«Ну, а тепер...» — прошепотів Фабер.
(1) Автор вірша — англійський поет XIX ст. Метью Арнольд.
Монтеґ слухняно повернувся, підійшов до каміна і просунув книжку крізь мідну решітку назустріч нетерплячому ВОГНЮ.
— Дурні слова, дурні слова, дурні слова, вони тільки ранять душу,— вела далі місіс Бауелс.— Чому люди прагнуть завдавати біль одне одному? Хіба й без того мало болю в світі? Таж ні, ще треба мучити людей такими нісенітницями!
— Кларо, заспокойся, Кларо! — благала Мілдред, смикаючи місіс Фелпс за руку.— Перестань! Ми зараз ввімкнемо «родичів», заспокойся. Візьми себе в руки! Ми сміятимемось і розважатимемось, нам буде добре! Та перестань же плакати, ми зараз влаштуємо бенкет.
— Ні,— відказала місіс Бауелс.— Я йду додому. Захочете відвідати мене й моїх «родичів» — ласкаво прошу. Але в цьому домі, в цього божевільного пожежника ноги моєї більше не буде!
— Ідіть геть! — спокійно сказав Монтеґ, дивлячись їй просто в вічі.— Ідіть додому й подумайте про свого першого чоловіка, якого ви покинули, про другого чоловіка, який розбився в реактивному автомобілі, про третього чоловіка, який теж незабаром розтрощить собі голову! Йдіть і подумайте про десятки зроблених вами абортів, про ваші кляті кесареві розтини, про ваших дітей, які вас глибоко ненавидять! Ідіть і подумайте, як це трапилось і чи ви намагалися зробити що-небудь, аби цього не було! Йдіть додому, йдіть! — Він уже кричав.— Ідіть, поки я вас не вдарив і не викинув геть!
Двері грюкнули — гості пішли. Монтеґ самотньо стояв у холодній тиші вітальні, де стіни нагадували брудний сніг.
У ванній кімнаті хлюпотіла вода. Він чув, як Мілдред торохтіла пляшечками з ліками, витрушуючи на долоню снодійні таблетки.
«Який ви дурень, Монтеґ, який ви несосвітенний дурень!..»
— Замовкніть! — Монтеґ висмикнув з вуха зеленаву кульку й кинув її в кишеню.
Монтеґ обшукав весь будинок і знайшов нарешті книжки за холодильником, куди їх засунула Мілдред. Кількох книжок бракувало, і Монтеґ збагнув, що Мілдред сама вже почала потроху викидати вибухівку зі свого дому. Але гнів його вже пересівся, нагадували про себе лише втома й подив: навіщо він усе це зробив?
Він виніс книжки на подвір’я і сховав у кущах біля паркану. Тільки на одну ніч, подумав, якщо Мілдред знов надумає їх палити.
Повернувшись назад, він пройшов через порожні кімнати й зупинився біля дверей темної спальні.
— Мілдред! — покликав.
Ніхто не відповів.
Монтеґ вийшов надвір, перетнув лужок і, намагаючись не помічати, яким темним і покинутим був тепер дім Кларіс Маклелен, рушив до станції метро.
Ідучи на роботу, він, опинившись наодинці зі своєю страшною помилкою, почував себе так жахливо, що йому нестерпно захотілося почути в нічній тиші слабкий, але сповнений дивовижного душевного тепла й сердечності Фаберів голос. Лише кілька годин минуло після розмови з Фабером, а здавалось, ніби він знав цього чоловіка все життя. Монтеґ відчував, що тепер у ньому живуть дві людини. Перша — він сам, Монтеґ, який нічого не знав, навіть не розумів усієї глибини свого неуцтва, хіба що здогадувався про це. Друга — цей старий, що розмовляв з ним, розмовляв весь час, поки пневматичний поїзд мчав його з одного кінця міста в інший. І протягом наступних днів, і протягом наступних безмісячних і осяяних яскравим світлом місяця ночей старий розмовлятиме з ним, ронитиме в його душу краплю за краплею, камінь за каменем, іскру за іскрою. І душа його нарешті переплавиться, і він перестане бути просто Монтеґом,— так казав йому старий, запевняв, обіцяв. Він стане Монтеґом і Фабером, вогнем і водою, а згодом, коли все перемішається, перекипить і заспокоїться,— не буде ні вогню, ні води, а буде вино. З двох окремих, протилежних речовин створюється нова, третя! І настане день, коли він, оглянувшись назад, зрозуміє, яким був дурнем. Навіть зараз він уже відчував, що цей довгий шлях почався, що він прощається зі своїм колишнім «я» і йде від нього.
Приємно було слухати гудіння джмеля, сонне комарине дзижчання, тонке філігранне бриніння старечого голосу! Спочатку він сварив Монтеґа, потім розраджував цієї глупої ночі, коли Монтеґ, вийшовши з душного тунелю метро, знову опинився в світі пожежників.
— Будьте поблажливі, Монтеґ, будьте поблажливі. Не беріть їх на кпини, не прискіпуйтесь,— адже донедавна й ви були таким самим. Вони ж бо певні, що так буде завжди. Але так не буде. Вони не знають, що їхнє життя — це велетенський метеор, який, згоряючи, мчить у космосі. Гарне видовище, однак він неодмінно має упасти. А вони, як і ви донедавна, не бачать нічого, крім цього красивого полум’я. Зрозумійте мене правильно: переляканий дід, що ховається вдома, гріючи свої старі кістки, не має права критикувати. І все-таки я скажу: ви мало не погубили все у самісінькому зародку. Будьте обережні! Пам’ятайте, я завжди з вами. Я розумію, як у вас це трапилось. Мушу сказати, ваш сліпий гнів підбадьорив мене. Боже, я відчув себе таким молодим! Але тепер — тепер я хочу, щоб ви відчули себе старим, щоб у вас сьогодні влилося трохи моєї легкодухості. Протягом кількох наступних годин, які ви пробудете з Бітті, ходіть круг нього навшпиньки, дайте мені послухати його, дайте мені змогу оцінити становище. Вижити — ось наша мета. Забудьте про цих бідолашних жінок...»
— Я їх так засмутив, як вони, певне, ні разу не засмучувалися за своє життя,— сказав Монтеґ.— Я сам був приголомшений, побачивши сльози місіс Фелпс. Може, їхня правда, може, краще сприймати речі такими, як вони є, ні на що не зважати й веселитися. Не знаю. Я відчуваю себе винним.
— Не треба! Якби не було війни, якби на землі був мир, я сказав би: добре, розважайтесь! Але, Монтеґ, ви не маєте права залишатися просто пожежником, як досі! Не все гаразд у цьому світі.
Монтеґове чоло’ вкрилося потом.
— Монтеґ, ви чуєте мене?