Рожеві щоки Бітті наче світилися в пітьмі. Він жорстоко посміхався.
— Ось ми й приїхали!
«Саламандра» різко зупинилася. З неї, квапливо й незграбно зіскакуючи, посипалися люди. Монтеґ стояв, не відриваючи запалених очей від холодних блискучих поручнів, у які судомно вчепилися його пальці.
«Я не можу зробити цього,— думав він.— Я не можу ввійти в цей дім».
Бітті (від нього ще пахло вітром, крізь який вони Щойно мчали) стояв поруч.
— Ну, Монтеґ.
Пожежники, схожі у своїх незграбних чоботях на калік, розбігалися безшумно, мов павуки. Бітті стежив за виразом обличчя Монтеґа.
— Що з вами, Монтеґ?
— Послухайте,— повільно промовив той,— ми ж зупинилися біля мого дому.
У будинках по всій вулиці засвітилися вікна, загрюкали двері — люди вибігали побачити виставу. Бітті й Монтеґ дивились, один зі стриманим задоволенням, -другий — не вірячи власним очам, на будинок — головну арену дійства, де жонглюватимуть смолоскипами й ковтатимуть вогонь.
— Ну,— сказав Бітті,— ось ви й маєте те, що хотіли. Друзяка Монтеґ хотів долетіти до сонця, а тепер, коли обпалив крильця, дивується, як це могло трапитися. Хіба вам не досить було того натяку, коли я прислав механічного пса до ваших дверей?
На застиглому обличчі Монтеґа не проступало нічого, голова його важко й повільно, ніби кам’яна, обернулася до сусіднього будинку — темного й похмурого в обрамленні яскравих квітників.
Бітті зневажливо пирхнув.
— Ет, облиште! Невже вас обдурила та маленька зайдиголова зі своїм заяложеним репертуаром? Га, Монтеґ? Квіточки, метелики, листячко, заходи сонця, хай їм чорт! Усе це занотовано в її картці. Хай мене дідько вхопить, коли я не вцілив у самісіньку точку! Досить подивитися на ваше розгублене обличчя. Кілька травинок і місяць-молодик! Яка нісенітниця! І що доброго вона цим зробила?
Монтеґ сів на холодне крило «саламандри», кілька разів крутнув головою праворуч-ліворуч, праворуч-лі-воруч...
— Вона все бачила. Вона нічого нікому не зробила. Вона нікого не чіпала...
— Не чіпала! Авжеж! А коло вас не крутилася? Ох, ці вже мені благодійники з їхніми витягнутими, святен-ними пиками, з їхнім пісним мовчанням і з єдиним талантом — примушувати людину відчувати себе в чомусь винною. Хай би їх усіх чорти взяли! Наче ото сонце зійшло опівночі, аби і в ліжку не дати людині супокою!
Двері відчинилися; по сходах збігла Мілдред, наче в кошмарному сні, тримаючи в закляклій руці валізу. Біля тротуару тієї ж миті з шурхотом зупинилося таксі.
— Мілдред!
Вона пробігла повз нього, вся напружена, обличчя біле від пудри, рота не видно — забула підфарбувати губи.
— Мілдред, невже це ти подала сигнал тривоги? Вона засунула валізу в машину і, сама опустившись на сидіння, пробурмотіла:
— Бідолашні мої «родичі», бідолашні! Все загинуло, все, все тепер загинуло...
Бітті вчепився Монтеґові в плече. Таксі рвонулося з місця і зі швидкістю сімдесят миль на годину зникло в кінці вулиці.