— За ваше здоров'я! — посміхнувся Ягвіц і залпом випив горілку. З апетитом заїдаючи свіжим салатом з ковбасою, він говорив з апломбом молодого лікаря:
— Ви, безперечно, маєте рацію — вам пити шкідливо, Олексію Петровичу. І якщо вже вирішили кинути, то краще робити це відразу.
— Та я не… — спробував було заперечити капітан,
Але Ягвіц не дав йому навіть закінчити фрази.
— Ні, ні! Ви ж твердо вирішили більше не пити — треба тримати слово. — І, нахилившись до нього, Ягвіц з чарівною посмішкою тихо додав — Якщо ви в майбутньому вип'єте хоч 50 грамів, то це буде остання ваша випивка. — І тут же, відкинувшись, голосно зареготав і підморгнув Нікольському. — От які бувають історії, Олексію Петровичу!
В цей ранковий час в буфеті, крім них, нікого не було. Буфетниця у дворі приймала товар, в кладовці, позаду стойки, гуркотіли ящиками,
Ягвіц доторкнувся пальцем до маленьких зірочок на сріблястому погоні Нікольського.
— Я б не сказав, Олексію Петровичу, що за минулі п'ятнадцять років ви зробили блискучу кар'єру. На початку війни ви були лейтенантом державної безпеки, а це звання в той час, як я пам'ятаю, відповідало чинові капітана в армії. Так, спірітус віні згубив багатьох талановитих людей. Він згубив і ваш талант, Олексію Петровичу. Скажімо, в такій благодатній країні, як Америка, людина, яка ще в 1928 році вміла спритно експропріювати цінності в приватних осіб, зараз володіла б крупним нерухомим майном, засідала б у сенаті і була б постійним членом правління багатьох акціонерних товариств. Але я добре розумію, що дуже несприятливі умови заважали розгорнутися вашому генію в цій примітивній країні. Звідси і ваша любов до спірітуса. Це — доля всіх геніальних людей, що їх не зрозуміли сучасники.
— Я не такий вже пропащий, як вам здається. Ви в 1941 році спровокували мене, і це…
— І це, — підхопив Ягвіц, — лише один з епізодів вашої другої, не зафіксованої в офіційних анкетах біографії. Ви здатні вже звинуватити мене в тому, що я — справжній Мефістофель, що я штовхнув вас на слизьку й небезпечну доріжку. Ні, Олексію Петровичу, це ваш неспокійний геній привів вас до мене. Я вже не пригадую про нашого спільного старого знайомого Штольца, Але фабрикація брехливих звинувачень на чесних людей під час вашої роботи слідчим в Гориозаводську, хабарі, що ви їх брали за звільнення по суті вже виправданих людей, — в цьому ж я не винен. Дивуюся лише одному, дорогий Олексію Петровичу, як ви з такими геніальними здібностями досі перебуваєте на волі. Звичайно, тут вам не дали розгорнутися, та все ж… Ну, добре. Вечір спогадів закінчено. Я бачу, що ви не особливо раді зустрічі зі мною. Більше того, впевнений, що коли б я зараз удавився оцим огірком, ви не побігли б за лікарем і, звичайно, не стали б робити мені штучне дихання. Але я прощаю вам цю неприязнь до мене. Я навіть збираюся допомогти вам — наскільки це можливо — надолужити прогаяне. Маю на увазі вашу кар'єру. Я думаю, що місце помічника начальника лінійного відділу міліції на такій станції як Вишгород просто-таки створене для вас. Сьогодні ж подайте начальству рапорт про перевод вас у Вишгород, скажімо, в зв'язку з хворобою і неможливістю проживання у вологому кліматі.
— Мене не переведуть, — похмуро заперечив Нікольський.
— Їй-богу, ви песиміст, Олексію Петровичу! Чому ж не переведуть? Випивати ви вже кинули з сьогоднішнього дня. Стаж роботи у вас, слава богу, великий, і ви дуже хороший оперативний працівник. В цьому, наприклад, ваше начальство зможе легко переконатися завтра або післязавтра, коли ви знешкодите групу диверсантів, яка намагатиметься висадити залізничний міст. Причому, ви захопите їх на місці злочину з боєм, але без втрат. Хіба це не пидстава для вашого просування по службовій драбинці?
— Які диверсанти? Який міст? — нічого не розумів Нікольський.
— Диверсанти будуть найсправжнісінькі. А ось щодо моста — це вже ви порадьте. Який міст є в збні вашої діяльності? Знову не розумієте? А ще говорите, що старий чекісті Сором! Ви повинні викрити групу диверсантів, яка намагатиметься висадити в повітря міст. Це буде не тяжкою справою, бо ви наперед знатимете, де І коли і навіть хто буде здійснювати цю операцію.
— Навіщо ця комедія?
— Це наївне питання, Олексію Петровичу! Я вже сказав, що болію за ваше благополуччя і заради цього не пошкодую витрат і навіть жертв. Отже, подумайте, де й коли найзручніше буде викрити цю диверсію.
— Дівчино! — покликав Ягвіц буфетницю. — Ще сто грамів і пачку «Казбеку».
Опівдні вони розійшлися. Ягвіц потиснув руку Нікольському і нагадав уже серйозно й жорстко:
— Рапорт датуйте вчорашнім числом. Бажаю успіху.
Ягвіц-Масальський все ще жив у сім'ї льотчика цивільного повітряного флоту Сашка Лучка. Жив він спокійно, впевнений, що Нікольський легко виконав його наказ. Тут, у Вишгороді, починалася широка колія, і під вагонами, що приходили з-за кордону, замінювались колісні візки. Та… скільки було таких маленьких «але», що причиняли великі неприємності. Ягвіц знав, що аеропорт в цьому місті — ворота в країну, які повинні постійно бути в полі його зору. Живучи в Лучків, він на підставі коротких розмов про аеродром, його пасажирів міг мати більш або менш точні дані про життя аеропорту- Крім того, ця квартира була для нього прекрасною базою. Кому збреде в голову шукати його тут? Так, він обігнав російську контррозвідку щодо часу, спрямував І на хибний шлях нехай випадково, але обачно. Нехай Уллас злиться, але ще в Франкфурті, дізнавшись про свого помічника — агента «Два-х» — більше, ніж того бажав би генерал, Ягвіц вирішив про всяк випадок захопити в дорогу форму вохрівця.
Після того, що сталося в будинку відпочинку, виникла думка появитися до Коломийчука в цій формі: адже до шляхового майстра прийде й «справжній» вохрівець — агент «Два-х». А коли люди Коломийчука підтвердили здогад про те, що явка провалилася, простий розрахунок Ягвіца набув іншого значення: якщо чекісти будуть зв'язувати зникнення Коломийчука в появою на станції людини в формі з жовтогарячими кантами, то нехай цією людиною буде «Два-х», А генералові Улласові Ягвіц скаже, що просто не встиг попередити свого помічника про можливу засідку біля будинку шляхового майстра. «Втопаючий не боїться промокнути», цинічно говорив собі Ягвіц і протягом всього життя керувався цим зручним афоризмом.
Щоб не викликати в Лучків підозри, Ягвіц- Масальський ще кілька разів виїжджав у «геологорозвідувальні партії»; насправді ж він просто доїжджав поїздом до Стрия, а потім сідав на зустрічний і повертався назад. В дорозі брав постіль, добре наїдався, випивав на вокзалі чарку, а в поїзді, як справжній москвич, — незліченну кількість склянок чаю і розважав своїх супутників веселими анекдотами. Приїхавши у Вишгород, він цікаво розповідав про роботу геологів і розвідувальних партій, скаржився на погані дороги та постачання, дарував Ганнусі яскраві шматки кварцу та інших мінералів. «Ось погляньте, що знайшли в нашій другій партії Виявляється, тут багатющі поклади. Неодмінно треба написати в главк…»
З Ганнусею він був люб'язний, уважний, але не більше. Ставився з поблажливістю старшої людини, що, як помітив з самого початку, заспокоїло брата.
Через кілька днів Ягвіц зібрався в лазню. Весело посвистуючи, купив квиточок, глянув на годинника і зайшов до загальної роздягалки. В вогкуватій кімнаті він сів біля вільної шафки. Його сусід вже зовсім роздягнувся і тупцявся на мокрій доріжці, докурюючи цигарку.
— Дозвольте прикурити, — звернувся до нього Ягвіц-Масальський. Торкнувшись сигаретою сусідової цигарки, він швидко прошепотів: — Що чути? Обміняємося пакунками з білизною. Боже борони вас пити, Нікольський!
Нікольський поспішно кивнув головою ї пішов у душову. З дверей, що вели туди, долинув реґіт і хльоскання віників.
Ягвіц став роздягатися. Навпроти в чорних плавках сидів хлопець і перебирав білизну в маленькому спортивному чемодані. Ягвіц звернув увагу на його обличчя і руки в крупних синіх плямах. «Порох під шкіру потрапив», зрозумів він.
Помітивши погляд Ягвіца, хлопець підійшов до нього.
— Що? Добре розмалювали? Нічого, хоч очі лишилися цілі.— Він вдарив Ягвіца по плечу. — Ти в загальну? Ну, пішли спину потреш. — І вони потонули в парі, що клубками вкотилася з розчинених дверей в передбанник.
Коли за годину Нікольський, червоний, розморений, сидів у вестибюлі бані і з насолодою ковтав цигарковий димок, в його маленькій фібровій валізці вже лежав пакунок з грошима і ще якийсь квадратний пакет. Йому страшенно хотілося розкрити валізку й порахувати гроші.
За кілька днів на почтамті, у віконці, над яким стояв напис: «До запитання», Ягвіцу вручили телеграму з Москви. Зміст її був зовсім невинний: «Електробури кількістю двох штук відвантажені вашу адресу завтра». Це означало, що завтра ввечері поїзд з делегацією прибуде. у Вишгород.
Ягвіц знову схилився до віконця і простягнув дівчині телеграму:
— Пробачте, але сталася, мабуть, помилка: телеграма адресована не мені, Я дійсно Масальський Павло Леонтійович, але електробурів не чекаю. Я стоматолог і користуюся поки що звичайною бормашиною, — Посміхнувшись на власний жарт, він ввічливо вклонився і пішов з поштамту. Поблукавши містом, він зайшов в телефонну будку, опустив монету, набрав номер.
— Хто? Який Нікольський? Ага, Олексій Петрович! Не впізнав вас, — збрехав Ягвіц. — Завтра ввечері, годин у дев'ять, прошу до мене. Вип'ємо по чарчині. В честь чого?! Іменини, дорогий. Так, старію, старію, брате. Прошу бути обов'язково. Так, в дев'ять.
Це був наказ діяти. Але іменини й справді були. Тільки не завтра, а сьогодні. Диспетчерові Вишгородського аеропорту Ганнусі Лучко сповнялося 22 роки. В квітковому магазині Ягвіцові склали скромний, але приємний букет. Розплатившись, він домовився, що квіти будуть доставлені на квартиру Лучко. В гастрономі купив коробку дорогих цукерок і пляшку шампанського. Уже уявляв, як збентежиться і почервоніє Ганнуся, побачивши його подарунки, як вона щиро сплесне руками й скаже: «Ну, навіщо ви?»
Біля під'їзду його наздогнав Сашко. Він ішов під руку з якимось франтуватим льотчиком.
— Ось, Павло Леонтійовичу, демонструю: Андрій Чеканов. Ваш земляк, москвич, мій товариш фронтовий. Піжон і хвастун. Два роки не бачились, а він уже й носа задер!
— Дуже приємно, Масальський, — назвав себе Ягвіц.
— Чеканов, — трусонув його руку льотчик і Ягвіц виразно почув запах вина.
— Що, закарпатське вино попивали? — запитав він. Але запитання це було зайве: блакитні очі Андрія добре-таки почервоніли.
— Було трохи, — зізнався льотчик.
— Що до цього він у нас вищий клас має,— кивнув Сашко на друга. — А в гості не хоче заходити. Зазнався. Я його впіймав на аеродромі і прямо з кабіни виволік.
— Не можу, Сашко, розумієш. До тебе зайду іншим разом. Я тут біля двох діб буду, а треба головний візит зробити… до неї, ти ж сам розумієш. А в мене лише сьогодні вечір вільний. Завтра, мабуть, весь день в милі буду: назад політ готувати треба. Так що — в рот не можна буде ані грама.
Чеканов явно ігнорував Масальського і хотів позбавитись від Сашка. Масальський це помітив. Помітив він і критичний погляд, що ним окинув Чеканов простенький формений костюм Сашка. Сам Андрій був зодягнений багатше, якщо мати на увазі його нові хромові чоботи, картуз з високим денцем і крутим козирком. Причиною його незалежності та франтуватості була, мабуть, і червона замшова куртка з багатьма замками-блискавками, що її він недбало кинув на руку, залишившись в кремовій, з тонкого полотна сорочці з короткими рукавами.
«Ну й франт!» подумав Масальський.
Сашко ж продовжував вмовляти друга прийти сьогодні до Ганнусі на іменини.
— Розумієш, Люська чекати на мене буде, — відмовлявся Чеканов. — Я їй з аеродрому вже дзвонив.
— Ну, завтра і підеш до неї,— наполягав Сашко голосом, що в ньому вже тремтіла образа,
— Сашко, дорогий, не можу завтра. Адже спецрейс. Повинні завтра весь день готуватись. З мене голову знімуть як що.