— Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.
— На столі?
— З ногами не залазили — тоді дядьки лаються.
— Добре, — погодився Хаблак. — Так можна. — Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. — Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?
— Сам.
— І куди повернув від парадного?
Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.
— Ліворуч.
— До готелю “Славутич”?
— Еге ж.
Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?
— Обличчя того чоловіка бачили? — запитав. — Може, запам’ятали?
Хлопчаки винувато перезирнулися.
— Так темно ж уже було… — пояснив Грицько.
— І ми його зі спини бачили, — додав Олег. — Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.
— Десять разів йому казано, директорові гастроному, — скрушно зауважив Сагайдачний. — Ніяк не може налагодити вивезення тари!..
— І коли ви бачили того чоловіка з валізами? — перепитав Хаблак у хлопчаків. — Учора чи позавчора?
Малий осудливо махнув рукою.
— Казали ж вам… — мовив нетерпляче. — Коли ту артистку обікрали.
— І ви знаєте, коли це сталося?
— Аякже. Коли валізи несли, тоді й сталося.
— Звідки ж тоді валізи!.. — додав Грицько.
— Отже, людину з валізами, що виходила з парадного артистки, ви побачили три дні тому?
Грицько поворухнув губами.
— Вчора міліція приїжджала, — почав рахувати. — А той ніс валізи… За два дні до цього, так? — обернувся до Олега.
— За два дні, — ствердив той.
— А ти вже й рахувати вмієш! — удавано здивувався Хаблак.
— Цього року до школи йду.
— Невже?
— Правда, і читати вмію.
— Ну, молодець! — зовсім щиро похвалив Хаблак і подумав: незчуєшся, коли й мій Степан піде до школи. Недавно, здається, перше слово вимовив, а вже ставить такі запитання, що відразу й не відповіси. — У що був одягнутий чоловік з валізами? — запитав.
Знову хлопці перезирнулися, і знову ініціативу взяв на себе Грицько. Певно, він був для Олега незаперечним авторитетом, бо малий лише роззявляв рота, наче повторював кожне мовлене Грицьком слово.
Грицько торкнувся долонею коротко остриженої маківки й пояснив солідно:
— У береті… — На мить затнувся розгублено й додав: — У береті, це точно…
— Сорочка якого кольору?
— Світла.
— Біла чи з візерунками?
— Певно, біла? — нерішуче подивився на Олега, однак той нічим не допоміг йому. — Точно, біла і з короткими рукавами.
— А штани?
— Темні.
— І куди він пішов?
— Я ж казав: до готелю “Славутич”. Просто асфальтом, а далі ми не дивилися. Якби знали, ми б з Олежкого за ним простежили, нікуди б він не дівся. Правда?
— Точно, — погодився Олег, — але ж хто знав?
— А дорослі не бачили того чоловіка?
— Так нікого ж не було у дворі. Доміношники розійшлися, тільки ми сиділи.
Хаблак підвівся.
— Вищий за мене той чоловік, чи як? — запитав.
Грицько відступив до дверей, потягнув за собою малого, і вони мало не одразу рішуче заявили:
— Високий. Такий, як ви.