Та він не відчинив вікна.
Вранці його кидало то в жар, то в холод.
— Невже ти захворів? — запитала Мілдред. Він заплющив запалені очі.
— Так.
— Але ж учора ввечері ти був здоровий.
— Ні, я не був здоровий.— Він чув, як у вітальні галасували «родичі».
Мілдред, схилившись над ліжком, зацікавлено дивилася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей,— волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою вона йому й не пригадувалась...
— Дай мені таблетку аспірину й води.
— Треба вставати,— відказала вона.— Вже полудень. Ти проспав на п’ять годин більше, ніж звичайно.
— Чом ти не вимкнеш вітальню?
— Але ж там мої «родичі»!
— Ти можеш це зробити заради хворої людини?
— Я притишу звук.
Вона вийшла зі спальні й незабаром повернулася, нічого не зробивши.
— Де ж аспірин?
— Ти ніколи досі не хворів.— Вона знову вийшла.
— Так, а тепер хворий. На роботу не піду. Зателефонуй Бітті.
— Ти так дивно поводився вночі.— Наспівуючи, вона підійшла до нього.
— Де аспірин?— Він дивився на склянку з водою, яку вона йому подала.
— Ах! — Вона знову пішла до ванної.— Щось трапилось учора?
— Пожежа, оце і все.
— А я дуже гарно провела вечір,— долинув її голос із ванної.
— Що ж ти робила?
— Дивилася передачу.