«Черепашка» дзижчала в вусі.
— ...Стежте за чоловіком, що втікає... стежте за чоловіком, що втікає... він сам, пересувається пішки... стежте...
Монтеґ позадкував у тінь. Просто перед ним була заправна станція, величезна брила, що сяяла білосніжними кахлями; біля неї зупинилися заправитись два сріблясті автомобілі. Так, коли хочеш перейти, не перебігти, а спокійно" перейти цей широкий бульвар, треба мати охайний, пристойний вигляд. Більше шансів урятуватися, коли причешешся і вмиєшся, перш ніж іти далі... Іти куди?
«Справді,— подумав він,— куди я біжу?»
Нікуди. Тікати не було куди, він не мав друзів, до яких можна було б звернутися. Крім Фабера. І раптом Монтеґ збагнув, що весь час підсвідомо біг до Фаберово-го дому. Але Фабер не міг сховати його; навіть спроба переховати була б рівнозначна самогубству. Однак йому треба зустрітися з Фабером, бодай на кілька хвилин. Саме Фабер підтримає в ньому віру в порятунок, яка майже вичерпалася. Він просто хотів пересвідчитися, що є на світі така людина. Він хотів переконатися, що Фабер живий, не згорів і не обвуглився разом з тим, іншим тілом. Крім того, треба залишити йому частину грошей, щоб він міг їх використати потім, коли Монтеґ піде... Може, пощастить вибратися з міста, сховатися й жити десь біля річки, біля великих доріг, серед полів і пагорбів.
Пронизливий звук примусив його глянути вгору.
В небо один за одним зі свистом злітали поліційні вертольоти, їх було багато: здавалося, хтось здмухнув суху шапку кульбаби. Не менше двох десятків машин ширяли в повітрі милі за три від Монтеґа, нерішуче гойдалися на місці, наче метелики, яких зненацька заскочила осінь. Потім вони почали поодинці приземлятися то тут, то там, сідали на вулицях, перетворившись на «жу-ки»-автомобілі, з ревінням мчали по бульварах, щоб знову знятися в повітря й продовжувати пошуки.
Перед ним була заправна станція. Робітників ніде не видно,— мабуть, обслуговували клієнтів. Обігнувши будівлю ззаду, Монтеґ зайшов до чоловічого туалету. Крізь алюмінієву стіну до нього долинув голос диктора: «Оголошено війну». Надворі біля колонки накачували бензин. Люди в автомобілях говорили з обслугою про двигуни, бензин, вартість заправки. Монтеґ стояв, намагаючись збагнути важливість почутого по радіо стислого повідомлення, і не міг. Гаразд, хай війна почекає, для нього вона почнеться за годину чи дві.
Він вимив руки й лице, витерся рушником, намагаючись не здіймати шуму. Вийшовши з туалету, дбайливо причинив двері, ступнув у пітьму й за хвилину вже знову стояв на розі безлюдного бульвару.
Ось вона, ця гра, яку він має виграти: широкий майданчик кегельбану, застиглий у холодному передранішньому повітрі. Бульвар був чистий, як гладіаторська аріна за мить до виходу безіменних убивць. Повітря над широченною асфальтовою річкою тремтіло від тепла, що я його випромінювало Монтеґове тіло; неймовірно, але тепло його тіла примусило коливатися довколишній світ! Монтеґ був світляною мішенню; він знав, відчував це.. А тепер йому треба подолати цей короткий шлях через вулицю.
Кварталів за три від нього сяйнули автомобільні фари. Монтеґ глибоко зітхнув. Легені дряпнуло, наче гарячою щіткою. Горло пересохло. В роті відчувався неприємний металевий присмак, ноги мов свинцеві...
Що це за фари? Якщо почати переходити вулицю зараз, треба розрахувати, коли автомобіль буде тут. Чи далеко до протилежного тротуару? Мабуть, ярдів зі сто. Гаразд, хай сто. Коли йти повільно, спокійною ходою, то треба секунд із тридцять чи сорок, щоб подолати цю відстань. А автомобіль? Набравши швидкість, він промчить ці три квартали секунд за п’ятнадцять. Отже, якщо навіть уже на середині дороги побігти...
Він ступив правою ногою, потім лівою, тоді знов правою. Вийшов на пустельну вулицю.
Хай вулиця й цілком пустельна, ніколи не скажеш напевне, чи перейдеш її благополучно; машина може зненацька вигулькнути на підйомі, за чотири квартали звідси, і не встигнеш оком змигнути, як вона наскочить на тебе й помчить далі.
Він вирішив не рахувати кроків. Не озирався ні ліворуч, ні праворуч. Світло вуличних ліхтарів здавалося таким самим підступно яскравим і гарячим, як проміння опівденного сонця.
Він прислухався до шуму машини, що набирала швидкості; гуркіт долинав справа, за два квартали від нього. Вогні фар підстрибували, то спалахували, то згасали, і нарешті освітили Монтеґа.
йди, не зупиняйся.
Монтеґ на мить загаявся, міцніше стис у руках книжки і примусив себе зрушити з місця. Його ноги мимохіть заквапилися, побігли, але він уголос присоромив себе і далі пішов спокійно. Він був уже на середині вулиці, проте й ревіння автомобіля наростало — машина набирала швидкості.
Безперечно, поліція. Побачили мене. Байдуже, спокійніше, не озирайся, не показуй, що це тебе тривожить. Іди, йди, от і все.
Машина мчала. Машина ревіла. Машина дедалі пришвидшувала лет. Машина завивала. Машина гуркотіла. Вона летіла, майже не торкаючись дороги. Вона мчала зі свистом, мов куля, випущена з невидимої рушниці. Сто двадцять миль на годину. Сто тридцять. Монтеґ зціпив зуби. Здавалося, рухливе світло фар обпікає йому легені, від нього смикаються повіки, липким потом вкривається тіло.
Монтеґ безглуздо човгав ногами, почав говорити сам до себе, нараз не витримав і побіг. Він викидав ноги якомога далі, одну, другу, вперед, уперед!. Господи! Господи! Він упустив книжку, зупинився, повернув був назад, передумав, знову кинувся вперед, закричав в асфальтову порожнечу, а «жук»-автомобіль мчав по свою здобич — ось уже між ними двісті футів, сто, дев’яносто, вісімдесят, сімдесят... Монтеґ задихався, розмахував руками, високо підкидав ноги, викидав їх уперед, біг, біг, а машина дедалі ближче, ближче, реве, сигналить... Монтеґ повернув голову назустріч сяйву фар — машини не було, вона потонула у власному світлі, лише сліпучий факел врізався в Монтеґа, ревіння, полум’я! Зараз, зараз вона наскочить на нього!..
Монтеґ спіткнувся і впав.
Я загинув! Усе, кінець!
Але падіння врятувало його. За мить до того, як наскочити на Монтеґа, шалений «жук» раптом різко завернув, обминув його і щез. Монтеґ лежав долілиць, уткнувшись обличчям в асфальт. Вибухи реготу долинули до нього разом із синім димом відпрацьованих газів.