Отямився я від радісного ґелґотання німців та автоматних черг, що раптом пролунали довкола. І завмер: у небі тепер ширяв тільки один наш літак — Архипенків. Круг нього вилися три ворожі “месери”. А над позиціями спускався на парашуті Жердін, якого вітер зносив на ворожий бік. Це по ньому стріляли німці.
Отже, і Ферапоня…
З чотирьох залишився один Архипенко. Хоч би ж він тікав! Кінчається пальне, ось-ось не стане боєзапасів… Це ж безглуздя в таких обставинах битися одному проти трьох!
— Марку, друже, тікай! Тікай! — шепотів я.
Архипенко кинув свого літака донизу і понад землею — на бриючому польоті — шугнув на схід. Німці не переслідували його. Зробивши над полем бою круті віражі, вони повернули на захід і незабаром зникли за виднокраєм.
А я…
Стояв, спершись грудьми на сирий бруствер окопу, і безтямно дивився на чорний стовп густого диму, що здіймався в небо там, де впала Ніна. І моє серце краялося на шматки.
Навіщо я залишився живий?..
Володя замовк. Таня теж довго не порушувала тиші. Сиділа згорбившись, заглиблена у свої думки.
Сонце схилилося до обрію, і нижній краєчок його великого червоного диска вже торкнувся зубчастої лінії далекого небокраю. Ейзенах, що лежав у долині, поволі вкривався сизою імлою, тонув у густих вечірніх сутінках. Повівав свіжий вітрець, остуджуючи розпашіле за день каміння і нагадуючи, що ніч на вершині гори буде не дуже тепла. Першою порушила мовчанку Таня.
— Що ж далі?
Володя усміхнувся.
— Поки що все. Про те, що було далі, розповім, якщо захочеш, іншим разом… А зараз будемо готуватися в дорогу. Найсприятливіша пора доби для нас — від десятої вечора до п’ятої ранку. За цей час ми повинні відійти від Ейзенаха якомога далі…
Рушили, як добре стемніло. Обережно спустилися до автостради, нової, з подвійним полотном, найсучаснішої дороги, яку німці будували перед самою війною, але не встигли закінчити: в деяких місцях, особливо в гірських, не вистачало мостів через ріки, ущелини й прірви, не було під’їзних шляхів, а на узбіччях і на неширокому внутрішньому газоні, що розділяв навпіл обидві смуги, нерідко громадилися купи будівельного матеріалу.
Пішли просто по бетонних плитах.
Ніякого руху на дорозі не було. До того ж вона ніде не перетиналася з іншими дорогами, обминала всі міста й села, пролягаючи по безлюдних узгір’ях і лісах, — тому втікачі почували себе вільно, майже в повній безпеці.
З гір котилася вечірня прохолода, шурхотів під ногами бетон, а в темно-синьому безхмарному небі все дужче і дужче розгоралися дрібні, мов мак, зірки.
— Отак би до самого кордону! До Польщі! — сказала Таня.
— Залізницею їхати ще краще. Причепитися б тільки на той ешелон, що йде на фронт або в Польщу. За два дні були б на місці!
— Або в гестапо.
— Це вже як пощастить, — погодився Володя. — Можемо і в гестапо опинитися. Тоді, вважай, нам каюк! Особливо коли знайдуть пістолет. Він зразу наведе на слід Нушке…
Таня довго мовчала, щось міркуючи, а потім сказала:
— Домовимося: відстрілюватися до останнього! Покладемо кількох фашистів — і то велика допомога нашим… А якщо вже, всупереч усьому, потрапимо в пазурі ворогів, стояти на одному: я тебе не знаю, ти мене не знаєш. Відстали від ешелону, що йшов зі Сходу. Зустрілися випадково.
— Так нам і повірять!
— А що ми можем придумати інше?
Нічого іншого Володя справді придумати не міг. Та й як передбачиш усе, що тобі готує майбутнє? Тож, не обтяжуючи себе зайвими думками, він поправив за спиною рюкзак і наддав ходу.
Дві чи три години минули щасливо, і позаду залишився добрий десяток кілометрів, перший з тієї тисячі, що пролягла перед ними.
Десь опівночі трапилася несподівана пригода. Таня, котра йшла попереду, раптом зойкнула і зупинилася. її піднята нога зависла над чорною прірвою. Моста не було. Дорогу несподівано перетнула глибока ущелина, і дівчина замалим не шугонула в неї.
Вони спустилися вниз. Тут було темно і сиро, як у ямі. Шумів гірський потік. Довелося роззутися і, обережно ступаючи по слизькому камінню, перебрести на другий берег. Підбадьорені холодною купіллю, знову взулися, здерлися на гору і ще швидше попростували на схід.
Близько п’ятої години ранку почало світати. Зійшло сонце. Перші його промені скропили далекі вершини гір, бризнули в глибокі міжгір’я, і втікачі зупинилися на відкритій місцині, зачудовано споглядаючи прекрасні краєвиди.
— Тюрінгенський Ліс, — вражено прошепотів Володя. — З висоти пташиного лету яка краса!
Перед ними справді лежав Тюрінгенський Ліс, один з найкращих куточків Німеччини. Невисокі мальовничі гори, вкриті лісами. Розлогі долини, по яких струмують воркітливі потоки. Вузькі звивисті стрічки асфальтних доріг. На стрімких шпилях — середньовічні замки феодалів, а довкола них — невеликі села й хутори з охайними червоно-білими або червоно-жовтими будинками. І високі, гострі, мов списи, дзвіниці сільських кірх…
Все це лежало перед ними, осяяне сонцем, як на долоні.
Для Володі, котрий не раз і не два бачив землю з літака і вранці, і вдень, і ввечері, і вночі, котрий пролітав і над степом, і над горами, і над морем, і над лісами, таке прекрасне видовище не було, звичайно, чимось несподіваним, але й він завмер, споглядаючи з високої гори, куди вивела їх автострада, як малинові стріли сонця пробивають в зелених долинах сизо-білястий ранковий туман і як той туман тане, розсіюється, відкриваючи зорові то сірі скелі, то червоні черепичні дахи далеких містечок, то смужки різнобарвних нив, вкраплених у густу зелень лісів.
Для Тані ж така буйна краса відкрилася в житті вперше, і вона, захоплена нею, довго не могла вимовити й слова.
На передньому плані, за широкою долиною, по якій звивалися рейки залізниці, на високій горі, порослій кучеряво-темним лісом, здіймався в небо масивний середньовічний замок. Могутні стіни, стрілчасті вікна будівель, стрімкий дах, звивиста крута дорога, що вела з долини до перекидного мосту через рів і до замкової брами… А там, далі, у рожевому світлі ранку, скільки сягало око, привільно розкинулася гориста країна, помережена хребтами та зеленими долинами, поцяцькована старовинними, як правило, двоповерховими будинками під червоними дахами, покраяна вузькими стрічками асфальтних шляхів. І ліс, ліс, ліс… Море лісу! Хвилястого, закучерявленого, запашного, свіжого, в ранковій смарагдовій росі…
Так ось яка ти, Німеччино! Чиста, дбайливо прибрана, гарна! Недарма на твоїй прекрасній землі народилася світла музика Баха і Бетховена, мудра й висока поезія Гете і Гейне! Недарма…
Та враз темна, глуха хвиля ненависті хлюпнула Володі в серце.
— Так ось яка ти, Німеччино! — промовив він уголос. — Сентиментальна і водночас люта, мов передісторичний ящур!..
Очі його палали. Змучене голодом і непосильною працею тіло тремтіло, ніби його била пропасниця.
Таня з подивом глянула на свого старшого супутника, а потім торкнула за руку.
— Ти що, Володю! Схаменися! Ні ця земля, ні ця краса не винні в тому, що тут вилупився фашизм!
— Земля не винна, але ми пробираємося по ній, як загнані звірі! Нас кожної хвилини може зупинити шмаркач із гітлерюгенду, а жандарм — ввігнати у череп дев’ять грамів свинцю! Ось що для нас ця земля!.. Я ненавиджу її!
Вони звернули з дороги вбік, спустилися в долину і, вибравши затишний куточок між кущами, сіли, щоб перепочити.
Володя дістав з рюкзака окраєць хліба, розрізав його навпіл і подав Тані.
Хліб був черствий, та молоді зуби швидко з ним упоралися. Потім втікачі напилися з струмка води і, прилігши на траву, поснули.
Першим прокинувся Володя. Сонце хилилося на захід, посилаючи жовтогарячі промені на розімлілу від спеки землю. Таня ще спала. Лежала горілиць, розкинувши руки. Дихала рівно, спокійно. На верхній губі і на лобі висіялися дрібненькі крапельки поту.
Володя мовчки дивився на свою супутницю по втечі, яку так несподівано послала йому доля.
Вона була дуже гарна, ця дівчина. Утихомирене сном обличчя чисте, з правильними рисами, з тонкими, виразними темно-русими бровами. Голова обрамлена коротким шовковистим чубком, схожим за кольором на повісмо добре витіпаного і вичесаного льону. А шия, що виглядала з коміра бахматого піджака, біла і ніжна, як у дитини… Їй би сидіти за студентською партою десь у технікумі чи інституті, а не поневірятись по лісових хатах чужої, ворожої країни…