— Може, хочете допитати третього, якого ми живцем узяли? — запитав Нікольський.
— Потім. Спершу розказуйте.
Нікольський дістав з бокової кишені гаманець, а з нього витяг невеликий шматочок паперу.
— Ось оцю записочку ми одержали сьогодні вдень. Анонімна. Була в скриньці для скарг, що її ми щодня проглядаємо.
На сторінці, вирваній, мабуть, похапцем з учнівського зошита, квапливо було написано:
«Товаришу начальнику залізничної міліції. Сьогодні увечері злодії збираються на вбивство стражника на мосту, що йде на Клуш. Вони поїдуть поїздом до мосту, зіскочуть на ходу, де й будуть вбивати стражника. Перший злодій в них то є Іван Яцишин. То він говорив про вбивство».
Ні числа, ні підпису не було. Записка була пом'ята і заяложена.
— Я дуже сумнівався, товаришу підполковник, серйозна це записка чи ні,— почав Нікольський. — Спершу подумав, що це або наклеп, або чийсь дурний жарт. Але потім все ж вирішив засісти біля мосту на 10-му кілометрі. Це від станції за півтора кілометра в бік Клуша. Хоч я, признатися вам, не зовсім вірив цим даним, але подумав, що є причина трохи розворушити моїх людей. А то вже дуже їм тут спокійно живеться: ні турботи, ні тривоги — жиріти стали. Ну… вирішив провести своєрідні учбові заняття. Взяв і собою трьох і о 20 годині пішов до мосту. Сховалися ми метрів за сто від мосту, вздовж полотна. Охоронника, що на мосту, не попередили, адже я вважав тривогу учбовою. Сидимо. В 20–35 пройшов вантажний. За ним — ще один, потім — швидкий. Нікого. Ну, думаю, пора згортати ці «маневри». Але потім вирішив ще приміського діждатися, який відходив від станції в 21–20. Отут і почалося. Поїзд майже ввесь на міст виїхав, коли раптом з другого від хвоста вагона хтось зіскочив на ходу. Упав якраз між нами й мостом. Лежить, стогне. Поїзд пройшов. Охоронник побачив того, що впав, гукнув до нього. А той лежить і тільки стогне. Охоронник підійшов до нього кроків на десять. В цей час з того боку насипу, через колію, вискакують ще двоє і — на нього. Вони, мабуть, зіскочили з поїзда по той бік. Охоронник повернувся до них, смикнув затвором. Але тут схоплюється той, що лежав, і теж — на охоронника. Втрьох вони й повалили його. Гвинтівку видерли, під себе підім'яли. Один — той здоровий, що лежить в кімнаті,— кулаком його по толові вдарив і кричить: «Давай швидко, закладай посеред мосту, я цього сам прикінчу!» і ніж дістає.
Ну, тут уже нам не можна було чекати. Здоровенного я, звалив з першого ж пострілу. А другий, в залізничному кітелі, з автомата сіконув— мене по руці вцілив — ну, його теж заспокоїли. Третій стрельнув разок з пістолета і навтікача. Його Іванцов наздогнав. Обшукали трупи і затриманого. Знайшли міни в цигаркових коробках.
— Завтра вранці, капітане, подайте мені детальний рапорт про сьогоднішні події в письмовій формі,— наказав Карпенко. — Повідомте начальству, що справу про диверсію буду вести я. Речові докази й трупи негайно відправте в райвідділ. Подайте мені прізвища тих, що відзначилися в цій операції. Керівництво опергрупи буде клопотати про відзначення вас за проявлену пильність і оперативність. А зараз давайте сюди заарештованого.
Нікольський майже вибіг в кімнати. За дверима пролунав його голос: «Заарештованого сюди!»
Міліціонер ввів хлопчину років 17–18. Очі його були сповнені страхом. Втягнувши голову в плечі, він все намагався прикрити рукою розідрану на плечі сорочку.
Весь вибруднений в глині, він стояв, схлипуючи й тремтячи.
— Прізвище, ім'я? — суворо, але спокійно запитав Карпенко.
Хлопчина стрепенувся.
— Тарас Яцишин. — І раптом упав на коліна. — Тільки не вбивайте мене! — заголосив він. — Я все, все розкажу! Я не хотів… То вуйко Іван примусив!..
Карпенко ступив до нього, взяв за плечі, підняв.
— Ніхто тебе не збирається вбівати, чого ти голосиш!
Рябе обличчя хлопчини, забризкане глиною, було смішне й жалюгідне.
Карпенко позіхнув, щоб приховати несподівану посмішку.
— Бери краще стілець, Тарасе. Давай його сюди. Сміливіше, сміливіше. Тепер сідай. Розмовляти будемо?
— Будемо, — боязливо промовив затриманий.
— В бога віриш? — раптом запитав Карпенко, помітивши під роздертою сорочкою Тараса бруднувату ниточку з маленьким хрестиком.
— Трошки.
— Правду говорити будеш?
— Буду, їй-богу, буду!
«В бога — трошки, а правду говорити — «їй- богу». От і примири це протиріччя!» посміхнувся в думці Карпенко, дивлячись на хлопчину, що все ще схлипував.
— Ось що, Тарасе Яцишиін. Ти не рюмсай. Хустина є? На, втрися і давай займемося справою. — Карпенко дістав з кишені пропахлу тютюном хустину. Вона давно втратила білий колір, і Карпенко усумнився: чи зручно давати цю сіру на колір ганчірочку, що її зовсім недавно ще можна було назвати носовою хустиною. Все ж він простягнув її хлопцеві.
— Не дуже чиста, але це в кишені так вибруднилась.
Тарас сприйняв пропозицію втертися, як наказ. Він старанно потер хустиною під носом, але висякатись не відважився і повернув Карпенкові.
— От і добре. Батько є?
— Є.
— Це він послав тебе на міст?
— Ні. Вуйко Іван. Тато в 1946 році в трибунал потрапили… А тепер додому повернулися. Вуйко Іван кажуть, що за тата помститися треба.
— А батько знав, що ти пішов на міст?
— Ні. Тато з братом не ходять один до одного.
— Посварилися?
Тарас кивнув головою.
Слухаючи хлопчину, Карпенко почав розуміти, що Іван Яцишин, рідний дядько Тараса, і Коломийчук часом давали хлопцеві невеликі завдання: то порахувати танки й гармати, що проходили через село під час маневрів, то з'їздити у Львів і по дорозі подивитися, чи не появився де новий аеродром, то купити батарею для радіо.
Нещодавно повернувся з ув'язнення батько. Тарас хотів похвастатись перед ним своїми «подвигами», але дядько заборонив йому це робити. З братом батько відразу не полагодив і суворо наказав синові не зустрічатися з дядьком. Але Іван вже прибрав до рук племінника. І от позавчора дядько викликав Тараса до себе. У нього був Остап Гак. Прийшов Коломийчук і наказав їм висадити в повітря залізничний міст. Коломийчук про щось поговорив в дядьком і пішов, залишивши їм вибухівку і гроші. Сьогодні ввечері Тарас, дядько й Остап, озброївшись— автомат дядько ніс в мішку— сіли на поїзд, а біля мосту зіскочили на ходу й напали на вартового, але їх підстерегла засідка. В Тараса почали стріляти — і він кинув зброю.
Було схоже, що хлопчина говорить правду. На Карпенка неприємне враження справила його заляканість, наче він все чекав, що його ось-ось почнуть вбивати.
— Відправте хлопчину в райвідділ, — наказав Карпенко Нікольському.
Карпенко з райуповноваженим вийшли на ледь освітлену безлюдну площу перед вокзалом. Підійшов Лосько.
— Я викликав на завтра мінерів з військової частини. Тих, які обстежували міни, вилучені в «Глухонімого». А з поїздами справа така: в 22–25 з Клуша на Стопачі через міст пройшов військовий ешелон.
— Невже вони не знали часу руху поїздів? Яка рація висаджувати міст за годину до появи поїзда, до того ж за півгодини на мосту повинні були змінитися вартові? Та й вибух би цей тут почули. Ні, вони повинні були знати про це. Ці три — люди Коломийчука, а він знав усе. Значить — тільки міст і все? Нічого не розумію.
— Так, так, — обізвався райуповноважений. — Висаджувати просто так міст їм не було рації.
Пішли через площу. Біля зачиненого кіоска блимав вогник — хтось курив. В темряві лише вгадувалися обриси постаті. Коли вони порівнялися з кіоском, вогник метнувся до них.
— Товаришу підполковник! — неголосно покликав той, що курив. — Пробачте, можна вас на хвилину?
Людина потрапила в смугу світла, і Карпенко побачив, що це старший сержант залізничної міліції. Всього було зовсім молоде обличчя.