— Звісно, радикал.— Мілдред вертіла в руках телефонну трубку.— Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?
— Так, я ж сказав!
— Не кричи!
— Я не кричу.— Він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився.
Вітальня ревіла в спекотному повітрі.
— Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий.
— Чому?
«Тому що я боюся,— відказав він подумки.— Прикидаюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю, чим закінчиться ця коротка розмова: «Так, брандмей-стере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на роботі».
— Ти не хворий,— сказала Мілдред.
Монтеґ упав на ліжко. Засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці.
— Мілдред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду з роботи?
— Ти хочеш усе покинути? Після стількох років? Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками...
— Якби ж ти її бачила, Мілдред!
— Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її. Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю — і не буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!
— Ти там не була, ти не бачила,— промовив Монтеґ.— Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?
— Вона просто дурна.
— Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша. А ми її спалили.
— Все спливе, як вода під мостом.
— Ні, не спливе. То не вода, а вогонь. Ти коли-небудь бачила будинок після пожежі? Він тліє кілька днів. А цієї пожежі мені не загасити, поки мого віку. Господи! Я цілу ніч силкувався погасити її в своїй пам’яті. Мало не збожеволів.
— Тобі слід було б подумати про це раніше, до того, як став пожежником.
— Подумати! Хіба в мене був вибір? Мій дід і батько були пожежниками. І навіть у сні я бачив себе пожежником.
З вітальні долинали звуки танцювальної музики.
— Сьогодні в тебе денна зміна,— сказала Мілдред.— Вже дві години ти мав бути на роботі — я щойно збагнула.
— І річ не тільки в тому, що та жінка померла,— вів далі Монтеґ.— Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало.— Він підвівся з ліжка.— Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з’являюся я і — ф’юїть! — за дві хвилини все перетворено в попіл.