Степаничев розстебнув піджак.
«Зараз почне підтяжки натягувати», подумав Карпенко. Але штани генерала цього разу підтримував коричньовий лаковий пасок.
— Ось що повідомили мені вчора з Москви, — продовжував Степаничев;- В травні в Франкфурт на Майні прибув генерал Уллас. В свій час я мав з ним справу, коли він був у нас військовим аташе. Він узяв зараз довготривалу відпустку по хворобі і приїхав у Західну Німеччину. Зупинився в готелі «Рейн» під ім'ям Аллена Реверса. Пробув він у Франкфурті всього кілька днів, а потім дійсно з'явився на водах в Швейцарії під своїм справжнім прізвищем. Там він відпочиває і зараз — хвороба його, мабуть, виявилася довготривалою. Я припускаю, що Уллас-Реверс, який зупинився в готелі «Рейн», і Реверс, що давав «приватне доручення» «Глухонімому»— одна й та ж особа. Треба було Улласа оглянути з усіх боків. — Генерал підняв бокал, що в ньому стояли олівці та ручки, подивився його навпроти світла, а потім поставив назад. — От я і спробував звернутися до його приватних справ, Повірив на хвилину, що вся ця затія дійсно має приватний характер. Виявилося, що Уллас є членом правління одного з найкрупніших концернів, які контролюють гірничорудні розробки в багатьох країнах Європи та Близького Сходу. Членом правління Улласа можна назвати умовно. Його один-півтора мільйони не впливають на погоду в справах, де обертаються кілька десятків мільярдів доларів. На біса такий компаньйон? Найшвидше, прибутки, що їх одержує Уллас, — це плата за послуги, які Уллас може зробити як один з керівників розвідки. Чи не приїхав він до Німеччини захищати інтереси свого концерну? Допустимо, що так. Якби йому потрібно було зайнятися своїми безпосередньо службовими справами, він би не маскувався.
Що ж за інтереси у концерну, що його взявся захищати Уллас? Які справи і перспективи цієї фірми? Що, зв'язане з нашою країною, може їх хвилювати й непокоїти? Можливо, те, що досить тривалий час у нас були напружені відносини з однією з країн, де господарі Улласа, засукавши рукави, гребуть гроші з уранових рудників. В останній час широка громадськість цієї країни стала підносити голос проти цих варягів, висловлюватись за те, щоб зробити рудники джерелом національного прибутку. Звернулися до нас, попрохали технічної допомоги. Ми не відмовили. Все йшло добре, але заметушилися господарі Улласа. Здійнявся галас в їх пресі. Особливо після повідомлення, що парламентська делегація цієї країни відвідає Москву в кінці липня.
Степаничев дістав хустину, міцно витер нею лоба і облизав губи. Карпенко, помітивши це, налив у склянку води й простягнув її генералові. Але той покрутив головою і продовжував:
— Адже навіть нетямущому зрозуміло, що цей візит повинен привести до подальшої нормалізації відносин між нами і державою цих парламентаріїв. Врахуй також, що до складу делегації входять лідери найкрупнішої в них парламентської партії «Національна єдність». Вона об'єднує середні прошарки населення. Серед цих лідерів є й такі, які ще вчора досить різко критикували «політику Москви», а сьогодні життя навчило їх бути більш обачними, вибираючи друзів. Ці люди користуються в себе на батьківщині не малим авторитетом. А восени там повинні відбутися парламентські вибори, які в значній мірі визначать політику цієї країни на найближчі кілька років. Тепер тобі зрозуміло, чому так занепокоїлись пани концесіонери? При такому стані нинішній візит в нашу країну може мати сумні наслідки для господарів Улласа.
Карпенко задумливо доторкнувся брови.
— Так. Дуже можлива провокація,
— Це ми й будемо мати на увазі. Так і Москва мене попередила, коли познайомилася з справами. Паралельно й одночасно будемо перевіряти всі можливі в цій обстановці варіанти. Зараз приїде інженер-мостовик, якого ти викликав з Вишгорода. Він приїхав зі мною і зразу ж пішов на 107-й кілометр. Треба буде, щоб він написав, який потрібен час для відбудови мосту, якщо диверсія вдалася б. Треба знати точно: яку шкоду розраховував завдати ворог, бо не виключено, що «Начальникові» цей міст якось заважав.
Степаничев підійшов до відкритого вікна.
— Ось і інженер іде. Між іншим, дуже експансивний товариш. Займись ним, Ігоре Олександровичу, — генерал посміхнувся якось лукаво і навіть трохи загадково. Так, принаймні, здалося Карпенкові.
— Ну, чого ти на мене дивишся? — запитав Степаничев, затримуючись в дверях. — Тепер твоя черга головувати. А я пішов,
В дверях стояв Кость Замбахідзе, Чорнобородий, величезний, відвертий у своїх почуттях. Друзів розділяв стіл. Вони стояли і трохи збентежено посміхалися.
— Ну? Хто першим буде бити? — запитав Кость, — Я тебе за те, що ти тоді втік, чи ти мене за те, що я «доніс" на тебе?
Карпенко обійшов стіл, обняв Замбахідзе,
— Тепер здоров по-справжньому, бородаї
— А взагалі тобі повезло! — вже кричав Замбахідзе. — Коли б генерал вчасно мене не попередив, я тобі полатав би боки! Три ночі спати не міг! Приїхав до себе немов божевільний. Люди навіть обходили, такий страшний був! В душі не вірив, що ти міг виявитись… чорт, навіть повторити не можу. Ну, міг же ти хоча б натякнути!
— Що ж я міг тоді тобі сказати? Адже я виконував завдання. Я тебе стільки ж не бачив, скільки й ти мене.
— Ладно, ладно, не виправдовуйся. Ну, а цього… ви спіймали? Він хотів міст на 107-му кілометрі сковирнути?
— Ні, не так це просто, Костю. Але думаю, що довго розбишакувати у нас він не буде. А як з мостом? На скільки днів припинився б рух, коли б вони його висадили?
— Днів? — здивувався Замбахідзе. — На те, щоб такий місток полагодити, у військовий час 6 або 8 годин давали. Дистанція шляху має запасні двадцятиметрові змонтовані ферми, Мосто-поїзд швидко б поставив їх на місце: Гірше, коли б висадили й опори, але вони невисокі, і тому теж не ускладнили б справи. Не розумію — навіщо їм потрібен був саме цей місток? Вже якщо вони задумали щось серйозне, то повинні були б вибрати для диверсії такий міст, як на 141-му кілометрі. Там десять ферм. До того ж міст висить над безоднею, Там нам довелося б поморочитись.
— Ти все це опиши якнайдокладніше в своєму висновку.
— А висновок уже є. Ось він, — і Кость подав Ігореві кілька аркушів паперу, — Чим ще можу служити вам, товаришу підполковник?
— Підіть допийте пиво, що його ви не встигли у вагоні-ресторані випити, — підказав генерал, який саме зайшов. — Сьогодні ви, Карпенко, можете бути вільним. Товаришу Замбахідзе, не поспішайте їхати до Львова, Може ще будете потрібним. Ми вам відрядження будь-яким числом позначимо. Ну, гуляйте!
— Де ви ночувати будете, Юрію Кириловичу? — запитав Карпенко,
А ти що — мій ад'ютант? Тут в кабінеті на канапі ляжу. Майор мені дозволив,
— Юрію Кириловичу, але і готелі…
— В готелі один лише номер, що його ви з Лоськом захопили, — перебив Степаничев, — та й інженера твого треба буде там влаштувати. Ну, йдіть уже! — і генерал виштовхнув їх за двері.
Спершу друзі пішли на річку, Вони зайшли вгору по течії, подалі від людних берегів. Золотистокоричньові сосни збігали тут майже до самої води, розсипаючи на дрібніш пісок зелені і руді голки. Ще кроків за сто до річки Карпенко зняв черевики, і, тримаючи їх в руках, пішов босоніж по холодному піску,
Вони роздягнулися біля величезного плескатого каменя. З нього річка під час розливів стерла піском і галькою всі нерівності.
— Ну, от і стіл є,— вдарив Кость черевиком по каменю.
— А на стіл?
— Найдемо, дорогий, найдемо. Давай все ж намну тобі боки. — І він, підскочивши до Ігоря, схопив його за плечі.
Друзі стали боротися, Кость сопів і крякав, намагався підім'яти під себе крупне, м'язисте тіло Ігоря, Той мовчки вивертався, але відчував, що не витримає довго: що не говори, а все ж відчутна різниця у вазі на п'ятнадцять кілограмів!
— Здаюся, чуєш, здаюся! Руки зламаєш, ведмедю! — почав благати Карпенко.
— Тож-то! — послабив свої обійми Замбахідзе і тут же грьопнувся на спину, збитий підступним ударом ноги під коліно. Карпенко вже втікав до води. Кость догнав його посеред річки, і вони, борючись з пружною течією, попливли на протилежний берег.
Вискочивши на пісок, стрибали на одній нозі, витрушуючи з вух воду, потім присіли на сонячному п'ятачкові—єдиному місці, де сосни не затуляли небо. Друзям було про що розповісти один одному.
Випивши літрову пляшку сухого закарпатського вина і підживившись бутербродами, вони пішли на станцію: Костеві треба було терміново з'їздити у Вишгород.
В готелі на Карпенка чекала записка Лоська: «Я поїхав у Вишгород. Вранці знайди «діда». Він просив. Привіт». Ігор стояв біля вікна. Світити світло ще було рано. Сутінки починали заповзати в кути кімнати. Густі криваві промені вже невидимого сонця, пробиваючись крізь узорчатий заслон далекого гірського лісу, залили холодними барвами шибки і оцинкований дах сусіднього будинку. В кімнаті було душно, Карпенко вийшов. Кілька разів пройшовся довгою, що вела через все село, вулицею, постояв біля газетної вітрини, потім пішов у сквер до репродуктора — послухати останні новини.
Зігріте протягом дня повітря нерухомо висіло над сонними Стопачами, Потемніле небо наче прокололи сріблясті і жовті зірки. Тиша, Пахощі смоли й хвої, що доносилися з сусіднього бору, зараз були особливо густими; пил давно осів, зник запах бензину, бо машини давно стоять в гаражах або мчаться далекими дорогами. Тишу, сповнену спокоєм і умиротвореністю, обірвав лише стукіт дятла.
Ігор гостро відчув цю вечірню сільську благодать, в якій все було в напівтонах; і колір, і звук.
Він розстебнув всі ґудзики сорочки і провів холодною долонею по гарячих мускулистих грудях. Десь стали перегукуватись пташки. Ігор прислухався, наче намагався спіймати зміст їхньої розмови. Він міг впізнавати птахів по голосах, тому що часто слухав їх протягом місяців, коли перебував у лісових засідках. Але зараз цей перегук, що пролунав в синюватих сутінків бору, здивував Карпенка якимось своїм особливим змістом. Ігор відчував природу і на її мальовничість відгукувався гаряче, всією істотою. В хвилини, коли міг відчувати її подих, слухати її мову, в пам'яті завжди виринали картини осіннього лісу, непогожі дні, проведені в засідці посеред дерев, що скрипіли й розгойдувалися під вітром, і смерть друга Володі Любимова, Він умер від малярії, не дозволивши рятувати його, щоб не виявити перед ворогом засідки.
Карпенко, не поспішаючи, підходив до скверу, де хрипів невидимий серед дерев репродуктор.
Стояла легка тиша. Міська людина, Карпенко з трудом звикався з нею: часом вона здавалася йому тишею перед грозою. Можливо — тому, що на душі було неспокійно. Не хотілося навіть курити. Прослухавши останні вісті, він пригадав, що завтра в бабусі день народження, і пішов на пошту. Там також було тихо. Молодий телеграфіст читав книжку з зображенням людини, що стріляла, на обкладинці. Назви її Карпенко не встиг прочитати, але по формату і по оформленню побачив, що вона з серії «Бібліотеки воєнних пригод». Посміхнувся, «От читає хлопець про шпигунів та диверсантів і, мабуть, дивується, — звідкіля, мовляв, в наші дні!.. А розкажи йому, що відбувається в його Стопачах, — не повірить». Ігор взяв бланк, написав текст. «В Каневі буде вранці», пообіцяв телеграфіст. Швидко дав здачу і знову вхнюпився в книжку.
Коли Карпенко повернувся до себе в номер, було вже біля дванадцяти. Ліжко Лоська стояло незаймане.
Лампочка ледь світилася під стелею, Жовте, слабке світло навівало нудьгу. Читати темно. Ігор підійшов до старенького дзеркала, в яке, протягом його довгого віку, дивилася не одна тисяча людей. Наблизивши до каламутного скла обличчя, глянув на себе, як на незнайомого: давно не бачив свого відображення. Крупна голова з каштановим, що ледь кучерявилось, волоссям; широкий прямий ніс над жорсткувато опущеними куточками губів і круте підборіддя. Обличчя як обличчя — вилицювате, міцно обтягнене смаглявою шкірою, Під широким, з легкими залисинами лобом — великі сірі очі, з ледь помітними коричнюватими краплинками навколо спокійних, уважних зіниць. Над ними — густі темні брови, що круто підіймалися до скронь. На правій — неслухняна жорстка щіточка, Він послинив пальці і спробував її пригладити, але нічого не вийшло. Ще раз критично оглянувши своє відображення, Ігор провів долонею по щоках: завтра треба поголитись. Відійшов од люстра, закурив. Робити було нічого. Треба лягати спати.
Вранці біля райвідділу Ігор побачив «Побєду» Степаничева. «Не інакше, як від'їжджати зібрався». Справді, в кабінеті райуновноваженого генерал з трудом запихав у свій розбухлий портфель, що його колеги по службі прозвали «Ноєвим ковчегом», невеликий дорожний несесер. Тільки коли вдалося защепнути замочки, Юрій Кирилович з полегкістю зітхнув і потиснув Карпенкові руку,
— Ну, от я і зібрався. Мене викликав Москва. Поки що залишишся ти. Ти чого вовком дивишся? Не спав чи що? Чи з товаришем хильнув на радощах?
— Ні, Юрію Кириловичу. Просто не спалося.