За містечком, де пили пиво й напували своїх залізних коней, деякий час їхали по шосе, а потім звернули в рідкий ліс, на путівець. Низьке вже сонце скупо просвічувало зверху, заливаючи багрянцем стовбури сосон.
В «Рудого» були відкриті всі люки, але на башті вартував лише Янек. Решта сиділи в танку, звідки лунали слова пісеньки, яку співали під гармонію:
Десяте серпня – гарячий день,
Стогне земля від сталі.
А третя рота в димах іде
У танковому валі.
Грозить їм «тигра» зуб тупий.
Взяв «тигра» на приціл і бий,
З гармати в «тигра» бий!
– Облиште! – крикнув Кос.
Спів обірвався, і з люка виглянула голова Віхура.
– Не подобається?
– Знайшли час. Репетуєте так, що пострілів не чути, а фронт близько.
Справді, канонада гриміла тепер куди гучніше, навіть чути було сухий стукіт крупнокаліберних кулеметів.
– Близько б'ють, – занепокоївся капрал.
– На війні як на війні, – буркнув командир танка.
– А що буде по війні? – по-філософському спитав Віхура й сам собі відповів, щоб Янек не випередив: – По війні треба мати фах. З ордена Хреста Хоробрих не проживеш.
– А ти думаєш прожити з цих пісеньок, що вигадуєш?
– Не думаю, але от у Казахстані я знав одного такого, що віршами листи на фронт писав. За найкоротший ніхто не давав менше кілограма хліба, а дружина голови колгоспу за три сторінки відвалила йому баранячу ногу.
– Тому й ти взявся за це діло?
– Пробую. А до того – щоб пам'ять про битву під Студзянками не загинула, – він замовк, а трохи згодом запитав: – Ти пам'ятаєш, як мене просив, аби я швидше Марусю до госпіталю відвіз?
– Пам'ятаю. – Янек глянув на Марусин перстень на пальці, і раптом йому стало так сумно, аж серце защеміло.
– Слухай, – пригадав собі Віхура, – тоді в Сельнях ти справді шарфик у вихлопну трубу засунув?
– Усі по місцях! – наказав Кос, побачивши сигнал Лажевського, що їхав із своїми мотоциклістами попереду.
Всі люки враз закрилися, у танку стало тихо. Густлік уважно дивився в приціл.
Янек спостерігав у свій перископ, як мотоцикл підпрапорщика, подолавши канал, зник за насипом.
– Механіку, повільніше! Осколочним заряджай!
– Готово! – відповів Густлік. – Готово! – повторив Томаш.
Кос із карти знав: десь тут канал Гавель різко повертає на захід, і, просуваючись на південь, вони повинні перетнути його. Якщо противник утримає хоча б рештки фронту, якщо блокує підходи до Шпандау, то саме тут він чинитиме організований опір або принаймні зробить засідки. Проте на тому боці було тихо.
Мотоцикли, що супроводили танк, заплуталися в кущах, та «Рудий», не чекаючи на них, форсував річку й чомусь загальмував на тому березі.
Не далі ніж двадцять метрів перед танкістами стояв Лажевський і двоє його розвідників з піднятими вгору руками; біля них п'ятеро радянських солдатів тримали гвинтівки з багнетами напоготові. До танка прямував юний молодший лейтенант з пістолетом у руці й гукав:
– Стій! Стій!
– Пильнуй, Густліку, – наказав Янек і, сплигнувши з танка, пішов назустріч офіцерові.
– Ви хто такі?
– З Першої польської.
– Куди?
– На бойові позиції нашої артилерії, до Шпандау.
– Попереду нема наших військ.
– Як поїдемо, то будуть. Накажіть опустити гвинтівки.
– Не можна нікого пропускати.
– Але ж вам наказано затримувати тих, що їдуть на північ, а не на південь, – намагався здогадатись Кос, слушно міркуючи, що цей загін – певно якась маленька частка військ, які оточують Берлін.
– Стійте на місці! – Офіцер не мав наміру дискутувати. – Здайте зброю, а я повідомлю сбоє начальство…
Становище ускладнювалось. Янек оглянувся на танк і побачив на тому березі добре'замасковану гармату сімдесятишестиміліметрового калібру, дуло якої грізно дивилося в спину «Рудому». Отже, вони опинилися в пастці, безглуздій та грізній. Видно було: лейтенант, ровесник Коса, який тільки-но закінчив училище, суворо дотримуватиме правил військового статуту. Ще хвилина – і він скомандує відкрити вогонь.
– Мене звуть Янек, – Кос вирішив змінити тон і, усміхаючись, простяг руку. – А тебе?
– Олександр, – трохи здивований, лейтенант переклав пістолета в ліву руку, щоб привітатися.
– Олександр – це значить Сашко. А звідки родом?
– З Далекого Сходу.
– Я полював в Уссурійській тайзі. На тигрів. Ось глянь…
Янек витяг з кишені загорнуте в ганчірку кошлате вухо.
– Ай справді! – здивувався лейтенант.
– Ти ще довго будеш порядних людей і союзників на прицілі тримати?
– А все-таки, чому ви вперед лізете, коли там наших військ немає! – стояв на своєму лейтенант, але жестом наказав своїм опустити гвинтівки.
– А чому ти сидиш із своїми гарматами в засідці? Бо маєш такий наказ.
Лажевський підійшов ближче, розгледівся навколо й свиснув. Із кущів на тому березі виїхали розвідники на мотоциклах. Лейтенант здивувався.
– А ти як думав? – сказав Кос. – Так нас одразу й застукав?
– Правду кажучи, – признався лейтенант, – не дуже й знаю, що це за військо. В училищі такої форми не бачив, а на фронті я лише тиждень.
– Я так і думав. Приглядайся, Сашко, швидше, бо нам пора.
– Їдь, Іване. А коли щось трапиться – повідом мене. Я й мої хлопці завжди готові виручити з біди.
Рвонули різко з місця, щоб надолужити згаяний час. Поїхали лісом, переправилися через невеличку річку. Не зустрічали нікого, тільки вряди-годи між деревами бачили зім'яті купи мундирів, зброю, кинуті в кущі каски.
Віхура знов виліз на башту й базікав:
– У мирний час без дружини не обійдешся. Після війни виберу собі дівчину, але про фах заздалегідь треба подумати. Звичайно, найлегше придбати трофейний автомобіль і так само крутити баранку, але це вже мені трохи остогидло.
Ліс дедалі рідшав, і незабаром Кос побачив панораму великого міста. Над містом шаленіла пожежа, слався дим. Над цим димом кружляли зграї бомбардувальників, без упину скидаючи бомби, що поблискували в сонячному промінні.
Під самим лісом стояло кілька покинутих, похмурих будівель з червоної цегли із зірваними дахами і купка невеличких незграбних будиночків, а далі – перемолота бомбами земля, якісь розбиті снарядами фабричні споруди.
Ніде ні руху, людини. Але це вже був Берлін, тож неможливо, щоб тут було так порожньо, як у лісі.
– Всім залишатися на місцях,- наказав Кос, а сам, вихилившись з танка, розглядався довкола.
Крім свисту важких снарядів, що пролітали вгорі, чути було спереду, з боків і навіть ззаду сильну гвинті-вочну стрілянину. Враз не далі ніж триста метрів попереду люто затріщали черги. Янек побачив: мотоцикли розвідників, що вирвалися раптом уперед, повернули в в напрямі пострілів, які гриміли з-за фабричного муру. Стріляючи з кулеметів, мотоциклісти блискавично наближалися до ворожої піхоти, що засіла у фабричних руїнах.
– На допомогу нашим, уперед!- крикнув Кос, закриваючи люка, і прикипів до перископа. Побачив фрагмент бою, потім танк кинуло в якусь воронку, і видимість зникла. Мотоциклісти тим часом уже вибивали ворога з руїн гранатами. Густлікові вдалося наздогнати кулеметними чергами двох фашистів, які нишком тікали поміж руїн, і на цьому битва так само раптово скінчилася, як і почалася.
Навперейми, пригнувшись, вибіг Лажевський, показав місце, захищене руїнами, бо танк став немовби в окопі.
– Не відкривай горішнього люка!-вигукнув підпрапорщик, почувши, як здригнулася залізна плита на башті, і постукав прикладом у броню.
Брязнув замок, відкрився долішній люк, у ньому, біля розпаленого їздою Григорія, з'явився Кос. Збоку просовував цікаву морду Шарик.
– На горищах можуть сидіти їхні снайпери.
– Окрім того лейтенанта, який хотів нас роззброїти, ані сліду фронту,- вголос міркував Янек,- і раптом…
– У місті гірше, ніж у лісі.
– Як твої?
– Одного тільки дряпонуло.
Підпрапорщик показав на солдата, який скинув гімнастерку й допомагав перев'язувати власне плече, притримуючи зубами кінчики бинта.
– Мої мотоциклісти навально кинулися на ворога, ви допомогли – тому й обійшлося без втрат,- трохи помовчавши, додав Лажевський.
– Засідка?
– Мабуть, ні. Просто випадкова зустріч. Що будемо робити?
– Пошукаємо артилеристів. Вони десь недалеко і, певно, трохи лівіше.
– Гаразд. Тільки тепер будьмо обережніші.
Янек кивнув головою, але в цю мить за кілометр попереду різко спалахнула стрілянина: автоматні черги та вибухи снарядів зливалися в суцільний гуркіт, а на цьому тлі через якихось десять секунд гримотіла крупно-каліберна гармата.
– Може, польська?
Кос вислизнув із танка, і вони вдвох із Лажевський розхитаними протипожежними сходами, що ледве держалися стіни, вибігли на балкон, який чудом уцілів на другому поверсі.
– Нам в іншому напрямі,- не дуже впевнено сказав сержант.
– Пакет треба вручити,- докинув підпрапорщик.
Розглянувся, немов шукаючи когось третього, і з жалем подумав – нема з ким порадитись. Якби не ота могила під вербами біля Вейгерова…
– Може, підскочимо на допомогу?- запропонував, перечачи своїм недавнім словам.
– Ясно,- тамуючи смішок, кивнув Данило. Збігли вниз, стукаючи чобітьми по залізних сходах.
– Скидається на гаубицю!- устиг ще крикнути Кос, залазячи в танк.- Може, справді наші артилеристи? – додав, підключаючи шоломофон до рації, але підпрапорщик уже його не чув.
Від вулиці залишилися тільки два будинки, що стояли один навпроти одного, з'єднані руїнами й барикадою. У проломі барикади стояла 122-міліметрова гаубиця і вела швидкий вогонь прямою наводкою. Передпіллям повзли три ворожі танки й два транспортери, б'ючи з усіх стволів. Снаряди дзьобали стіни будинків, по барикаді стрибали чорно-червоні клубки вибухів.
Трохи позаду під стіною стояв обгорілий ваговоз і пошкоджена снарядом агітмашина з гучномовцем над кабіною. У рідкі моменти тиші між пострілами й вибухами з гучномовця чути було уривки повільного танго:
І знов заквітли квіти,
І… ов їх дух розлитий,
І знов Вар… ава жде,
І знов нам чари шле.
Навколо будинків ставало щораз темніше від диму й пилюки, щораз ближче вили мотори машин. Стрункий сержант, втиснувшись поміж уламками бетону й стіною будинку, дах якого вже зайнявся, кричав хрипким голосом:
– Готуйсь! У правий. Наводь нижче. Вогонь! Один танк уже горів, але транспортери вповзли за руїни і висипали піхоту. Німці, щось вигукуючи, кинулися вперед.
– Осколочним по піхоті! – кричав сержант. Обличчя його було чорне від поту, диму й пилюки.
Стиснувши зуби, він застрочив з автомата по ворожій піхоті, щоразу оглядаючись, назад, бо знав уже – не втримає цієї позиції. Гімнастерка, яка звисала на вузьких плечах, чимдалі темнішала від поту.
Саме в цю мить між будинки в'їхали три мотоцикли. Мотоциклісти відразу зникли серед руїн, і за кілька секунд звідти полетіли гранати, заграли автомати й кулемети, кидаючи град куль в обличчя ворожої піхоти.
Сержант, зрадівши з несподіваної підтримки, оглянувся ще раз і заціпенів з жаху – з-поміж хмари диму та пилюки виринув танк і на повному ходу помчав просто на гармату.
– А бодай тебе!…
Сержант метнувся навперейми сталевому велетню, стріляючи з автомата, немовби це могло його затримати.
Артилеристи теж стривожились, розбіглись по боках, щоб не потрапити під гусениці; проте танк повернув під лівий будинок, де барикада була не така висока, загальмував і, опустивши гармату, відкрив по німцях вогонь.
– Наш! – артилеристи повернули на свої місця, і гаубиця знову загриміла.
Сильний вогонь затримав наступ ворога й змусив його до втечі. Стрілянина вщухла, дим повільно розсіявся. Останні промені призахідного сонця змішувалися з блиском пожежі на даху правого будинку. На передпіллі, мов смолоскипи, горіли два розбиті танки й транспортер.
Кос підійшов до сержанта й привітався.
– Саме вчасно, – радів сержант, розмазуючи рукавом пилюку й піт на обличчі.
– З гаубичної бригади?
– Ні, з агітаційної. Сержант-підпрапорщик Стасько.
– Лажевський, – підійшов збоку Данило й похвалив: – Міцна оборона.
– Міцна, – кивнув сержант і додав: – Інакше не можна. Агітмашина й тягач розбиті, не було на чому тікати.
Підійшов Черешняк, уважно слухав, хитав головою.
– Гаубиця та – агітмашина, – сказав Кос і докинув насмішкувато: – Хто ж кого підтримував?
– Сідайте, розкажу. Курите? – запитав Стасько, витягаючи з кишені кілька книжок, а вже потім цигарки.
– Батько казав, щоб я кинув, – мовив Кос.
– Дякую. – Лажевський взяв цигарку, розстебнув комбінезона й сів на ящик. – Бібліотечку в кишенях носиш?
– Я просто з офіцерського училища. А коли взнали, що вірші пишу, то в політуправлінні дали мені агітма-шину й сказали: «Відремонтована гармата наздоганяє свою бригаду, артилеристи доведуть тебе до місця».
– І не довели? – спитав Кос.
– Попали під вогонь. Ось дивіться, – і Стасько почав старанно креслити на кам'яній плиті схему.
– Цей розбитий патефон візьмете з собою? – спитав Черешняк.
– А як? На спині? – обурився Лажевський.
– Саме так, – буркнув Томаш і відійшов убік.
– Є два фронти. Внутрішній, що безпосередньо оточує німців залізним кільцем, і зовнішній – навколо внутрішнього, – пояснював тим часом Стасько. – Радянська армія стискує кільце, а решту ворожих сил одкидає на захід. А ми перебуваємо між двома фронтами.
– Вогневі позиції бригади, кажуть, недалеко, зараз за шосе, – зауважив Лажевський.
– Знаю, але шосе захопили гітлерівські війська, які вирвалися з берлінського котла. Можете переконатися в цьому на власні очі.
Стасько виліз на барикаду, ввійшов у вікно до будинку й сходами провів Коса та Лажевського на другий поверх.
– Отам, бачите? – показав на ледь видиму в сутінках стрічку шосе; по шосе повзли машини, просувалися колони військ; їх обстрілювала артилерія, і вони теж вели вогонь.
– Як прорвуть зовнішній фронт, опиняться над Ельбою, – сказав Кос.
– Все одно – там їх американці накриють, і теж капут, – зауважив Магнето.
– Накриють, але їм не байдуже, хто це зробить, – відмовив Стасько й знову почав шукати в кишенях цигарку, перекладаючи якісь книжечки.
– Викинь їх, – порадив Лажевський. – Після війни будемо читати. Тепер головне – добра карта, план міста.
– План теж у мене є. Навіть два. Ось, – подав Косові чималий, складений увосьмеро аркуш цупкого паперу.
Якийсь час усі мовчали. Внизу чути було розмови й окрики гармашів, брязкіт металу й Черешнякову гармонію – він підбирав мелодію до складеного Віхурою вірша.
Грізний вигляд мали ці війська, що просувалися по шосе між розбитими будинками.
У хлопців були гострі очі, тому вони добре бачили, що ворожі солдати озброєні до зубів, що в колоні багато танків, бронебійних гармат і транспортерів. Не перший день були на фронті й розуміли: противник боїться відплати за вчинені злочини, отже, зустрівши опір, битиметься до останнього.
– Наскочили на мене – перевірити, чи можна тут прорватися, – півголосом говорив Стасько. – Дістали по пиці і поки що більше не полізуть. Але виходити на шосе не раджу… Незабаром наші підкинуть сюди якийсь резервний підрозділ – тоді інша річ. А зараз треба сидіти тихо.
– Для нас і чверть години має значення, – відповів Лажевський.
– Незабаром смеркне. Підійти в темряві, тихо, без світла… – уголос роздумував Кос. – Лише коли помітять – на повному ходу вперед…
– Хочете мене тут із гаубицями залишити?
– Ні! Щоб прорвати отой ланцюжок, треба як слід ударити; тут кожна гвинтівка, кожен багнет на обліку. Але наказувати тобі не будемо. Як хочеш.