— Хто? — Шугалій поставив чашечку, щоб не розлити каву. — Який Чепак?
— Северин Пилипович, ветфельдшер. Помічник Андрія. Він тут у кінці вулиці мешкає.
— Коли це сталося?
— Близько п'ятої. Вже розвиднилося. Я ще дрімала, але почула дзвінок, а потім голос Северина Пилиповича.
— Де ваша кімната?
Олена Михайлівна вказала на передпокій, звідки дерев'яні сходи вели на другий поверх.
— Там моя й Олексина кімнати.
Шугалій ледь приховав хвилювання. Про Чепака він чув уперше. Лейтенант Малиновський виявився справжнім шелепою, і Шугалій подумки вилаяв його. Правда, лейтенант казав про якогось сусіду, котрий зазирав до Завгородніх на світанку. Капітан перепитав недовірливо:
— З вашої кімнати чути, що робиться тут?
— Авжеж.
— І впевнені, що то був Чепак?
— Хто ж іще? Хрипкий голос, та й про корову казав…
— Яку корову?
— Певно, хвору. Я не прислухалася, ще спала, й прокидатись не хотілося.
— Вони пішли з дому разом?
— Мабуть.
— Прошу вас пригадати. Це дуже важливо.
— Заснула я відразу. Та, мабуть, пішли — чула, як хвіртка грюкнула.
Шугалій замислився на кілька секунд. Нараз Олена Михайлівна мовила роздумливо:
— Здається, помиляюсь. Можливо, Андрій залишився, чи це уві сні чула його кроки? — потерла пальцями скроні. — Ні, не можу твердити.
— Чому не сказали лейтенантові Малиновському про Чепака?
— Казала, однак він не звернув уваги. Северин Пилипович часто бував у нас.
— Але ж так рано…
— Інколи і вночі.
— Так, у ветеринарів життя неспокійне. А чи не пішли вони рибалити?
— Андрій на спінінг ловив, а на спінінг не завжди спіймаєш. Северин Пилипович людина практична й свій час цінує. Він спінінгом не бавиться.
Шугалій подумав, що цей аргумент не дуже переконливий, але промовчав. Чепак! Хто такий Чепак, і чи не пов'язаний його ранішній візит з приїздом Романа Стецишина? Але ж тоді Стецишин мусив бачитися з Чепаком. Тим паче, що живе ветфельдшер мало не поруч.
Запитав:
— Чепак давно в Озерську?
— Певно, й народився тут.
— Стецишин знає його?
— Чом би не знав? Тут кожен один одного знає. Звісно, міг і забути — родичів іноді забувають, а чужих… — Олена Михайлівна відсьорбнула кави й мовила раптом без усякого переходу: — А ви даремно Чепака підозрюєте, він порядна людина, самі спізнаєте, якщо оббудетесь тут. Все одно, що Олекса прийшов би чи я сама.
Шугалій кивнув, хоча Олена Михайлівна не переконала його. Скільки було випадків, коли зовні найпорядніші люди виявлялися негідниками й навіть злочинцями — звик вірити тільки фактам, перевіряти факти, зважувати на факти й робити з них висновки.
Нагадав:
— Ви обіцяли показати мені будинок.
— У нас нема замків.
— Але ж…
— Ну, добре, підемо на другий поверх.
Гвинтові дерев'яні сходи з різьбленими бильцями вивели їх до невеличкого передпокою з двома дверима. Олена Михайлівна відчинила їх.
— Оце — моя, — тицьнула пальцем праворуч, — а південна Олексина. Прошу спочатку до мене. — Вона пропустила капітана й зупинилася в дверях. Видно, вторгнення малознайомої людини не дуже подобалося їй: нетерпеливо постукала пучками по одвірку й мовила прямо:
— Я не приймаю гостей, і тут у мене… Не люблю цікавих.
— Але ж я тут не з цікавості, — трохи образився Шугалій.
Капітан зупинився посеред кімнати, роззираючись довкола. Шафа, трюмо, просте ліжко й фотографії на стінах. Багато фотографій, простих, любительських, але збільшених і віддрукованих на гарному папері, і портретів, зроблених професіоналами. Велике фото хлопчика в матросці з переляканими очима, трохи збоку той же хлопчина вже у шкільній формі, а навпроти дверей, певно, вже студентом — на мотоциклі в шоломі і в рукавицях із рострубами.
Сама Олена Михайлівна — дівчиною та в зрілому віці. Вона справді була красунею, але з усіх фотографій дивилася сумно, наче не бачила в житті нічого веселого, як казкова царівна Несміяна. На одному тільки знімку Олена Михайлівна посміхалася: стояла поруч брата й тримала на руках малого Олексу — дивилася на нього ніжно і, якщо б Шугалій не знав, що Олексина мати померла під час пологів, міг би подумати, що на фото зображено щасливе подружжя з дитиною.
Капітан хотів уже йти, однак його увагу привернула пляма на стіні, чотирикутник на шпалерах просто над ліжком: видно, й тут висіла фотографія, яку зняли зовсім недавно.
— Чудові знімки, — мовив. — Самі робили?
— Ні, маємо одного майстра в Озерську… — Олена Михайлівна дивилася відчужено: видно було, що цікавість Шугалія та його запитання дратують її.
Капітан вдав, що не помічає цього.
— А цей знімок зняли недавно? — тицьнув пальцем у пляму на стіні. — Хто тут був сфотографований?