Ми сподівалися, що коли закінчаться витребеньки з виборами, до Великих Колод повернеться нормальне життя. Якби ж то! Спочатку об’явилася благовірна Миколочки Кулька - певно, щоби вчепитися у патли Маньці з Ганькою. Ще з дороги вона завела:
- І оце ти мене проміняв на таке ГІНВО?!
Але коли “гінво” - обидві коханки вийшли з хати і стали на порозі, руки в боки, міська краля зрозуміла, що одна з ними не впорається.
- Ну, коли так, забирайте його собі назовсім!
Плюнула в пилюку - і гайнула додому. Кульок біг за нею до траси. Схоже, наздогнав, бо так і не повернувся. А вже як там у Києві дружина відводила на ньому душу - то не наша справа.
Потім сини мої якось повернулися з району, куди вони їздили від школи на екскурсію, і привезли новину:
- Мамо, ти уявляєш? Кажуть, що в нашому селі ясновидиця живе. Всі таємниці розкриває. Отак от подивиться - і все розкаже, як воно є.
- Що розкаже?
- Ну, хто про що дізнатися хоче, вона все розкаже.
- То хто ж це?
- Не знаємо. Імені не називали.
- А де це ви таке почули?
- А в музеї бабця сказала, котра квитки продавала. Ви, питає звідки? З Великих Колод? А, це там, де ясновидиця живе?
- Та то вона, дітки, щось наплутала.
Якось і забули, про що хлопчики казали, але з часом чутка про “ясновидицю з Великих Колод” знову дійшла до нашого села. Всі дивувалися: про кого мова? Особливо мій двоюрідний брат Олексій, котрий Шериф непокоївся:
- Хто така? Чому не знаю?
- А хоч би хто! Чого воно тобі муляє?
- Як чого? Ану як попхається до нас народ, як у Болгарії до Ванги! Все! Вважай спокійне життя нам тільки снитиметься.
- Ти не панікуєш?
- Чого там! Уяви собі: хай би звичайні люди, звичайною маршруткою на кілька годин. А то ж і крутелики на іномарках. Вони першими примчать - от побачиш!
- Ну, то Василеві буде більше роботи.
- Ага, мені теж. Ставитимуть свої “мерси” під вікнами, вмикатимуть сигналізацію - і пішли собі до ясновидиці, дізнаватися, хто на них кілєрів найближчим часом нашле. А який-небудь Сірко задере лапу на заднє колесо, чи кицька на капоті вмоститься погрітися, чи Тищенкові малі партизани підкрадуться, аби на дверцятах слово з трьох літер видряпати - і все, сигналізація завиє, начебто на пожежу. Воно тобі треба, щоб і вдень, і вночі під хатою вило?
- Ну, то чого ти мучишся? Як Сірко всю ніч під вікнами виє чи Петя Гітлер до ранку Вірку Сердючку передражнює, так хтось тільки хропе і ніц не чує. А як нещасна машинка вдень півгодинки потелебенькає, то комусь уже вуха закладає.
- Ти нічого не розумієш! Мене як службову особу ті неформальні збіговиська хвилюють.
- Ну то попроси своїх друзів з району, щоби з’ясували, звідки чутка пішла.
За пару днів, коли я йшла повз наш міліцейський пункт, Шериф вистромився у відчинену кватирку і погукав:
- Марусю, зайди!
Я зайшла. А він так, із посмішечкою:
- Ну, то дізнався я, хто у Великих Колодах - наша українська Ванга.
- Невже баба Франя? То ж вона завжди може зарані сказати: зійде опара, чи не зійде, вийде пиріг чи підошва.
- Ні! Не здогадаєшся нізащо. Сідай на стілець, будеш з нього падати. Так от, дорога сестричко, уяви собі - це ти!
Я таки справді мало не впала зі стільця.
- Що ти мелеш?
- Це не я. Мене хлопці в районі на сміх взяли. Що ж ти, кажуть, впритул не бачиш того, що люди давно здалеку роздивилися.
- Та яка я ясновидиця?
- Чекай! До причини Сорочиного самогубства хто докопався? Ти. А того зальотного Дон Жуана, Миколочку хто знайшов? Хіба я? Чи начальнички, що мені тут мізки прочищали? Чи може, твоя баба Франя? Чого мовчиш?
- Голову ламаю: хто ж це зробив мені таку рекламу? Ти, братику?
- Їй-бо не я!
- Ну, якщо не ти, то Вітя Пальчик. Пам’ятаєш, він ще тоді казав: я можу карму підрихтувати, а по покійниках спец - Марія… Ну, я йому за це якось при нагоді карму відрихтую - мало не здасться.
- Дай спокій Віті Пальчику. То не він.
- Ну то хто ж? Не муч!
- Бабця-прибиральниця у районній поліклініці. Виявляється, кожного разу, як ти там з’являлася, вона робила великі очі і шепотіла в тебе за спиною, показуючи людям пальцем: “Он вона, ясновидяча Марія. Тільки зайшла, подивилася, і одразу: ось злочинниця! І точно!”
- То я ще дивуюсь, як до мене досі ніхто не приперся, щоб я йому розказала “що було, що буде і чим серце заспокоїться”.
- Певно, бояться.
- Гм… правильно бояться. Бо одна справа - ворожити на живих, а зовсім інша - на той світ зазирати. О, братику, слухай! Я тобі зараз геніальну штуку підкажу, як дізнатися без усяких твоїх… як ти їх там називаєш - оперативно-розшукових заходів - хто у нас у селі цього року помре, а головне - з якої причини.
Братик купився, як першокласник. Аж очі загорілися.
- І ти досі мовчала? Кажи негайно!
- Зараз! Але спочатку згадай: тобі наші старі баби, коли ти ще шмаркачем був, ніколи не кричали: а бодай би ти голим бігав?
Олексій трохи знітився, бо ж ясне діло - пригадувати ТАКЕ майорові міліції не дуже випадає. Але врешті-решт визнав:
- Було. Особливо, як у малиннику ловили, а я тікав.
- От бачиш! А тепер слухай: приходиш, знацця, до нашого цвинтаря рівно опівночі, роздягаєшся догола і три рази оббігаєш його по периметру. Головне - не зупинятися, що би там навколо не було. І от як після третього кругу прибіжиш до воріт цвинтаря, то побачиш, як до нього заходять ті, хто цього року помре. А як попитаєш ввічливо, то вони тобі і розкажуть, що, мовляв, як і звідки смерть прийде. Кого Господь у свій час прибере, а кому лихі люди віку вкоротять. Встигай тільки записувати.
Шериф посидів якусь хвилину з роззявленим ротом, а потім закричав:
- Рідніша рідної сестри, можна сказати! Моя єдина опора! І отаке!… Ти уявляєш, що скажуть люди про зонального уповноваженого міліції, який опівночі голяка бігає навколо цвинтаря!
- А-а-а!!! Повірив, повірив! Оце тобі за Вангу! А якщо без жартів, то люди або подумають, що їм приверзлось, або заповажають тебе за те, що ти шануєш старі звичаї.
- Так це що - не ти вигадала?
- Кажу ж тобі, Олексію - не я, попитай старих людей, якщо не віриш.
І що то воно за потреба у людей - легенди творити? За якийсь час я помітила, що про події, здавалося б недавні, мої односельці згадують не так, як воно було насправді. Наприклад, баба Софа була впевнена, що фальшиву Вірку Сердючку таки наздогнали, напхали їй повну пазуху кропиви, а в патли начіпляли реп’яхів. А ще, додавала баба Софа, зав’язали їй спідницю на голові.
- Як це - на голові? Вона ж у “міні” була.
- Ну якось уже зав’язали…
А щодо спроби затруїти Джигітів плов проносним - то того горе-диверсанта, виявляється, послало ЦРУ, - не більше, не менше. З метою розв’язати у Великих Колодах бактеріологічну війну.
Після чергової баєчки, принесеної з вулиці нашими синами, вирішила я сісти й записати бодай головні події - як воно було насправді. Щоб як хтось почне фантазувати, я йому записи під носа - тиць! Бо ще трохи - і мене таки справді в екстрасенси запишуть. А воно мені треба?
Тож одного вечора, коли хлопці мої прилипли до телевізора дивитися футбол, я й заходилася укладати свій великоколодівський літопис.
Варто було тільки почати - одразу з’явилася купа добровільних помічників: пригадувати, хто, що, коли і кому сказав, хто куди ходив і хто кому в писок заїхав. Коли я описувала, як Коханий загравав до агітаторки, регіт стояв у хаті - на третій вулиці було чути.
- Ні, я так скажу, - витираючи веселі сльози, заявив мій Павло, - якщо у жінки “критичні дні”, то сиди собі вдома і не потикайся на очі кнурові. Про це навіть у підручнику застерігають, у правилах техніки безпеки на свинофермі. Не дивно, що він їй під спідницю поліз… Слухай, Марусю, тут, по-моєму, не вистачає ще кількох порад починаючим свинарям.
- А це для чого? Твоїх свинарів-початківців маю на увазі.
- Як для чого? Ти ж, я так розумію, не просто щоденник, а книжку зібралася написати? А як хтось детективів не любить, то може на поради молодому фермеру купиться.
- А ну тебе з твоїм ветеринарним гумором! - відмахнулася я від чоловіка, але ідея щодо книжки вчепилася до нього, як реп’ях.
А тут ще й діти підтримали.
- Хочемо книжку з маминим портретом! Мамо, напиши книжку! І не забудь описати, як ви з татом і дядьком Олексієм подушками билися.
Терпець мій увірвався і я гаркнула:
- Між іншим, аніж дражнитися, краще би пригадали, що коли Агата Крісті тільки-но надумала написати свій перший детектив, чоловік їй всі умови створив - відвіз на дачу і навіть посуд мити не дозволяв: тільки пиши!
Павло зрозумів, що вляпався, але відступати було пізно:
- Умовила! Посуд митимуть юні читачі… і не скавчіть, хочете книжку з маминим портретом - марш на кухню. І то вже зараз. Свинське поголів’я беру на себе. Єдине що - повісимо в свинарнику твого портрета аби Коханий не забув, як хазяйка виглядає… ой! Не треба більше, я пожартував!… Дачі, вибачай, немає, але смикати щохвилини тебе ніхто не буде.
Жарти жартами, але творчу відпустку мені організували. Щоправда, перші два дні дехто встромлявся в двері зі звичним “Мамо, а де?…” або “Марусю, ти не пам’ятаєш?…” Першого дня я відповідала: “В очей попитайте.” А другого - мовчки жбурляла в забудькувату голову подушку. Після чого пам’ять прожогом поверталася туди, куди треба. На третій день мені нарешті дали спокій.
Тож я таки все описала, нічого не вигадуючи. Хіба що - не вказала прізвища агітаторів і кандидатів, бо ще образяться…
Потому в перші ж наші відвідини райцентру завернули ми з Павлом до колишньої редакції районки. Самої газетки я, щоправда, вже сто років у вічі не бачила, а от друкарня вціліла. І не просто. Наші хлопці її дуже вчасно приватизували і розкрутилися. Кажуть, навіть із самого Києва замовлення йдуть, бо у нас, знацця, друкувати дешевше, ніж десь на Хрещатику.
Все було так, як люди казали: замість старої вивіски “районна друкарня” на дверях виблискували металеві літери “Видавничий дім братів Федорових”. Власне, хазяї були не братами і навіть не Федоровими (хіба що бабцю одного з них по-вуличному Хведорою кликали), але мого рукописа взяли. Щоправда, скривилися, що не віддруковано на комп’ютері. На що я їм відповіла: комп’ютера поки що не маю, але з гонорару обов’язково куплю.
Хведорині онуки при слові “гонорар” трохи скисли і почали натякати, що я маю шукати спонсора, бо вони, мовляв, працюють так: несіть рукопис, гроші на видання, а ми вам у руки - весь тираж і робіть із ним, що хочете. Та коли я у свою чергу натякнула, що пораджусь для початку з кумою Вікторією з податкової, братики-кіндратики заметушилися і перебільшено радісно зарепетували:
- Так чого ж ви раніше не сказали, що у вас кума в податковій? Це ж зовсім інша справа! Давайте ваш роман, ми його сьогодні ж віддамо найкращому рецензенту!
Дали. Щоб їм мама в ранньому дитинстві так циці давала. Бо рецензент, точніше, рецензентка, не знаю, звідки вона взялась і коли саме впала на голову, але такого мені понаписувала! Ну наче людина жодного разу в житті живого села не бачила.
З її слів виходило, що треба все переробляти по-іншому, точніше - так, як вона це собі уявляє. Де я час візьму на це переробляння? А тоді вона скаже, що знову не так? От уже точно, не мала баба клопоту та купила порося. Як там далі? Порося - “кувік!”, а баба в крик! Це ж доки я писала, мої дітки половину посуду перебили. А як сяду все переписувати, то з чого ми їсти будемо? З корита? Разом із Коханим?
На щастя вкотре порятував мене мій Павло. Взяв рукопис із зауваженнями рецензентки на полях та на зворотах, прочитав - і не залишив від тих зачіпок мокрого місця.
- Що? Не подобається їй слово “цибати”? Вона каже, немає такого слова в українській мові? От дива: і бабця моя його вживала, і мама, і я з самого дитинства. І ніхто з нас не здогадувався, що його немає.
- Так я ж і писала так, як у нас у селі говорять. Ну, скажімо, знаю я, що треба казати “ощадкаса”, а не “зберкаса”. Але баба Софа каже саме так. Тому, якщо написати “ощадкаса”, ніхто з наших односельців не повірить, що це сказала баба Софа.
- А в книжці все має бути так, як у житті.
- То й я ж так думаю. Але вона ж іще мені скрізь повиправляла “гвіздки” на “цвяхи”.
- Не треба. Не треба виправляти “гвіздки” на “цвяхи”. “Цвяхи” кажуть у Зозові, точніше, не “цвяхи”, а “цьвахи”, а у нас - саме “гвіздки”. А баба Франя, так та взагалі вимовляє “гвоздки”.
- Розумієш, то вона мені закидає, що мої герої розмовляють однаково…
- А як же ще? Звісно однаково, мова у всіх одна, українська.
- Так їй же хочеться, щоби Джигіт говорив із акцентом!
- Знаєш що, давай я цій розумниці подзвоню і скажу так: пані рецензентко, дайте нам спокій зі своїм акцентом. Себто, не своїм, а Зятевим. Ну де ми вам його візьмемо, якщо Зять говорить українською мовою без кавказького акценту? Уявіть собі! Українська мова у нього звучить так, наче якийсь, так би мовити, регіональний діалект. А от уже як перейде на російську - тоді справді, аж лізе акцент, я б сказав: дикий гірський.
Шкода, що не бачила вона, як у генделику приймає наш Джигіт від столичних гостей замовлення на борщ, домашню печеню… запише, а тоді питає:
- А що будемо пити від радіації?
- Та у нас у Києві радіації вже немає…
- Зате тут є! Але не хвилюйтеся-а-а, ми від неї шавлієвою настояночкою лікуємося.
- І помагає?
- Аякж-ж-же! І не тільки підлікує, а й дещо підніме!
І замовляють люди, і лікуються, і, виходячи з генделика, замислено кажуть:
- Гм… не збрехав бісів Джигіт! Таки справді покращало!
То що ж тій рецензентці ще треба?
- Слухай, - почухав потилицю Павло, - може, вона натякала, що у тебе всі надто культурно говорять? Зараз же в літературі мода пішла - бодай на одну сторінку, але щоб матюк був…
- Що?!!! Я дітям забороняю навіть ненароком матюкатись, а ти хочеш, щоб я таке писала?
- Та я якраз не хочу. Але мені якось у районі показували книжку… як же того автора?… Якийсь Дерев’яний, чи що… то у нього що не слово - то мат. І уяви собі - люди читають, регочуть і приказують: от молодець! Ото врізав!
- Я би теж врізала. Йому. Щоб не паскудив мову. Але тут інше: ти коли-небудь чув, щоб, приміром, баба Софа матюкалася?
- Питання, звичайно, ін-те-рес-не… Слухай, а таки справді! Вилаяти може так, що аж зуби защемлять. Але ж при цьому - жодної нецензурщини.
- Пам’ятаєш, як вона колись Петі Гітлеру кричала, коли він по п’яні у неї огірки стеребив: а бодай би тебе від моїх огірків “швидка Настя” вхопила і до смерті не відпускала!
- От єдине слово, яке вона собі дозволяє - то “срака”. Я їй якось сказав: бабо, нема в культурній мові такого слова. А вона мені: як то? Срака є, а слова немає?
- А ще є старий-старий анекдот про те, що є, а чого немає. Ти що, його не знав?
- Не знав-не знав, та й забув… Так, це питання ми вирішили. Що далі?
- Ага, далі… Далі - я одержала, можна сказати, накачку. Мовляв, те, що я підслуховувала під наметами агітаторів - то нікуди не годиться, то неетично!
- Що-що, підслуховувати неетично? Хай розкаже це майору Мельниченку! Та заради спокою у Великих Колодах не те що під вікнами крастися - на мітлі над коминами можна було би політати, якби це потрібно було. А вона вважає, що це неправильно? Ну-ну… Я собі уявляю: лізе Штірліц до Мюллерового сейфу, аж тут його хтось за полу: смик! Хто? Та ж твоя рецензентка: що ж це ви, мовляв, робите, так же неетично!
От як воно виходить: розумне слово, а головне, вчасно сказане, легко поставить усе з голови на ноги. А Павло вже дістався мало не до середини рукопису
- Ну то й що, що Олька під шопою стояла в неестетичній позі? То це хай їй закидає, а не тобі. І взагалі, пані рецензентко, які до нас претензії? Ми розповідаємо, як було, без прикрас. Це ми мусимо Ольку прикрашати? Дзуськи!
Одне слово, братикам-кіндратикам таки довелося поговорити з кумою Вікторією. Точніше - їй із ними. Пояснити, що як будуть викаблучуватися, то матимуть на свій квартальний звіт таку ж рецензію, як оце я на повість. Подіяло. Книжка вийшла, ви її читали, якщо вважаєте, що таки варто було там щось переробити… ну, то ви так вважаєте.