Ягвіц починав розуміти, за кого його приймають, але дипломатично мугикнув щось собі під носа. А голова вже вирішила за нього:
— Пішли в «Лісову», В корпус тепер непоміченими не пробратися.
Слідом за своїм несподіваним знайомим, що виявився високим кирпатим хлопцем, Ягвіц швидко перейшов через алею і бічною доріжкою вийшов на широку галявину, де під довгим навісом стояли ліжка зі спальними мішками. Приглянувшись до хлопця уважніше, Ягвіц впізнав у ньому того самого Колю, що його бачив у лісі з дівчиною. Хлопець остаточно вирішив взяти під свою опіку нового знайомого.
— Я бачу, ви — новенький, — зверхно говорив по дорозі Коля. — Ще не знаєте, що і до чого. В «Лісовій спальні» ночувати краще, ніж в корпусі» — режим наш медперсонал не так уже суворо контролює. Тут вночі одна чергова сестра, а вона на отаких, як ми, крізь пальці дивиться — розуміє, що ми не якісь там хворі, а здорові люди, які приїхали відпочивати, і тому цей режим для нас іноді навіть може бути шкідливим. Якщо вам ще не встигли дати ліжко в корпусі — вони недосвідчених відразу ж намагаються у корпусі поселити, — то погоджуйтесь лише тут ночувати. А зараз поки що койка Феофанова вільна. Поруч зі мною. Він, між нами говорячи, звичайно, махнув сьогодні увечері в Стопачі до знайомої, Приїде лише на сніданок. Це точно. Так що лягайте, — перейшов на шепіт Коля.
Вони вже пробиралися вздовж ліжок. На протилежному кінці «Лісової спальні" Ягвіц побачив світло від настольної лампи. Чергова медсестра за тумбочкою читала якусь книжку. Вона звела голову, повернулася в їх бік, але зі світла погано їх бачила, і, погрозивши пальцем, знову схилилася над книгою.
Гроза пройшла, сіяв лише дрібний дощик, і рідкі краплини скочувалися з даху на доріжку.
Тепер уже Ягвіц добре знав, де він знаходиться: колишня вілла стала не то санаторієм, не то будинком відпочинку. Зі слів свого нового знайомого він зрозумів, що господар ліжка — Феофанов не прийде ночувати. Глянувши на годинника, він переконався, що останній поїзд з Стопачів, куди поїхав Феофанов, давно пройшов. Отже, можна рискнути. Хто його буде шукати тут, в ліжкові відпочиваючого! Він посміхнувся і став роздягатись. Залізши до спального мішка, Ягвіц непомітно засунув в черевик пістолет і прикрив його шкарпеткою; натягнув ковдру майже до самого носа і повернувся до Миколи.
Вони стали впівголоса розмовляти.
Незабаром Микола заснув, а Ягвіц лежав з заплющеними очима, але не спав. Аналізуючи за звичкою всі події минулої доби, він був задоволений собою. Однак обережність все ж примусила його тихо встати і піти за схованим в кущах біля алеї чемоданом: вранці його могли випадково знайти — алея була дуже людним місцем.
Протягом років у нього виробилась інстинктивна увага до дрібниць. І зараз, спонукуваний цим придирливим почуттям, він переховав чемоданчику інше місце. І це врятувало його. Ягвіц повернувся до спальні і знову ліг. Йти зараз на станцію було б необережністю, та й за розписом до 5 годин не було жодного пасажирського поїзда.
Вранці, коли Ягвіц разом з усіма побіг до умивальника, за деревами залунав собачий гавкіт. Потім прибігла збуджена дівчина з рушником і голосним шепотом повідомила, що на алеї прикордонник з вівчаркою когось шукає.
Кілька цікавих пішли на алею. Ягвіц пристав до них. Йому не треба було підходити близько: поміж деревами він побачив групу людей в цивільному і військового в зеленому картузі.
Велика вівчарка кружляла на одному місці: вона, мабуть, шукала слід. Ягвіц відразу ж зрозумів, кого ці люди шукають. Собака кружляла біля тих кущів, де він вчора сидів в Миколою. Це було майже неймовірно. Як натрапили на його слід? Звідки почали? Але зараз ніколи було аналізувати. Треба негайно втікати. Йому знову повезло — коли б люди прийшли сюди за півгодини раніше, його б, як немовля з пелюшок, дістали б з спального мішка. Але зараз, коли по алеї пройшло стільки люду і проїхала вантажна машина — він ще перед підйомом чув, як вона гуркотіла, — його слід був затоптаний. Та все ж собака могла десь далі натрапити на нього.
Відпочиваючі вже пішли до їдальні. Ягвіц разом з усіма, захопивши чемоданчик, дійшов до головного корпусу і непомітно прослизнув за паркан. Він ішов не поспішаючи, хоча йому дуже хотілося бігти — бігти на вокзал і швидше вскочити в перший же поїзд.
Карпенко продовжував розпитувати Миколу Петрова про його нового нічного знайомого, якого той так люб'язно запросив переночувати на койці свого сусіда.
— Говорили про щось? — запитав Карпенко і перегорнув ще одну сторінку блокнота.
— Перед сном поговорили трохи про міжнародне становище. Він хлопець кмітливий. А потім — спати.
— А вранці?
— Вранці звелися, вмилися, він і каже: «Піду до лікаря». Пішов. В їдальні я його вже не бачив.
— А ви могли б пригадати, який він на вид?
— Вищий від мене буде. Років 35–40. Показний такий мужчина. Світлоокий. Блондин. Зодягнений в парусиновий білий костюм і легкі черевики.
— О котрій годині ви з ним розсталися?
— Перед сніданком. Так в чверть або в двадцять хвилин на восьму. Сніданок же о пів на восьму. Ігор встав.
— Дякую, товаришу Петров. Ви пробачте, але я попрошу вас про розмову нікому не розповідати. Навіть гарненькій дівчині, яка так талановито судить волейбольну гру.
Петров ніяково посміхнувся і гаряче запевнив Карпенка, що він не проронить і слова: адже він сам розуміє, яке це має значення.
— Ну от і добре, — І простягнув Ігор хлопцеві руку,
В душі ж Карпенка почав загорятися вогник злості. Він розумів, що ворог знову втік з-під самого носа.
— І вистачило ж нахабства залишитись ночувати в будинку відпочинку! Ну, що ж, про всякий випадок підемо на станцію. — Ігор дістав блокнот, розгорнув на сторінці, де був записаний розклад руху поїздів. — Вранці звідси пішло три поїзди: в 5-40 пригородній на Стрий, в 7-30 пригородній на Стопачі і у 8 — на Вишгород. Якщо наш «Павло Леонтійович» зупинився на залізниці, то він міг поїхати в 7-30 на Стопачі або в 8 на Вишгород. От і гадай.
На станції з вчорашнього дня чергував співробітник райвідділу. Заглянувши до свого блокнота, він доповів, що підозрілих пасажирів учора було трос: мужчина, високий на зріст, в білому парусиновому костюмі, він сів без речей в приміськии поїзд, що йшов на Стрий, сів майже на ходу; і другий — низенький товстун років сорока у вишитій українській сорочці, галіфе і чоботях, цей сів на поїзд, що йшов на Вишгород. Перший поїхав поїздом в 5-40, другий — у 8.
Карпенко подумав про те, що в 5-40 «Павло Леонтійович» поїхати не міг, він був ще в будинку відпочинку. Інший пасажир— товстун — був мало схожий на «Начальника».
— Ну, а такого не було? — Ігор якомога детальніше описав прикмети «Павла Леонтійовича».
Співробітник, примруживши очі, довго дивився на скляну газетну вітрину, наче там сподівався побачити людину, що про неї розповів Карпенко. Підполковник давно замовк, а той все не відривав від вітрини погляду. Врешті твердо промовив:
— Був такий. Сідав у поїзд Клуш — Стопачі з чемоданом і корзиною. Але він був не сам. З ним жінка й дитина. Зараз перевіримо. — І він знову почав гортати маленький, заяложений блокнотик. — Ось. В 5-40 сіло троє: цей, що в парусиновому костюмі, і два солдати — прикордонники з газетами. В 7-30—шість чоловік: той, з корзиною, жінкою і дитиною, і чотири колгоспниці з бідонами; на восьмигодинний лише товстун в галіфе.
— Хто з станційних працівників був під час посадки на пероні?
— Черговий і перонний контролер.
Але ні черговий по станції, ні перонний контролер нічого, вартого уваги, не сказали.
— Можна Віру Михайлівну ще запитати, — запропонував черговий по станції. — Це наша касирша. Може вона пам'ятає, хто з клушан поїхав у Стопачі. Ану, поклич її, Василю!
— Ви запитуєте про молоденьку жінку з дитиною? — перепитала касирша. — Та це ж Олена Онисимівна, дружина директора школи!
— А мужчина, що з нею був?
— Того не знаю. Не бачила. Мабуть, знайомий. Я чула, як вона комусь дякувала за те, що допомогли піднести речі до вокзалу.
— Ну, що ж, і за це спасибі,— зітхнув Карпенко. «Якщо повірити, що це був він, тоді все зрозуміло. В 7-15 вийшов з будинку відпочинку, у 7-30 сів у поїзд і виїхав у Стопачі, у 8 ранку прибув туди і приблизно в цей же час зустрівся з Коломийчуком… Якщо з арифметичного погляду, то все гладко. Тільки навіщо він вчора ввечері пішов на квартиру Коломийчука? Не обережно, зовсім не обережно…» Так думав підполковник Карпенко, і вірячи, й не вірячи в те, що все це так.
Коли Карпенко повернувся в райвідділ, Лоська вже там не було. Районний уповноважений, знайомий уже Ігорю майор, який був колись рахівником і якого прозивали «рахівником», з неприхованим задоволенням розповідав Карпенкові про затримання «кореспондента» — «Начальника». І хоч цього бандита в трьох лицях вистежив і захопив працівник обласного управління капітан Лосько, Карпенкові здалося, що майор, змальовуючи спіймання диверсанта, приписує цей подвиг собі, наче хоче підкреслити, що от, бач, московський товариш сидів у Клуші, займався другорядними речами, а він, місцевий оперативник, тим часом спіймав у Стопачах головного шпигуна. Карпенко посміхнувся на ці невинні хвастощі, але десь в душі у нього ворухнулося почуття досади.
Швидко проглянувши протокол про затримання, акт про відмову давати показання, постанову про призначення біологічної експертизи для визначення червоних плям на одязі затриманого (хоча було зовсім очевидно, що плями ці — кров зарізаного лейтенанта) і, нарешті, протокол впізнання, підполковник наказав ввести заарештованого.
Конвойний ввів високого на зріст чоловіка, років 40–45 з невиразним блідим обличчям.
Якась несвідома тривога оволоділа Карпенком уже при першому погляді на людину, яка по- звірячому різонула бритвою по горлі Петра Громова. В шафі районного уповноваженого лежав вагомий доказ участі цієї людини в інших злочинах: формені штани з жовтогарячим кантом і протокол впізнання. Черговий по станції впізнав у ньому пожежника з ВОХРу, який за кілька хвилин до зникнення Коломийчука зустрівся з останнім.
Що ж тривожило Карпенка? Боязнь повірити в своє щастя: в те, що нарешті спійманий ватажок, чи небажання зізнатися собі в тому, що все це ще вимагає детальних доказід.
Ігор уважно вдивлявся в обличчя «кореспондента». Той відповідав йому байдужим нахабним поглядом, погладжуючи пальцями дві глибокі зморшки біля рота. Замість відібраних вчора штанів і сорочки, що несподівано стали незаперечним доказом, на ньому акуратно сидів новий парусиновий костюм.
Ігор помітив і начищені сандалети, і старанно виголене обличчя, і гладко розчесане пряме чорне волосся.
"Брюнет! Та він же брюнет!» Карпенко швидко дістав свій блокнот. Ось запис показань Миколи Петрова: «Інтересний такий. На зріст вищий за мене. Блондин…»