Клепки! Щось їх порушило в голові, поки я бурмотів про себе, а космолін заразелистий до гіголо моїми, ой…
Я в розпачі поглянув на свій годинник, і по очах вдарило 9.15.
Куди, в біса, летить час?
О боже, о клепки, о Флоро!
Вибору у мене не залишалося. Я подався до кабіни ще раз швиденько перемовитися з Флорою. Просто перекинутися словом, розумієте, щоб не занапастити справу, припускаючи, що вона ще не втрачена безповоротно.
Я повторював про себе: “Флора не відповість”.
Намагався підготувати себе до цього. Є ще інші дівчата, є ще інші дівчата, є інші…
Що з того, інших дівчат не існувало.
Якби у Марспорті була Хільда, то й гадки не виникло б про Флору, я не надав би їй ніякої ваги. Але я був у Марспорті без Хільди, і я вже домовився про побачення з Флорою.
Виклик усе йшов і йшов, а я сам не відважувався покласти слухавку.
Відповідь! Відповідь! Вона відповіла. Вона сказала:
— Це ти?!
— Звичайно, кохана, хто б іще міг бути?
— Багато хто. Хтось, хто прийшов би.
— У мене тут ще одна дрібничка у справах, люба.
— У яких справах? Плестончики комусь?
Я замалим не виправив її граматичну помилку, але був надто заклопотаний думкою про значення тієї шпильки про пластон.
Потім пригадав. Якось я сказав їй, що працюю агентом по продажу пластонових виробів. Це сталося тоді, коли я приніс їй пластонову нічну сорочку, яка була просто чудо.
— Слухай, — сказав я, — дай мені ще півгодини.
Її очі зволожилися.
— Я тут нидію одна-однісінька.
— Я все тобі відшкодую. — Щоб показати вам міру свого розпачу, скажу, що я почав було недвозначно блукати думкою по стежинах, які могли вести тільки в бік ювелірних виробів, навіть якби істотна щербина у чековій книжці зяяла під пильним Хільдиним оком туманністю “Кінська голова”, що перетинає Молочний Шлях. Але ж я був у розпачі.
— У мене було прекрасне побачення, — сказала вона, — а я відмовила.
— Ти казала, — запротестував я, — що це була невеличка нудна гостина.
Ляпсус. Я збагнув це в ту саму мить, як тільки вимовив. Вона пронизливо крикнула:
— Невеличка нудна гостина?! — (То були її власні слова Але коли правда на вашому боці, то це лише погіршує ситуацію в суперечці з жінкою. Чи мені цього не знати?) — Ти називаєш людину, яка пообіцяла мені маєток на Землі…
І пішло-поїхало про той маєток на Землі. Ще не було дівки у Марспорті, яка не правила б маєтку на Землі, але всіх, які отримали його, можна порахувати на шостому пальці будь-якої руки.
Я пробував зупинити її. Даремно.
— І от сиджу я одна-однісінька з ніким, — сказала вона і урвала зв’язок.
Що ж, вона мала рацію. Я відчував себе найганебнішим негідником на всю Галактику.
Я повернувся до залу чекання. Черговий на вході вітально махнув мені, щоб я заходив.
Дивився я на трьох промисловців і обмізковував наказ, за яким я мав би повільно задушити кожного до смерті, якби мені давали накази душити. Першого, мабуть, Гарпонастера. У нього була тонка в жилах шия, так що пальці лягли би акуратно, і гостре адамове яблуко, на яке могли б спертися великі пальці.
Це втішало мене безмірно, аж поки я не пробурмотів “Хлопче!” просто від надміру почуттів, хоча мої почуття не стосувалися ніякого там хлопця.
Це одразу ж пустило моїх підопічних в хід.
Розпочав Ферруччі:
— Чекати води з носика ви охоплюєте дощ над нами, господь-спаситель сипле…
Гарпонастер додав із своєї кістлявої горлянки:
— Племінниці і племінники не сподобали орпоративно черепаху.
Ліпскі додав:
— Худобно з коралю виходити дактилічно спит.
— Питомість тіткопредно прохід депо.
— Поки хижою звірі.
— Ріки до росту.
— Ступи хід.
— Хідник.
— Ником.
— Ком.
Потім нічого.
Вони дивилися на мене. Я дивився на них. Їм (котримсь двом) бракувало почуттів, а мені — ідей. А час минав.