— А-а… — протягнула розуміюче. — Але ж ми не знаємось з поганими людьми.
— Так, — за всіх наших знайомих я можу поручитися, — ствердив професор.
— Перед від’їздом ми влаштовували прийом… — почала нерішуче жінка.
Мирон Захарович ледь помітно поморщився й невдоволено тицьнув чорта просто в ніс розпеченим кінчиком сигарети.
— Ну, який же прийом, Сашуню, — втрутився, — невеличка вечірка.
— Нехай буде так, — швидко погодилась жінка, зиркнувши на чоловіка згори вниз дещо поблажливо, — ну, були в нас мої подруги, колеги чоловіка. Всього осіб тридцять. У нас уже традиція — збираємося перед відпусткою. Постійне коло знайомих, звичайно, хто не хворий чи у від’їзді.
Хаблак нахилив голову.
— І такі вечірки ви влаштовуєте щорічно?
— Так, я ж кажу: традиція.
— Чи не могли б ви скласти список осіб, які були запрошені?
— Ні, — категорично заперечив професор, — ні в якому разі. У нас бувають тільки поважні й чесні люди, я їм повністю довіряю й не маю права допустити, щоб хоч тінь підозри впала на них.
Хаблак збагнув, що припустився похибки.
— Так, — погодився, — ви, звичайно, маєте рацію. Однак чи не змогли б поінформувати мене про малознайомих людей чи просто випадкових, які знали про від’їзд.
Професор замислився й запитувально подивився на дружину.
— Може, ти, Сашуню?
— Сусіди?.. — запитав Хаблак.
— Навряд чи, ми мало знаємо їх.
— Телефонний майстер? — підказав професор.
— Так, — пожвавішала Сашуня. — У нас зіпсувався телефон, і викликали майстра. Сказали, що від’їжджаємо, й просили швидше поміняти апарат.
— Якого числа це сталося?
— Мироне, коли ми поїхали?
— Другого серпня, люба.
— От і рахуйте, за два дні до від’їзду.
Хаблак занотував число — встановити прізвище майстра не становило труднощів.
— А крани у вас не псувалися? — поцікавився. — Слюсаря не викликали?
— Ні.
— А сусідню перукарню не відвідуєте?
— Не була жодного разу.
— Кажуть, там непогані майстри.
— Хто каже?
— Моя дружина.
— А ви що ж?..
— Мешкаємо неподалік на набережній. Моя Марина не нахвалиться.
— Я їжджу до “Чарівниці”, маю там постійного майстра.
— І манікюр-педикюр?
— Авжеж. Скажіть, а чому міліцію і таке цікавить?
— Сашуню, — докірливо мовив професор, — ти ж не знаєш, для чого…
— Овва, дорогий, невже через педикюрницю можна спіймати злочинця?
— Можна, — рішуче втрутився Хаблак, — ви розмовляєте з нею, розповідаєте, що їдете на місяць, а вона тримає зв’язок…
— Із злодійською бандою?
— Банди ми вже повиловлювали. Лишилися одинаки.
— І цей одинак залазить до нашої квартири?
— На жаль.
Професор із задоволенням огледів стелажі й шафи. Раптом жваво підвівся, дістав з полиці поруч письмового столу велику книгу в червоних потертих палітурках.
— Щастя, що по квартирах лазять невігласи, — мовив з утіхою. — Сімнадцяте сторіччя, знаєте, скільки вона коштує? Більше, ніж Сашунина французька дублянка, яку поцупили. І тут є… — Широким жестом обвів бібліотеку, та схаменувся й махнув рукою. — Так, тут дещо є… — пробубонів скоромовкою і поставив книжку на місце.
Хаблак хотів запитати, яку саме реліквію тримав професор щойно в руках, але посоромився. Зрештою, цей факт, як і випадок з картиною Івана Труша на квартирі Корольової, підтверджував його думку, що крадіжки на Русанівці — справа рук одного й того ж злочинця.
— Дублянку мали нову? — спробував майор перевести розмову на інше.
— Три роки носила. Красива й тепла — шкода.
— Куплю нову, — пообіцяв професор.