— Я й на думці не мав тебе принижувати, — пробурмотів дещо присоромлений Євген. Порівняння із сестрами зачепило його за живе.
— Тоді нащо провокував?
— Хотів, щоб ти роздратувалася і почала рухатися. Добра́ тобі хотів.
— Та невже?
— Точно тобі кажу, — запевнив брат. Яна скрушно похитала головою.
— Я тобі вірю, але… Благими намірами шлях до пекла вистелено.
— Пекло і здоровий глузд у житті — то не є синоніми. І ще, Яно,… хіба це так погано — прагнути більшого?
— А я й прагну. Просто моє «більше» не вимірюється у грошах і не ґрунтується на планах про вигідний шлюб без краплини почуття. У мене інші пріоритети.
Тепер головою захитав Євген.
— Усе ще віриш у кохання типу «віднині та повік»?
— Не просто вірю — знаю, що воно буває. Щоправда, далеко не в усіх, але — буває. Мої батьки, приміром…
— Заслані.
— Прошу?
— Я стверджую, що вони — інопланетяни, — змовницьки прошепотів Геник. — Їх заслали на Землю навмисне, аби показати те, чого в нас, людей, ніколи не буде.
— Тобто ніжність, вірність, любов та взаємоповагу? Ти недооцінюєш людей, брате.
— Радше переоцінюю, хоча… Я стикаюся з ними щодня. І добре знаю, чого вони варті ці земляни. До речі, теорія про походження твоїх батьків усе пояснює також і про тебе. Ти й сама не від світу цього.
— Тобі видніше, теоретику, — Яна остаточно капітулювала.
Перспектива провести літо так, як це змалював Євген — практично на самоті, у великому домі посеред фруктового саду та поруч із річкою, виглядала не просто чарівною, вона зманювала мов спів міфічних сирен.
Що я втрачаю, подумалось дівчині? Анічогісінько. А отримую безліч вигод плюс одного кузена, що без упину мене виховує. Однак усе добре не буває, а з Геником якось можна змиритися. І з цим висновком Яна рішуче підвелася і пішла складати речі, вдавано урочисто коментуючи свої дії:
— Ну що, рушаймо за моїми рясами, єретик?
«Гора» була за десять кілометрів від Квітневого, і тому дорога туди тривала лише чверть години, та Яна мала таке відчуття, ніби потрапила у цілковито інший світ. Утім, чому «ніби»? Це й був інший світ. Кількаповерхові хороми, чи, радше, палаци, що не тулилися один до одного, як це зазвичай траплялося на сільських вулицях: простягни руку зі свого вікна — і торкнешся шибки сусідньої хати. Вони царювали на ділянках заледве не у гектар, вражаючи пишнотою оздоби та вигадливістю архітектури. Чого тут тільки не було: вежі зі зубчастими стінами, подібні до середньовічних замків, тераси й арки, гостроверхі дахи, криті червоною черепицею, з грубезними димарями. І все це тонуло у зелені садів та лісу.
Яна була приголомшена. Але найбільше потрясіння чекало на неї, коли вона побачила власне «Гору».
— Ну-і-ну — тільки й змогла прошепотіти дівчина. Євген заглушив мотор свого джипа, і задоволено кивнув.
— Нічогенько? Що скажеш? Недарма я з тих клятих виконробів душу виймав. Результат того вартий. Вражає?
— Ти казав, що у тебе дача, Генику.
— Ну, а це що?
— Це вілла. Справжнісінька вілла. Я такі раніше тільки у кіно бачила. Скільки грошей ти на це вгатив? Ні, мовчи. Я не хочу знати.
Самовдоволено посміхаючись, Євген вибрався із машини і відкрив двері сестрі.
— Уся ця розкіш — твоя, як мінімум на два місяці. Почувайся, як удома. Зараз я тобі все покажу. Ось ключі, — вклавши Яні у долоню зв’язку вагою десь із півкіло, заходився пояснювати брат. — Можеш ходити, де забажаєш. Це не замок Синьої Бороди. Тут є два водонагрівачі, газовий та електричний. Користуватись можна обома, та перший потужніший. У кухонних шафах та у холодильнику є сякий-такий запас консерв, але я залишу тобі трохи грошей. Купиш усе, що потрібно, тут, за ліском, є сільмаг — відносно недалеко. Усі спальні на другому поверсі…
— Усі?..
— Так, їх вісім, здається… чи дев’ять? Обирай будь-яку. На першому поверсі вітальня, кабінет з бібліотекою, кухня і ванна кімната… чи дві?
— Ти що, хочеш тут влаштувати публічну лазню?
— Ага, до речі, про лазню — у цоколі є сауна. Ну, ходімо, чого ти заклякла? Час вступати у право володіння маєтком.
Яна усвідомлювала, що поводиться, наче аборигенка якогось тропічного острова, яка вперше у житті побачила білу людину та скляне намисто, однак нічого не могла з собою вдіяти. Розширеними від подиву та захоплення очима вбирала у себе навколишню красу.
Сама вілла, незважаючи на свої монументальні розміри та майже реалізовану претензію на палац, водночас виглядала якоюсь невагомою. Її легкі, немов повітряні форми, здавалися створеними нелюдською працею, а помахом чарівної палички. Складені з рожевої цегли стіни наче підсвічувалися зсередини світанковими промінцями, широка відкрита тераса з білими колонами оперізувала весь перший поверх будинку, а кухня, куди Яна зайшла найперше, мала окремий вихід у сад.
Вступ у право володіння не розтягнувся у часі та просторі — вже за п’ять хвилин Геник втік у справах і Яна залишилася сама.
Поблукала садом. Погойдалася трохи у гамаку, натягнутому поміж двох старезних яблунь — ці дерева явно пам’ятали ті часи, коли тут ще не було жодних віл, дач та замків. Потім прийняла душ — на другому поверсі кожна спальня мала свою ванну кімнату. І подалася до бібліотеки. Нею виявилась величезна кімната, аж до стелі заставлена книжковими стелажами, з парою череватих крісел для читання і спеціальними сходами, щоб зручно було знімати книжки з полиць.
— Це спадок дядька Ярослава, — прошепотіла Яна сама до себе.
Покійний Євгенів батько, викладач зарубіжної літератури в педучилищі Квітневого, усе своє життя збирав книжки. Його бібліотека налічувала тисячі томів, і всю її турботливий нащадок перевіз на «Гору» — до великої Яниної втіхи.
— Читати-не перечитати, — вголос зраділа дівчина і дістала з середньої полиці томик Шекспіра. Прекрасне видання, чудові ілюстрації і розкішний переклад… Ось воно, щастя! Ні, таки мав рацію Геник — цей відпочинок безумовно піде їй на користь!
П’ять днів промайнули зовсім непомітно, сповнені позолочених світанкових небес, кришталево прозорого повітря та шелесту яблунь у саду. Зранку Яна йшла на річку, а по обіді виходила на терасу, вмощувалась у кріслі-гойдалці та читала. Запоєм, не відриваючись, аж доки не починало смеркатися. Тоді дівчина поверталася на кухню, вечеряла рибними консервами — вона так і не вибралася до сільмага — і продовжувала читати. А перед самим сном або гуляла садом, або виходила на балкон своєї спальні, щоби подихати сутінками… Якби Яна вірила у рай, вона вирішила б, що це — саме він. Едем.
А надвечір шостого дня подзвонив Геник…
— Наша банда прибуває післязавтра, — сповістив він. — Я подумав, тобі слід це знати.
— Слушна думка. Склад банди розсекречено?
— Так. Нам відомі імена, явки та паролі. Отже, будуть і прибудуть Віка, Ліда… — тут Яна, як не старалася, та не змогла втриматися від стогону, — ще Лідина подруга Аня, яка, можливо, стане і моєю подругою… а може, й ні, побачимо.
— Ти врешті-решт надумав одружитися?
— Хіба я щось казав про шлюб?.. І ще двоє Вітиних друзів та її кавалер. Віка насіла на мене, щоби взяти їх усіх. Я, щоб не сперечатися з Вікою, сама знаєш — марна справа, погодився.
— Як звуть цього великомученика?
— Не пам’ятаю. Ну і я, твій покірний слуга. Усього семеро.