— Зі мною нічого не вийде.
— Побачимо.
Не встиг він і ворухнутись, як дівчина тицьнула йому кульбабу в підборіддя. Монтеґ мимохіть відсахнувся, а вона засміялася.
— Стійте тихо!
Подивившись на його підборіддя, Кларіс насупилась.
— Ну що? — запитав Монтеґ.
— Як вам не соромно! — вигукнула вона.— Ви ні в кого не закохані!
— Ні, закоханий.
— Але ж цього не видно.
— Я дуже закоханий! — Bin намагався викликати в уяві чиє-небудь обличчя, але марно.— Закоханий!
— О, будь ласка, не дивіться на мене так.
— Це все ваша кульбаба,— мовив він.— Весь пилок перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося нічого.
— Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу, що засмутила... Даруйте, я не хотіла, справді, не хотіла...— Вона легенько торкнулась його ліктя.
— Ні, ні,— поквапливо відповів він.— Усе гаразд.
— Мені треба йти. Скажіть, що прощаєте мені. Я б не хотіла, щоб ви на мене сердилися.
— Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.
— Я йду до свого психіатра. Мене примушують до нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене облуплювати шар за шаром.
— Мені теж здається, що вам потрібен психіатр,— сказав Монтеґ.
— Ні, ви так не думаєте. Він зітхнув, а тоді промовив:
— Еге ж, не думаю.
— Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, дивлюся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам свою колекцію.
— Гаразд.
— Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу їм: іноді просто сиджу й думаю. Але не кажу, про що. А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?
— Ні, я...
— Ви пробачили мені, так?