— Будь здоров, Сашко! — вдарив Андрій Сашка по плечу і вклонився Ганнусі,— Ти, Ганнусю, швидше брата одружуй. Щасливо тобі лишатись!
Мимо них, пройшов високий неповороткий майор — командир корабля,
— Чеканов, — кинув він на ходу, — кінчай прощатись.
— Ну, хлопці, до побачення, — ще раз потиснув всім руки Андрій. — Закуримо, Павло Леонтійовичу, з твого колишнього, — підморгнув він Ягвіцові, дістаючи з кишені важкий срібний портсигар.
Всі взяли по цигарці. Клацнула кришка. Чеканов заховав портсигар до кишені, махнув рукою і побіг до літака.
Звівшись навшпиньки, Ягвіц-Масальський бачив, як Чеканов, хизуючись, вибіг на трап і зник в чорному овалі дверей.
Завив лівий мотор, потім правий. Остання хвилина чекання здавалася Ягвіцові особливо довгою. Але ось літак важко побіг по бетону в дальній кінець поля, розвернувся, понісся по білій смузі доріжки і десь посередині її відірвався від землі. Ягвіц поглянув на годинника: 14–05.
Смерком, коли Сашко й Ганнуся повернулися з кіно, вони вже не застали Масальського. Але на вечерю його чекати не стали, бо знали, що він вже не повернеться.
Тимчасом на задньому сидінні автобуса міжміського сполучення між літньою селянкою з бідоном в ногах і худорлявим дідком в білій панамі вмостився Павло Леонтійович Масальський — Пауль фон Ягвіц-Савур. Його важко було зараз впізнати. Голова начисто поголена. Новий, але пом'ятий парусиновий костюм відсвічував глянцевим ворсом, — він, очевидно, був щойно з магазина. Окуляри в мідній оправі надавали дуже провінціального вигляду його благодушному обличчі. Від недавньої елегантності не лишилося й сліду. Обхопивши руками портфель з матеріалу, який колись мав вигляд крокодилячої кожі, Ягвіц обережно горнув його до грудей. З портфеля виглядали учнівські зошити. Пальці Ягвіца були в чорнилі. Навіть на підборідді синіла невелика розмазана пляма такого ж кольору. Він бездумно дивився у вікно. Так дивляться люди, які добре вивчили дорогу за час багатьох поїздок. Але він не бачив нічого, що проносилося за запиленими вікнами автобуса.
Що ж, тепер можна, як кажуть, підбити баланс. Є витрати. Але головне те, що після всього йому вдалося зникнути. Він не буде свідком вибуху літака, але за цим не варто шкодувати, бо всі свідки такого видовища по сумісництву виявляться й жертвами. Хотілося курити. Не можна. Дурне правило.
Автобус, погойдуючись на вибоїнах, котив від зупинки до зупинки.
В невеликому містечкові Ягвіц сів на пригородній поїзд, а надвечір — в автобус, потім — в поїзд далекого слідування, кожен раз змінюючи напрям. Петляючи, плутаючи сліди, Ягвіц добрався до Львова,
Місто, де минуло його дитинство і юність. Такі ж вузькі, добротно вибрукувані вулиці і суцільні будинки. Невисокі, старомодні будинки, краса яких не приїсться ніколи. На них лише треба вміти дивитись: вибирати час, освітлення, ракурс. Це історія архітектури. Але не тільки. Це взагалі історія, де політика й економіка найбільш яскраво проявились у зовнішньому вигляді міста. Ось тут стояв загнузданий бронзовий кінь. Вершник — Ян Собеський — людина, яка ненавиділа все українське.
Клумба з квітами на тому місці, де ще недавно стояв пам'ятник, мала, можливо, не такий величний вигляд, як бронзовий вершник, що загнуздав коня. Але Ягвіц з злістю побачив, що жива привабливість квітів дивовижно пов'язувалася з поновленим обличчям міста. Більше, ніж бундючне обличчя похмурого шляхтича. Так, місто, де минуло його дитинство, а потім і юність, стало невпізнанним. Його змінили не стільки будинки, вулиці — новобудов для цього не так уже й багато — скільки люди, що несли в собі риси нового часу, що випромінювали його на все довкола. Навіть масивна 65-метрова башта кафедрального собору, що п'ять віків байдуже дивилася на все, що творилося біля її могутнього підніжжя, і та наче прилучилася до нового життя чавунною дощечкою з написом: «Пам'ятник архітектури».
Ягвіц підійшов до дверей костьолу і здивовано помітив, що вони відчинені. Останні промені призахідного сонця впали косим промінням на поріг і затрималися тут, перед входом в присмерковий світ ритуальних скульптур та вітражів. Урочиста, глухо тремтлива музика органа супроводжувала людський спів. Вона майже не долітала до вулиці, наче боялася різких дзвінків трамвая і веселого гомону людей.
Ягвіц обійшов майже весь центр, Уважно прислухався до розмов, намагався вникнути в їх зміст. Він читав всі написи: чи то була реклама нового спектаклю, чи назва установи.
Назустріч Ягвіцу йшла немолода жінка, обережно протискуючись крізь гомінкий людський потік. Її обличчя було в коричньових плямах. Втома залягла навколо набряклих вуст, але надзвичайні були очі, сповнені якимось спокійним, мудрим світлом. В уповільнених рухах жінки відчувалася гідність, з якою вона йшла назустріч своєму материнству. Простенький халатик її був звичайним одягом вагітних жінок; він прикривав помітний живіт, і потік зустрічних людей обережно обтікав цей острівець майбутнього життя.
Ягвіц пригадав, як в 1937 році в Іспанії фельдфебель його роти бив по обличчі вагітну іспанку, затриману на одній з доріг Астурії з листівками. Він з гострою цікавістю спостерігав тоді за звірячою насолодою фельдфебеля, який все намагався ударити жінку в живіт, а вона все затуляла його руками. Ягвіцові врешті стало гидко дивитись, і він наказав застрелити жінку.
Але ось зараз раптом відчув у собі пекуче бажання з усієї сили вдарити ногою в живіт оцю некрасиву жінку, збити її з ніг і топтати, топтати. Тепер він розумів того фельдфебеля. Треба вміти ненавидіти. І він ненавидів. Ненавидів оцю жінку за той спокій, з яким вона йшла по землі, де колись ходив він. Ненавидів за те, що вона народить дитину, і земля ця дасть їй усе: хліб, воду, кров, сміх, радість життя. А для нього, Ягвіца, на цій землі є тільки одне місце — і могилі. Він це знав. І він ненавидів цю землю.
В парку перед симетричним будинком університету опустився на лавку.
Всім цим людям байдуже, що ось в цьому будинку на розі, прикрашеному зверху кам'яними скульптурами стародавніх воїнів з алебардами в руках і мечами на поясі, жив колись банкір Богдан Савур і ріс його онук, єдиний спадкоємець, Пауль фон Ягвіц, він же Павло Савур.
Двічі приходив до цих людей Ягвіц. І обидва рази за тим, щоб помститися їм, зломити, знищити. І обидва рази втікав, рятуючи своє, потрібне, мабуть, лише йому життя. Ці люди ненавидять його, напевно, не менше, ніж він їх. Ненависть їхня сильніша. Це він розуміє. їх багато, і вони знають, що будуть робити завтра. І тому він втретє втікає від них.
Ягвіц заскреготів зубами.
Може, вперше за довгі роки відчув страх. Це не був страх перед якоюсь реальною небезпекою— хто міг пізнати його в оцій вечірній штовханині І Це був страх від усвідомлення того, що він позбавлений можливості розчинитися в ній. Він тікав від цих людей.
Вночі сіл на московський поїзд. Розрахунок був простий і надійний. Його продовжують шукати там, на західному кордоні? Безумовної Приймуть всі заходи, щоб він не зміг перейти його. Влаштують засідки, посилять секрети. Але навіщо втікати через ті ж двері, в які проник сюди. Поїде у Вірменію. Він не може терпіти Туреччини, брудні квартали її міст з вонючими харчевнями і жирними мордами духанщиків у фесках, мідні кофейники на підносах, що позеленіли від окису. Але там він зв'яжеться з Улласом по телефону. Швидше б!
Ліг на верхню полицю і спробував заснути. Але сон не приходив, а навколо сопіли сусіди.
Минуло майже десять годин з моменту загибелі делегації. Він крутився серед людей там, в місті і на вокзалі, прислухався до їх розмов, не пропускав і фрази в останніх вістях, що їх передавали годину двадцять хвилин тому. Але про катастрофу, що сталася, ніхто й не заїкнувся. Хоча навряд чи тут будуть розголошувати про такий величезний скандал.
Прокинувся Ягвіц опівдні. Виглянув у вікно і побачив, що поїзд стоїть на великій станції, перон всіяний лотками й візками, а продавщиці в білих халатах біля них. Ягвіц зодягнувся і вийшов. В залі для пасажирів він купив варене курча, дві булки і баночку ікри, Потупцявши біля книжкового кіоска, пішов на перон;
Тут було вже тихо, метушня вляглася: ті, що прибули, і ті, що зустрічали, розійшлися. Великий сріблястий репродуктор передавав якусь симфонію. Коли завмирали її останні акорди, Ягвіц кінчав читати біля газетної вітрини фейлетон. Раптом до його свідомості долинули слова диктора: «… На Внуківському аеродромі делегацію зустрічали також представники радянської та іноземної преси». Ягвіц здригнувся. А диктор продовжував розповідати про зустріч делегації в Москві, передав текст заяви глави делегації.
До вагона Ягвіц зайшов наче п'яний. Молода жінка, сусідка по купе, подивившись на нього, співчутливо запитала:
— Що з вами? Ви захворіли?
— Ні, ні Нічого… Трохи голова… — в'яло сказав він і повільно опустився на полицю. Його морозило. «Що ж могло статися?» Почав відновлювати в пам'яті все, до дрібниць — жести, слова, але ніщо не насторожувало його, не викликало сумнівів. «Може, в самій міні був дефект? Відмовила. Треба заспокоїтись і вирішити, що ж робити далі».
Ослаблений, ліг і зігнув ноги в колінах. Довго крутився і нарешті заснув, весь час здригаючись.
Прокинувся несподівано. Неясна тривожна думка, що промайнула в сонному мозкові, примусила його схопитися з полиці. В купе панувала напівтемрява. Тьмяне синє світло нічної лампи ледь освітлювало предмети. Спокійне дихання супутників і двері купе, зачинені на внутрішню заскочку, не заспокоїли його. Ягвіц обережно взяв черевики і тихо вийшов у вузенький коридор, І відразу йому здалося, що за склом дверей, які вели в тамбур, швидко промайнув силует. Клацнувши в кишені запобіжником і не здіймаючи пальця з спускового гачка пістолета, Ягвіц пішов у тамбур. Як не дивно, Ягвіц раптом заспокоївся. Він боявся лише одного: невідання — цього жахливого Для розвідника почуття, коли інстинкт попереджує про небезпеку, а очі не бачать її. Він готовий був зустрітися віч-на-віч з п'ятьма, десятьма, дюжиною переслідувачів, стріляти, битись, боротись і або прорватись, або загинути; але головне — бачити небезпеку, відчути її реальні форми, а не метатися в порожнечі. Зараз майже не мав сумніву, що за ним стежать.
Різким поштовхом відчинив двері в тамбур. Нікого. Ягвіц рвонув двері в сусідній вагон. Замкнені. Мороз пробіг по тілу. Треба щось робити. Але що? Втікати! Але від кого? За дверима хтось незлостиво чортихнувся, потім голосно позіхнув. Заскрипіли петлі, і з сигнальним ліхтарем у руках в тамбур вийшов заспаний провідник.
— Не спиться? — запитав він ліниво у Ягвіца. — Зараз двадцятихвилинна зупинка. Можете прогулятись. — Подивився у очі Ягвіца і тому здалося, що в погляді провідника приховане глузування. — Дозвольте, — провідник, лагідно відсторонивши Ягвіца, відкрив бокові двері. В тамбур ввірвався свіжий вітер.
Ягвіц дивився на широку спину провідника, і йому здавалося, що вона напружена, що кожен мускул її тремтить в чеканні удару. Була хвилина, коли Ягвіц уже хотів ударити провідника ручкою пістолета, але вогні станції, а особливо поза провідника, що раптом стала лінива та безпечна, утримали його руку.
Зійшовши на зупинці, Ягвіц став повагом гуляти безлюдним нічним пероном. Потім спритно вскочив у пригородній поїзд, що рушив з другої колії. З підніжки уважно оглянувся. Нікого. Швидкий поїзд, що ним він приїхав сюди, ще стояв на першій колії.
І раптом Ягвіц побачив, як в одному з суцільнометалевих вагонів до вікна метнулася людина, притисла своє обличчя до скла і стала уважно вдивлятися в темряву, розріджену світлом станційних ліхтарів. Людина вертіла головою на всі боки. І Ягвіц здригнувся, впізнавши її: синюваті плями від пороху спотворили її молоде обличчя. І пригадався Вишгород, лазня, мокрий передбанник, брезклі ноги Нікольського, що ними він йшов по вогкій доріжці, а поруч — хлопець з цими синіми відзнаками на обличчі й руках.
Поїзд, набираючи швидкість, пірнув в темряву гаю, що з обох сторін оточив залізницю. Між деревами мигнули й згасли вогні станції.
Пересівши ще в два поїзди, Ягвіц посеред дня приїхав в Москву.
В Москві прямо з Київського вокзалу він поїхав у «Мосторг», купив костюм, сірий пильник, черевики і шляпу. Ввечері Ягвіц виїхав на Ростов. Години через три, вийшов в тамбур, відчинив двері і пожбурив у темряву ночі, що її з гуркотом розсікав поїзд, згорток з старим одягом.
В багатолюдній метушливій Москві він трохи заспокоївся. Біс з нею, з цією делегацією! Треба вискочити звідси, а там він поверне Улласу до останньої копійки всі гроші, що їх той перерахував на рахунок Павла Савура, і нагадає генералові слова його співвітчизників: «Краще один раз бути боягузом, ніж назавжди — покійником». Тим більше, що він, Ягвіц, зовсім не був боягузом і весь час рискував. Так що він міг би і не повертати гроші. Але навіщо себе вв'язувати ними?
Як він не намагався заспокоїти себе думкою, що міна просто не вибухнула, відчуття страху постійно терзало його мозок. Інстинктом розвідника Ягвіц відчував, що зіпсована міна — не може поясняти невдачу, але нічого іншого придумати не міг, хоча й розумів, що його вистежили. Але коли?.. В Ростові зійшов з поїзда і об'їхав все місто, пересідаючи на тролейбуси, трамваї, таксі Він навіть виїхав у таксі за місто. Щоб переконатися, що за ним не стежать, зупинив за поворотом, що огинав гайок, машину і пройшовся назад, стискаючи в кишені пістолет. Шосе було порожне. Друзі закинули б йому, що це старий прийом, але Ягвіц ніколи його не цурався. Машиною він доїхав до Новочеркаська, а звідти приміським поїздом повернувся в Ростов» але на цьому не заспокоївся. Від Ростова на Керч Ягвіц поплив пароплавом, добрався до Ялти і пересів на «Грузію». В третьому класі плив аж до Сухумі і там під виглядом відпочиваючого без путівки, «дикуном», як тут говорили, найняв кімнату і прожив кілька днів.
Південне сонце, безтурботний вигляд пляжів, ласкаве тихе море повернули втрачене було відчуття спокою. Крім того, вирушаючи щоденно в далекі прогулянки в гори, він остаточно переконався, то за ним не стежать. Ним уже оволоділа єдина думка: добратися до Вірменії, знайти там резидента і за його допомогою перейти кордон в Туреччину. Одного разу, лежачи на гарячому давші, він подумав про те, що вибратись з цієї країни важче, ніж потрапити до неї, якщо, звичайно, потрапляєш таким шляхом, як він. Нового в цьому нічого не було, він завжди це знав. Але зараз, дивлячись на горизонт, за яким, наче опускаючись в густосинє море, зникали хмари, особливо гостро відчув цю добре засвоєну істину. Хмари були, мабуть, десь там, вже по той бік невидимого бар'єра, що за нього він прагнув перебратися. Ці хмари ввесь день стояли перед його очима. Увечері Ягвіц виїхав у Тбілісі Переночувавши на вокзалі, сів на поїзд, що йшов у Ленінакан. Звідси треба було їхати по шосе, що петляло поміж скелястими вершинами і бездонними прірвами. Починалася високогірна частина шляху. Химерно зламане гірське пасмо тяглося на багато кілометрів. Хребет його, вкритий вічними снігами, був своєрідним геологічним мостом, що з'єднував Грузію та Вірменію. Але міст цей був доступний лише диким козам та рідше — альпіністам.
Нарешті, втомившись від дороги, що без кінця петляла, Ягвіц зліз з вантажної машини і розплатився з відчайдушним водієм. Метрів за сто від шосе, в вузькій ущелині, як на макеті, до скель тулилося невелике містечко Лцен. Від нього, якщо йти в оці дикі, прямовисні гори, за 18 кілометрів кордон з Туреччиною. Він пролягає десь там, на височині 3.000 метрів, за сніговим гребенем. Але зараз Ягвіца цікавить це невелике містечко з плескатими дахами, де поруч з зеленою піною пишних садів росте чахлі арча — деревоподібний яловець.
Спустившись сипучою стежкою, Ягвіц опинився на початку вулиці. Він пішов нею і незабаром почув багатоголосий гомін. Це був ринок. На відкритих рундуках — сир, мед, яйця, різана птиця, лаваш. Поміж великими плетеними корзинами, що в них затишно примостилися глечики з мацоні, походжали покупці. Але що це? Двічі в натовпі промайнув зелений картуз військового крою. Ягвіц іде за ним. Він бачить, що біля молодої вірменки, яка вивісила бурдюки з вином, стоїть білобрисий сержант-прикордонник. Вони, посміхаючись, розмовляють. Строкатість базару вже не розважав Ягвіца. «Тут — кордон», пригадує він і виходить на тиху вуличку.
Ще в Ростові він не поголив вуса. І тепер, засмаглий, з темними вусами і бровами, в гладкій поплиновій сорочці з стоячим комірцем і довгим рядом ґудзиків, підперезаний вузьким пояском, в м'якому повстяному ковпакові на голові він був схожий на місцевого жителя. Незнання вірменської мови не бентежить його. Він може бути, врешті-решт, азербайджанцем або грузином, що вдається до російської мови. Документи на цей випадок є.
Ягвіц походив по місту і на його околиці знайшов провулок, що виходив на шосе. В будинкові під 12-тим номером живе потрібна йому людина. Адресу її він взяв ще в Франкфурті. Прізвище і— своє чи чуже — Чельянц. Бракер місцевого шкіряного заводу. Ким він був раніше? Ягвіц пригадує: здається, контрабандистом. Але це не має значення.