Шило не відповів, вистрибнув з машини й пішов до приміщення у супроводі Семенчука.
З кабінету начальника райвідділу Хаблак подзвонив до Івано-Франківська. Григор’єва в управлінні не було, й довелося переключатися на домашній телефон. Почувши, хто дзвонить, полковник пожвавішав:
— На коні, майоре? — запитав.
— Важко сказати. Потребую допомоги.
— Сьогодні неділя…
— Невже, гадаєте, забув? По неділях ми з моїм Стьопою рибу в Дніпрі ловимо.
— І ловиться?
— Верховодки настьобуємо.
— А в Косові?
— Тут у вас форель у гірських струмочках, але спіймали ми, здається, лосося.
— Ого!
— Коротше, Семене Семеновичу, через годину з Косова до Івано-Франківська — літак. Тут цю рибу на плівку зняли, і слід би перевірити по картотеці. Й пошукати відбитки пальців…
— Де?
— Той чоловік нашому студентові паку грошей дав. Може, на цій паці “пальці” й знайдемо.
— Навряд.
— І я так гадаю, але ж купив не купив, а поторгуватися можна.
— Надсилайте, оперативна машина чекатиме на аеродромі.
— Коли щось проясниться, подзвоніть. Через три години чекатиму в райвідділі.
Григор’єв подзвонив на двадцять хвилин раніше умовленого строку.
— Вітаю вас, майоре, — сказав мало не врочисто, — риба справді велика.
— Невже?
— Відомий ростовський рецидивіст Леонід Спиридонович Боков. Прізвисько Болт.
— Про Болта чув, — відізвався Хаблак. — Але ж він, здається, відбуває строк?
— Звільнився чотири місяці тому.
— І в Ростові-на-Дону йому набридло?
— Бачите, поїхав на гастролі.
— Нах-хаба! — зовсім щиро вигукнув Хаблак. — І як ви це встановили? Фото?
— Пальчик… — реготнув Григор’єв. — Один з пальчиків усе ж відбився на пачці з грішми.
— Доказ незаперечний, — мовив Хаблак.
— Доказ чого?
— Що заплатив півтори тисячі Шилу.
— А ваш студент скаже: позичив.
— Скаже, — погодився Хаблак. — Сьогодні скаже і завтра, поки не зберемо інші докази.
— Дай боже…
— На бога надійся, а сам не зівай.
— Що робитимете з Болтом?
— Затримаємо.
— Протестуватиме.
— Нехай. Ми його в Київ завтра доставимо. Разом іа студентом, але так, щоб не могли змовитись. А там покажу його деяким людям…
— Бачили?
— Так, засікли, коли виносив валізи з дому.
— Ого!
Хаблак лише гмикнув у відповідь: Григор’єв не був би таким оптимістом, коли б знав, хто саме бачив Болта з валізами. Олег і Грицько — хлопці тямущі, та малі, можуть дещо й забути.
— Нехай щастить! — побажав Григор’єв і поклав трубку.
— Нехай щастить… — повторив Хаблак і раптом заспівав на мотив якоїсь зовсім простої пісеньки: — Ней-хай щастить, нех-хай усім нам сьогодні щастить…
До кімнати зазирнув Семенчук.
— Гарні новини? — запитав, помітивши Хаблакову радість.
— Непогані.
— Що?