«Мобілізовано десять мільйонів,— шепотів голос Фа-бера в другому вусі,— але кажуть, що один. Так спокійніше».
— Фабер! «Так».
— Я не думаю. Я просто виконую, що мені наказано, як це робив завжди. Ви сказали дістати гроші — і я дістав. Але сам я не подумав про це. Коли ж я почну діяти самостійно?
«Ви вже почали, коли це сказали. Але попервах вам доведеться покладатися на мене».
— На тих я теж покладався.
«Так, і бачите, до чого це призвело. Якийсь час ви блукатимете навмання. Але ось вам моя рука».
— Я не хочу переходити на чийсь бік, аби робити тільки те, що мені скажуть. Навіщо тоді переходити?
«Ви вже порозумнішали, Монтеґ».
Монтеґ відчув під ногами знайомий тротуар — ноги самі собою несли його додому.
«Хочете, я вам почитаю? Спробую читати так, щоб ви все запам’ятали. Я сплю лише п’ять годин на добу. Вільного часу досить. Коли хочете, я читатиму вам щовечора, на сон. Кажуть, мозок сплячої людини все запам’ятовує, якщо тихенько нашіптувати на вухо».
— Так, хочу.
«Тоді слухайте».— Далеко, на іншому кінці нічного міста, зашурхотіли сторінки.— «Книга Нова».
Зійшов місяць. Монтеґ ішов, безгучно ворушачи губами.
О дев’ятій годині, коли він вечеряв, гучномовець біля вхідних дверей сповістив, що прийшли гості, і Мілдред кинулася в передпокій так квапливо, наче людина, що втікає від виверження вулкану.
Ввійшли місіс Фелпс і місіс Бауелс; тримаючи в руках пляшки мартіні, вони щезли в вітальні, наче у вогняному кратері. Монтеґ перестав їсти. Ці жінки були схожі на страховинні скляні люстри, які дзвенять тисячами підвісок. Навіть крізь стіни сяяли безглузді посмішки дам і долинали їхні верескливі голоси.
Ще жуючи, Монтеґ зупинився в дверях вітальні:
— У вас чудовий вигляд!
— Чудовий!!
— У тебе прекрасний вигляд, Міллі!
— Прекрасний!
— У всіх вигляд прегарний!
— Прегарний! Монтеґ дивився на них.
«Спокійно, Монтеґ»,— шепотів йому у вухо Фабер.
— Шкода, що я тут затримався,— майже нечутно сказав Моитег.— Слід було б їхати до вас із грішми.