— Дати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спокою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?
Раптом він замовк, бо пригадав події минулого тижня й два білих камені, що втупились у стелю, і змію-помпу з електронним оком, і двох байдужих чоловіків, що розмовляли, тримаючи в зубах сигарети. Але то була інша Мілдред, то була Мілдред таки стурбована, по-справжньому стурбована, так глибоко захована в цій телеріш-ній, що, здавалося, вони не знали одна одну. Він відвернувся.
Мілдред сказала:
— От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.
— Ет, байдуже.
— Машина «фенікс», у ній чоловік у чорній куртці з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.
— Брандмейстер Бітті? — запитав Монтеґ.
— Еге ж, брандмейстер Бітті.
Монтеґ не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед себе на холодну білу стіну.
— Впусти його. Скажи, що я хворий.
— Скажи сам! — Мілдред заметушилась була, але раптом застигла, широко розплющивши очі: гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: «Пані Монтеґ, пані Монтеґ, до вас прийшли, до вас прийшли, пані Монтеґ, пані Монтеґ, до вас прийшли, до вас прийшли»,— і замовк.
Монтеґ перевірив, чи добре схована книжка, повільно вмостився в ліжку і, напівсидячи, поправив ковдру на колінах та на грудях. Через якусь хвилю Мілдред рушила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті, заклавши руки в кишені, неквапливо ввійшов до кімнати.
— Вимкніть отих «родичів»,— мовив він, не дивлячись на Монтеґа та на його дружину.
Мілдред вибігла з кімнати. Галас у вітальні вщух.
Брандмейстер Бітті, червоне обличчя якого мало дуже мирний вигляд, сів у найзручніше крісло. Він неквапливо натоптав тютюном і запалив інкрустовану міддю люльку, випустивши велику хмару диму.
— Ось надумав завітати, провідати хворого.
— А як ви здогадалися, що я хворий?
Бітті посміхнувся своєю звичайною посмішкою, показавши рожеві, наче карамельки, ясна і дрібні, білі мов цукор зуби.
— Та бачив я, що воно до того йде; що незабаром ви проситимете відпустку на одну ніч.
Монтеґ підвівся і сів у ліжку.
— Ну що ж,— вів далі Бітті,— хай вам буде відпустка на ніч.
Він розглядав свою запальничку, з якою ніколи не розлучався; на кришці було викарбувано «Гарантовано мільйон спалахів». Механічно бавлячись нею, він запалював і гасив вогонь, кидав кілька слів, знов запалював, дивлячись на кволий вогник, гасив і дивився, як тане в повітрі тоненький струмочок диму.
— Коли ви одужаєте?
— Завтра. Може, післязавтра. На початку наступного тижня.