На сході пітьма поблідла, і на фоні сірого небосхилу темними силуетами проступили верхів'я гір. В ущелині було сиро і темно. Він ледве не вдарився об високий залізний хрест і двох зварених поперечних труб. Хрест здіймався над високим кущем.
Могила. Звідси на виступи скелі повинна вести стежка. Він насилу відшукав її. Кроків двісті вгору, і Ягвіц вийшов на невеликий майданчик. Біля високої ялини, наче видавлений з землі, лежав великий, порослий мохом камінь — уламок скелі, що давно зірвався зверху. Ягвіц кинув під ялину парашут, ранець і обійшов навколо каменя. Потім він присів навпочіпки, уважно оглянув його нижню частину. Внизу в кількох місцях мох, звісившись з каменя, міцно сплітався з травою. Брилу давно не зрушували з місця. Отже, «Глухонімий» ще сюди не приходив. А вже минуло дві доби і одна ніч з тих пір, як він перейшов кордон. Часу в нього було більше, ніж досить, щоб добратися до явочної квартири, а потім — сюди. В роздумі Ягвіц присів на камінь, Найскоріше, трапилося те, що він допускав, — «Глухонімого» впіймали або забили. Чимось іншим важко пояснити його запізнення. Якщо так, то чн вдалося радянській розвідці дізнатися про цей схрон? Для цього треба вислідити і примусити говорити лісника Ярему, а він не з тих, що говорять. А може, «Глухонімий» просто поранений і відлежуються у лісника?
Відвівши запобіжник, Ягвіц переклав пістолет в бічну кишеню. В ущелині вже було зовсім світло. Йти зараз через гори до станції було б божевіллям — вдень можна зіткнутися з людьми, а в цих глухих місцях кожна нова людина западає в око. Найдоцільніше діждатися темряви тут. Він ще раз оглянув камінь. Здавалося, що і вп'ятьох його не зрушити з місця. Але Ягвіц впевнено наліг на невеликий виступ і камінь осів. Тоді він збоку щосили вперся у виступ руками і наліг плечем. Плавно й повільно, наче на шарнірах, камінь став повертатися, відходити набік. Руками і великим лезом ножа Ягвіц розрив землю, що чорніла під каменем, намацав невелике кільце і щосили рвонув на себе. Відкрилася ляда. З зяючого під ногами квадрату в обличчя війнуло цвіллю. Слизькими крутими сходинами він спустився донизу. Схрон нагадував забутий невеликий винний підвал. Цвіль і сирість були скрізь: на необтесаному камінні, що ними було викладено стіни, на підлозі, вимощеній крупною галькою. Повітря було затхле. Трохи провітривши сховище, Ягвіц переніс в нього парашут, ранець, кілька оберемків сухого гілля і тогорічного листу. Уважно й обережно він оглянув з майданчика, що підіймався над місцевістю, околицю: хотів ще раз переконатись, що в ущелині спокійно. Потім спустився в схрон, закрив ляду. Над нижньою сходиною з стінки стирчала коротка товста ручка. Він повернув її і почув скрип— камінь ставав на старе місце.
І знову Ягвіца оповила темрява. Крізь нічні окуляри він уважно оглянув схрон; смикнув за іржавий дріт, що звисав зі стелі, відкрив продуховину і з насолодою вдихнув струмінь свіжого гірського повітря. В кутку, навпроти входу, темнів напівзасипаний низький отвір запасного входу. Розіславши на гіллі та на листі парашут, він ліг на цю імпровізовану постіль. Але не спалося.
Ягвіц дістав з ранця невеликий фібровий чемодан і пакет з їжею. Після кількох великих ковтків коньяку йому захотілося їсти, і він відкрив ризькі шпроти. Доївши їх, він відкинув набік порожню консервну банку. Вдаривши об стіну, вона з брязкотом покотилася по підлозі. Одночасно Ягвіц почув шарудіння, наче звідкілясь осипався пісок. Потім щось, стукнувши, звалилося на підлогу. Він схопився. Шарудіння затихало. З пістолетом в руці Ягвіц знову обійшов схрон і біля протилежної стіни наступив на горбик щойно насипаної землі. Тут же лежав камінь, що випав з стіни. Ягвіц обдивився невеликий отвір, що появився в стіні, звідки тоненьким струмком продовжувала стікати земля. Рука по лікоть пройшла в дірку, намацала якийсь довгастий гладкий предмет. Ягвіц легко вийняв ще один камінь і дістав з отвору відполіровану коротку палицю з потовщенням на кінці. Він струсив з неї землю і здригнувся. В його руці була гомілкова кістка людини.
З отвору знову посипалася земля, і разом з нею круглим каменем викотився білий череп з чорними проваллями замість очей. Ягвіц трохи розбирався в анатомії. Великий череп і невелика гомілкова кістка не могли належати одному й тому ж скелетові. Скільки ж людей замуровано в цій стіні, якщо він відразу ж наткнувся на рештки двох? Хоча зараз було не до дослідів, і він поклав назад свої знахідки, сяк-так прикривши каменями отвір в стінці.
Ягвіц вилив рештки коньяку на руки і довго витирав їх об парашут. Потім заснув. Спав довго. Лише під кінець дня встав і трохи розім'явся. Почекавши ще кілька годин, він взяв чемодан і пішов до виходу. Прикривши ляду каменем, Ягвіц уважно оглянувся і почав спускатися до річки. Шлях його лежав через гору. Він ішов обережно, часто зупинявся і прислуховувався. Кілька разів видирався на високі ялини і оглядався довкола. Хотілося курити, Ягвіц не раз діставав пачку «Казбеку», але кожного разу, не розкривши її, знову клав до кишені: не лише недокурки, навіть запах і попіл не хотів він залишати по собі в цьому лісі.
Було біля десяти вечора, коли він з гори побачив унизу гадючку залізниці. Приглянувшись уважніше, Ягвіц побачив ліворуч майже захований в зеленій гущавині будинок, потім ріг другого, майже поруч виступав цегляний димар третього. Туди вела залізниця; здалеку долинув слабкий гудок паровоза, і над деревами далеко внизу завиднівся клубочок білого диму. Це був Клуш.
Спускаючись донизу, Ягвіц подвоїв обережність: ліс рідшав. То там, то тут виднілися сліди недавнього перебування людей. В цих місцях, мабуть, часто влаштовувались пікніки: кілька разів він натрапляв на порожні консервні банки, клоччя старих газет, відкорковані пляшки.
Далеко в горах сяйнула блискавка. Збиралася гроза. Раптом попереду залунали голоси. Ягвіц причаївся за великим буком. Поміж деревами, метрів за сімдесят від нього, пройшло кілька чоловіків і жінок. Вони голосно перегукувалися, збігаючи вниз крутою стежкою. «Відпочиваючі або туристи», подумав Ягвіц. Він хотів був уже вийти з свого сховища, як появилось ще двоє: дівчина і юнак. Дівчина вистрибцем збігала з гори, б'ючи лозиною по стовбурах і щось весело наспівуючи. Ось вона зупинилася зовсім недалеко від Ягвіца, оглянулася і махнула рукою.
— Колю, наздоганяйте! — гукнула і кинулася вниз, але тут же спіткнулася і ледве втрималася на ногах, вхопившись за гілку. Хлопець, підбігши, підтримав її. Дівчина вже випросталася, але Микола продовжував тримати її за стан. Так мовчки вони і пішли поряд. Ось він невміло притягнув дівчину до себе, схилився над обличчям. Ягвіц побачив, як покірно вигнулося її струнке тіло, але раптом, відштовхнувши хлопця, дівчина вирвалась з його обіймів і побігла далі.
Стояв уже присмерк. Ягвіц не бачив їх облич, лише поміж деревами біліла, віддаляючись, біла сукенька, а за кілька кроків застигла світла сорочка розгубленого Миколи. «Чорти їх носять! Вони, здається, не збираються йти звідси», подумав роздратовано Ягвіц. Тут, в лісі, він не хотів зустрічатися з людьми. Там, внизу, — інша справа. Він стане якимось рядовим радянським громадянином і йому нічого буде боятися подібних зустрічей.
— Коля! Катя! Катюша! Де ви пропали?! Ідіть швидше сюди! Дощ починається!
Микола теж почав повільно сходити вниз. Ягвіц почув його голос:
— Ну, Катюшо, я вас дуже прошу… після відбою… до альтанки… Прийдете?
Потім голоси затихли.
Коли Ягвіц зійшов вниз, було вже біля півночі, Накрапав дощ. Заховавши в кущах чемодан і плащ, він вийшов на широку алею. Востаннє він був тут 19 років тому. Скільки минуло часу, а алея все та ж, Лише ще густішими стали крони старих дерев. І дівчина в білому, зараз там в лісі, була невловимо схожа на ту, давню Марію,
Ягвіц мимоволі ступив кілька кроків по алеї туди, де за поворотом повинна бути вілла його діда. Але відразу ж зупинився. Що за дурниця!. Дід помер ще в 1939 році, коли відбулася націоналізація, а від вілли, певно, лишилися лише руїни.
Але ні, вілла на великий подив Ягвіца, була на місці. Хтось ішов йому назустріч. Ягвіц скочив у кущі і раптом позад нього над самим вухом пролунав тихий голос:
— Тихо! Не ворушись!
Головний лікар Клушського будинку відпочинку прийшов на допомогу Карпенкові і цього разу.
Алеєю вони вийшли до річки.
На гарячій гальці загоряли відпочиваючі. Кілька чоловік плескалося у воді біля берега — далі запливати не дозволялося. Гірська ріка могла посередині затягнути у вир.
Збоку, де починався сосновий бір, між двома стовбурами висіла подрана волейбольна сітка. Лунали голоси і дзвінкі удари по м'ячу. Засмаглий міцноногий хлопець в трусах, високо підстрибнувши, «зрізав» м'яч,
— Дванадцять — п'ять! — голосно сказала дівчина в блакитному купальникові.— М'яч — наліво!
Головний лікар блиснув окулярами в бік хлопця і тихо сказав:
— Ото і є Петров, Ви його не ображайте. Добрий хлопець. Потомствений буровий. Я їхню сім'ю знаю ще з довоєнних років по Майкопу. Батько загинув на фронті, посмертно присвоїли йому Героя. Микола в нас другий рік підряд відпочиває.
Хвилин за десять матч закінчився перемогою команди Петрова, В цьому, очевидно, була йога заслуга: нова команда, що почала комплектуватися, запрошувала його до себе. Але Петров не захотів більше грати і підійшов до дівчини в блакитному купальникові:
— Ходімо, Катю, скупаємось. Сонце ж сьогодні яке!
Карпенко раптом відчув, що сонце дійсно палить немилосердіно. Йому так захотілося роздягнутися і ступити босою ногою на гарячу землю, разом з цими хлопцями та дівчатами побігти до річки, пройтись на руках колесом до берега і глибоко-глибоко пірнути в холодну воду. А потім вискочити — і до сітки, різко вдарити м'яча, щоб шідчути своє сильне тіло, щоб і його, Ігоря, — там же, як і оцього спритного парубка, запрошувала до себе кожна команда. Алевін раптом відчув вагу пістолета в кишені. Подивився на руки, побачив чорну, що набилася під нігті, грязюку і посміхнувся.
— Колю! — покликав головний лікар. — Ти мені потрібен.
— В чім справа, Аркадію Степановичу?
— Я буду тобі дуже вдячний, якщо ти мені допоможеш в одній справі, Одягнися і підемо зі мною.
Петров засмучено оглянувся на дівчину, але й не подумав відмовлятися:
— Звичайно, я з задоволенням… Зараз зодягнуся.
Головний лікар взяв Петрова під руку і вивів його на алею. Він не знав, власне, з чого починати: Карпенко раптом кудись зник.
— Справа в тому, Колю… Розумієш… — розпочав був головний лікар, ведучи хлопця в парк.
— Пробачте, — пролунав голос позаду. — Добридень, товаришу Петров, Давайте сядемо десь в тіні і поговоримо. Я вас не надовго затримаю. — Ігор дивився в широке, туго обтягнене засмаглою шкірою обличчя хлопця. — Будемо знайомі: моє прізвище Карпенко. А ось моє посвідчення.
Вони зайшли до альтанки.
— Хто сьогодні спав на койці Феофанова? — коротко запитав Карпенко.
— Новенький. Адже нині починають прибувати інші відпочиваючі, Я познайомився з ним учора ввечері. Прибув він з Стрия. Працює, здається, в тресті «Укргаз» плановиком…
— Як себе назвав?
— Павло Леонтійович.
— А як ви познайомились з ним?
А познайомилися вони так.
…Коли Ягвіц почув приглушене: «Не ворушися!», він здригнувся і приник до землі. Його рука блискавично вихопила з-за пазухи пістолет. Але хтось невидимий за листям, зовсім поруч, так же тихо продовжував:
— Черговий лікар іде. Та ти пригнись, а то попадемось. Адже відбій був з годину тому.
Нічого не розуміючи, Ягвіц присів у кущах, непомітно заховавши пістолет у рукав.
Мимо, по алеї, пройшла повна жінка в білому халаті. Тоді, розсунувши віття сусіднього куща, висунулася розкуйовджена голова і, проводячи поглядом жінку, прошепотіла: