Ти знаєш, що у старих людей від сильного нервового потрясіння може бути тривала втрата пам’яті? Не знаєш… а я з таким здибався. Сіла людина в поїзд - ще пам’ятала, як її звуть і куди їде. А потім - як відрізало. Отаких бідолах і відправляють не в лікарню, а до будинків престарілих. До речі, алкоголь цьому нехорошому явищу теж сприяє. Особливо - неякісний. Ти, до речі, питав у свідків, чи їм на поминках часом “пальонки” не підсунули? Бачу, що не питав…
- А чого мені питати? Сам знаю, що Семен Григорович ту каністерку свого самогону, що для Броникового весілля вигнав, із собою на поминки забрав. Ще при мені вибачався перед Василем, мовляв, тут справа нагальна, обходьтеся вже без мене. Василь йому: та я ж розумію… звісно, обійдемося.
- Стоп! Каністра! Де вона? Поминки де були?
- У школі, в актовому залі.
- Отже, він її або забув на кухні, або взяв із собою. Ти каністру шукав?
- Ні… навіть не подумав. Хоча забути не повинен. Каністра у нього іменна, з нержавійки. Хтось із випускників на п’ятдесятиріччя подарував. Звісно, повну.
- Ото, майоре, замість по укосам і байраках по шию в снігу лазити, сів би ось тут, за цим столом, перечитав інструкції, бо їх теж не дурні пишуть, то може б чогось путнього і придумав. Тобі підказати, у кого є адреси всіх друзів Панченка?
- Сам здогадався. У родичів покійної однокурсниці. Вона ж їх усіх мало не щороку скликала.
- От бачите, Маріє, якщо деяких самовпевнених цуценят вчасно натовкти носом, то вони перестають пудити хазяїну в черевики. Досить, майоре, з тебе накачок. Поговоримо про вбивство. Маріє, що люди про все це говорять? Вірять у те, що вчитель просто пропав?
- Ой, не дуже. Але - ображайтеся не ображайтеся - а чомусь всім одразу одне на думку спадає: та дуже стара історія з убивством Панченкового батька.
- Ну так що ж ви хочете - це ж село. Один сказав, другий підхопив - і пішла ланцюгова реакція. Але, врешті решт, ви самі свідки: того молодого, чи вже немолодого Рейтаровського в нашій окрузі бозна скільки років як немає. І взагалі невідомо, чи він живий, чи ні. Може, давно вже натяг копита. І то не у нас, а там, де кобрам на дудочці грають.
- Слухайте, це ж нам із Олексою старий Чижевський розказував, як старший Ретаровський до нас у район на якийсь ювілей приїздив. Здається у вісімдесят першому році. На власній машині. Ми ще забули тоді спитати: чи не синок за кермом був.
- А якщо й синок, то коли це було? Двадцять п’ять років тому. Ні, щось інше має бути. І не таке притягнуте за вуха, як помста з того світу. Щось, як казав один мій обласний начальник, ближче до життя.
- Правда ваша, - погодилась я і таки не втрималася, - тільки от ви вчите Шерифа, себто Олексія, вчите, що треба робити, а чого не треба. А у вас самого, тільки не ображайтесь, якась версія є?
Начальник міліції не образився. Навпаки - замислився. А потім сказав те, чого ми від нього не чекали.
- Версії у мене, молоді люди, як такої, немає. Але, знаєте, я от полювання люблю і непогано в цьому тямлю. Так от, вам кожен справжній мисливець скаже, що буває таке: і слідів звіра немає, і сороки мовчать, і взагалі - тиша навкруги. А передчуття, що здобич десь ось-ось поряд зачаїлась - є! І як правило - саме оце передчуття не підводить. Але, повторюю, це у тільки досвідчених мисливців. Молодь мусить бігати навкарачки і рити носом землю, а також сніг, воду та інші атмосферні опади. Зрозумів, майоре?
- Так точно! Спасибі, товаришу підполковник, за науку. Завтра ж поїду шукати ту каністру.
- Відставити! Не майорська це справа - кучугури розгрібати. Хай дільничні бігають. Готуй подання на порушення кримінальної справи щодо підозри у вбивстві Панченка за поки що нез’ясованих обставин і при тимчасовій відсутності тіла.
- А хіба так можна?
- За відсутності тіла? Можна. І навіть треба. Бо доки ти будеш чекати відповідей на всі твої запити, то й найгарячіші сліди прохолонуть. Інша справа - далеко не кожний мент наважиться за таких обставин справу порушувати, бо ризик великий, а “спасибі” не діждешся. Але ти, майоре, не зважай. Не зважай. Одне тільки попередження: як зачую ще раз про старого Рейтаровського та інші замогильні штучки - влиндю!
Діденко вилетів так же стрімко, як і з’явився. А я подумала, що характерно - вголос:
- Я так до кінця і не зрозуміла: чого це твій начальник попросив мене залишитися? Напевне ж, не для того, щоби йому у моїй присутності не закортіло добряче тебе обматюкати.
- Думаю, що все це, сестричко, аби розбудити твою інтуїцію. І ще - стимулювати жіночу логіку.
- Знову знущаєшся?
- Про що ти? Можна подумати, що я майора достроково одержав виключно завдяки моїй залізній чоловічій логіці. Зараз! Сама ж визнала: якби не ти, сидів би зараз молодшим лейтенантом у селі Малі Вишкребки за сто двадцять кеме від найближчого райцентру.
- То що думаєш робити?
- Інструкцію читати, інструкцію. Мені її разом зі слідчим чемоданчиком вручили. А я, йолоп, ще й ні разу не розкрив.
- Ти пам’ятаєш, що нам Семен Григорович на уроках повторював? “Із багажем старих знань далеко не заїдете”. Ну добре, братику, поїхали. Ти до свого свинства, а я до свого.
- Твоє свинство, сестричко, чистіше за моє.
- Не підлизуйся!