— Ти чуєш, Таню? Та це ж наш хлопчина!
Вони підійшли ближче. Хлопчина сторожко глянув на незнайомців.
— Ти хто такий? — спитав Володя. — Звідки? З України?
Почувши рідну мову, хлопчина полегшено зітхнув. Усміхнувся.
— Так. З Волині.
— Що ж ти тут робиш?
— Граків ганяю. Хазяїн примусив. Бо жеруть усе, що бачать.
На деревах справді чорніли гнізда і сиділи сотні добре вгодованих птахів. Видно, їм жилося непогано: на відкритому току стояли скирти хліба, довкола дозрівали соняшники, а в полі теж було повно різних злаків.
— З ким же ти тут?
— З батьком і мамою.
— Де ж вони?
— На фільварку. Попорали худобу і відпочивають. Сьогодні ж неділя.
Володя і Таня переглянулись. Неділя! А вони навіть забули, яке число і який день сьогодні.
— А господарі де?
— Господарів нема. Поїхали кудись.
— Як же тебе звати?
— Мишком.
— Мишком? Гарне ім’я. Тоді веди, Михайле, до твоїх батьків!
Таня була здивована такою заявою Володі.
— Ти що? Хочеш, щоб нас спіймали? Ми ж не знаємо, що то за люди!
— Не бійся. Вони нам не страшні. Та й, видно, це прості, робочі люди. А попоїсти у них, гадаю, можна.
Хлопчина був радий спекатися обридливої роботи.
— Ходімо.
Зблизька фільварок виявився досить значних розмірів, хоча й був побудований на взірець оселі звичайного німецького бауера. Високі дощані ворота в мурованих стовпах вели до широкого двору, вимощеного диким каменем. В протилежному від воріт кінці двору — старий двоповерховий будинок, жовтий, з червоною дерев’яною основою. До нього у вигляді літери “П” тулилися стайні, корівник, свинарник, пташник, комори, кухня для худоби та на другому поверсі — приміщення для наймитів.
На подвір’ї — нікого.
Мишко, тріпнувши вигорілим на сонці чубом, показав пальцем на темний отвір дверей.
— Сюди!
Вони піднялися на другий поверх. Тут були комори і склади, звідки пахло борошном, сіном і яблуками.
Мишко відчинив невисокі фарбовані двері, і вони опинилися у напівтемній кімнаті. Віконце було невеличке, з подвійною рамою, всередині засноване павутиною.
Звичайне приміщення для наймитів. Старі дерев’яні ліжка, прикриті зношеними ковдрами, якісь скрині, обшмульгані стільці, посеред кімнати — чималий голий стіл. Видно, господарі вважали своє житло тимчасовим і зовсім не дбали про сякий-такий затишок.
Біля столу сидів чоловік років сорока. Насупроти нього, на стільчику, — такого ж віку жінка.
Обоє стомлені, збайдужілі. Навіть поява двох незнайомих людей не дуже їх здивувала і схвилювала.
— А я своїх привів! — заявив Мишко. — Говорять по-нашому!
Господарі кімнати підвели очі.
— Заходьте, будь ласка. Сідайте, — сказав чоловік. — Ви справді з України?
— Так. Ви не раді нам?
— Ні, чому ж. Ми завжди раді землякам. Приємно почути рідне слово, бо серед цих швабів онімієш.
— Видно, не дуже ви полюбляєте своїх господарів?
— Приміром так, як віл ярмо, — гірко усміхнувся чоловік.
Він був зовсім не старий, але якийсь змучений.
— Чого ж це? Кажуть, бауери годують добре.
— Аякже! Квасолі і гороху трохи дають… Та зате й роботи вимагають! Йой, чоловіче! О четвертій ранку вже схоплюємося з жінкою з постелі, доїмо корів, пораємо худобу, потім — у поле, вечором знову доїмо корів, чистимо гній… Руки німіють, поголитися ніколи, а господар усе — люсь, люсь, люсь!.. Хай би луснув, проклятий!
— Дома його немає зараз?
— Немає. Повіз фрау в кірху. За сина молебень правити. Одержали звістку, що загинув на Україні, ще взимку, під Корсунем… Тепер нам зовсім життя не стало. Тільки й чуєш — вошиві українці, брудні українці, убили нашого Петера, нашого єдиного сина! Хай би запалася вся ваша земля українська — тільки б повернула нам нашого синочка!.. А хто винен? Чого того Петера занесло аж під Корсунь?..
— Помовчав би, Йване, — застережно кинула жінка. — Не знаєш, що за люди, а язика розпустив…
Володя, усміхнувшись, переглянувся з Танею.
— Люди, як бачите, свої. Та й підемо ми зараз… От тільки одна просьба до вас, хазяєчко.
— Яка?
— Дали б ви нам попоїсти чого-небудь. Чи зараз, чи в дорогу. Бо вже охляли так, що ледве ногами переставляємо. Га?